Вишинський, Андрій Януарович

Один із організаторів масових репресій, прокурор СРСР А. Я. Вишинський, 1938.

Вишинський, Андрій Януарович
Народження	10.12.1883
Місце народження	Одеса
Смерть	22.11.1954
Місце смерті	Нью-Йорк
Місце поховання	Кремль
Alma mater	Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Місце діяльності	Російська імперія, РСФРР, СРСР, УСРР/УРСР
Напрями діяльності	масові репресії

Виши́нський, Андрі́й Януа́рійович (Януа́рович) (10.12.1883, м. Одеса, тепер Україна — 22.11.1954, м. Нью-Йорк, США; похований у м. Москві) — радянський державний діяч, юрист, дипломат. Ректор 1-го Московського державного університету (МДУ; 1925–1928), прокурор РСФРР (1931–1934), прокурор СРСР (1935–1939), директор Інституту права АН СРСР (1937–1941), заступник голови РНК СРСР (1939–1944), міністр закордонних справ СРСР (1949–1953). Член ЦВК СРСР, депутат Верховної Ради СРСР (1935–1950, 1954). Член ЦК ВКП(б) (1939–1954), кандидат у члени Президії ЦК КПРС (1952–1953). Доктор державних і суспільних наук (1936), академік АН СРСР (1939), Надзвичайний і повноважний посол Радянського Союзу (1943).

Життєпис

Народився в сім’ї провізора. 1888 родина переїхала до м. Баку. 1892–1900 навчався у 1-й чоловічій класичній гімназії м. Баку. 1901 вступив на юридичний факультет Університету Св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), 1902 — виключений з університету за участь у студентських заворушеннях.

Надалі працював у м. Баку репетитором, бухгалтером, помічником присяжного повіреного. 1903 вступив до меншовицької фракції РСДРП (див. Меншовики). Одружився. Брав участь у революційній діяльності. У вересні 1903 прийнятий знову на 1 семестр юридичного факультету Університету Св. Володимира, але у червні 1906 звільнений через невнесення плати за навчання. Повернувся до Баку. 1906–1907 двічі заарештований. 1908 засуджений до року ув’язнення в фортеці. Покарання відбував у Баілівській в’язниці, де тоді утримувалися також Й. Сталін (Джугашвілі) та Г. Орджонікідзе.

Після звільнення відновив у вересні 1910 навчання в Університеті Св. Володимира. Закінчив університет 1913 з дипломом першого ступеня. Був рекомендований радою юридичного факультету для залишення професорським стипендіатом по кафедрі кримінального права і кримінального судочинства, але це клопотання не підтримав піклувальник Київської навчальної округи. Від 1913 викладав у Баку в приватній гімназії. 1915 переїхав до м. Москви, став помічником присяжного повіреного П. Малянтовича (1869–1940; тепер Росія).

Після Лютневої революції 1917 — комісар міліції, голова районної управи в м. Москві. Брав участь в організації виконання розпорядження Тимчасового уряду Росії про арешт В. Ульянова (Леніна) та інших лідерів більшовиків на території району. Цей факт згодом ретельно приховував. Після Жовтневого перевороту — співробітник Московського міського продовольчого комітету, Наркомату продовольства РСФРР (1917–1923). 1920 вступив до більшовицької партії. Згодом під час чисток двічі виключався з ВКП(б) у 1921 і 1924, але ці рішення були скасовані вищими партійними інстанціями. 1921–1922 — декан економічного факультету Московського інституту народного господарства (у 1930-ті на базі окремих факультетів інституту створено низку вищих навчальних закладів), професор 1-го МДУ (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), 1925–1928 — ректор 1-го МДУ. 1923–1925 — прокурор кримінально-судової колегії Верховного суду РСФРР. 1928–1931 — член колегії Наркомату освіти РСФРР. Водночас був головою спеціальної присутності Верховного суду СРСР у т. зв. Шахтинській справі (травень — липень 1928) та справі Промпартії (листопад — грудень 1930).

1931–1934 — прокурор РСФРР, заступник наркома юстиції РСФРР. 1933–1935 — заступник прокурора СРСР. 1935–1939 — прокурор СРСР. 1939–1944 — заступник голови РНК СРСР.

1937–1941 — директор Інституту права АН СРСР.

1940–1953 — на дипломатичній роботі: заступник наркома (міністра) закордонних справ, міністр закордонних справ СРСР (1949–1953). 1941–1949 — голова Юридичної комісії при Уряді СРСР. У травні-серпні 1949 — голова Комітету інформації при Міністерстві закордонних справ СРСР (орган, який координував зовнішню розвідку СРСР).

Після смерті Й. Сталіна — 1-й заступник міністра закордонних справ СРСР, постійний представник СРСР при ООН і в Раді Безпеки ООН.

Помер від серцевого нападу. Урна з прахом похована в Кремлівській стіні (див. Кремль) у м. Москві.

Діяльність

У ранній період публікував науково-популярні брошури з питань продовольчої політики. Долучився до формування радянських прокурорських органів. Під час роботи в прокуратурі Верховного суду РСФРР був державним обвинувачем на багатьох процесах, зокрема у справах «Гукон» (1923), ленінградських судових працівників, Консервтреста (обидві — 1924). Як прокурор брав участь у показових політичних процесах 1920-х – 1930-х.

В юриспруденції сталінської доби склався культ особи Вишинського. Йому вдалося усунути основних опонентів, зокрема правознавців-марксистів Є. Пашуканіса (1891–1937; тепер Росія) та М. Криленка (1885–1938; тепер Росія) і стати єдиним безальтернативним лідером радянської юридичної науки, одноосібним автором офіційної радянської правової доктрини сталінського періоду («марксистсько-ленінської, сталінсько-більшовицької лінії»).

Автор праць із теорії держави і права, кримінального процесу, судоустрою, які видавалися масовими тиражами і перекладалися багатьма мовами, зокрема й українською. Головна праця — «Теорія судових доказів у радянському праві» (1941; Сталінська премія, 1947).

Член Конституційної комісії 1936, доповідач про зміни в Конституції СРСР (див. Конституції СРСР) на сесії Верховної Ради СРСР 1947.

Обґрунтовував пріоритет державних інтересів над правами особи. Пропаговане ним визначення права ототожнювало його із законом, з правилами поведінки, застосування яких забезпечене примусовою силою держави. Воно затверджене на Першій всесоюзній нараді з питань науки радянської держави і права (м. Москва, 1938). Метою радянського права відповідно проголошували повне й остаточне знищення капіталізму та його пережитків в економіці, побуті і свідомості людей і побудову комуністичного суспільства. Концепцію правової держави визнали реакційною. Інструменталізм, формалізм, нормативізм, антиправовий характер стали визначальними рисами радянського підходу до юриспруденції. Нова політика правова забезпечувала стабільне функціонування державного апарату, зокрема судової, слідчої та пенітенціарної систем.

Втілював у життя сталінську тезу про загострення класової боротьби з перемогою соціалізму, формував каральну політику щодо ворогів радянської влади.

Ідеолог масових репресій. 1936–1938 виступав державним обвинувачем на трьох показових Московських процесах над колишніми високопосадовцями ВКП(б), які мали на меті дискредитацію та усунення політичних опонентів сталінського режиму: «Антирадянського об’єднаного троцькістсько-зіновʼєвського центру» (19–24. 08. 1936), «Паралельного антирадянського троцькістського центру» (23–30. 01. 1937), «Правотроцькістського блоку» (2–13. 03. 1938). Ці процеси стали кульмінацією сталінських репресій, масових арештів та страт, що відбулися у всьому Радянському Союзі, зокрема і в Українській РСР. Експресивні промови Вишинського на цих процесах стали зразком прокурорської риторики тоталітарного режиму.

1935–1939 входив до складу секретної комісії Політбюро ЦК ВКП(б) у судових справах. Сприяв створенню системи позасудових репресій (т. зв. трійок), особисто входив до складу «вищої двійки» (нарком внутрішніх справ та прокурор СРСР), санкціонував застосування тортур до підслідних у політичних справах, підписав обвинувальні висновки або позасудові «розстрільні» списки щодо сотень тисяч осіб, згодом повністю реабілітованих.

Брав участь у налагодженні радянсько-німецьких зв’язків перед Другою світовою війною. 01.11.1939 на сесії Верховної Ради СРСР урочисто проголосив приєднання Західної України і Західної Білорусії до СРСР. У червні-серпні 1940 — уповноважений ЦК ВКП(б) щодо Латвії. Сприяв фактичній та юридичній інкорпорації цієї перед цим незалежної держави до складу СРСР.

На дипломатичній роботі брав участь у переговорах із країнами антигітлерівської коаліції, у Потсдамській конференції 1945, Паризькій мирній конференції 1946. Відстоював зовнішньополітичні позиції СРСР в ООН.

Нагороди

Ордени Леніна, Трудового Червоного Прапора РСФРР, медалі.

Почесний член Московського товариства дослідників природи (1940). Почесний громадянин румунського жудця Сібіу (1947).

Його ім’я певний час мали Інститут держави і права АН СРСР (1954–1964), Свердловський юридичний інститут (1954–1962), вулиця в Одесі (1955–1965).

Зображення Вишинського у складі радянської делегації є на поштовій марці, випущеній 1970 в НДР з нагоди 25-річчя Потсдамської конференції.

У сучасній Росії є спроби глоріфікувати діяльність Вишинського як правознавця і дипломата.

Додатково

Українським інститутом національної пам’яті включений до «Списку осіб, які підпадають під закон про декомунізацію».

Праці

1. Суд и карательная политика советской власти. Ленинград : Прибой, 1925. 78 с.
2. Курс уголовного процесса. Москва : Юридическое издательство, 1927. 222 с.
3. О роли суда в борьбе с преступностью. Москва : Юридическое издательство, 1936. 250 с.
4. К истории Советской конституции. Москва : Партиздат, 1937. 48 с.
5. Против формализма и объективизма в юриспруденции. Москва : Госполитиздат, 1937. 275 с.
6. Судебные речи. Москва : Госюриздат, 1938. 520 с.
7. Теория судебных доказательств в советском праве. Москва : Юридическое издательство, 1941. 220 с.
8. Вопросы международного права и международной политики : в 5 т. Москва : Госюриздат, 1949–1953.
9. Вопросы теории государства и права. Москва : Госюриздат, 1949. 420 c.
10. О советском государстве и праве. Москва : Госполитиздат, 1951. 368 с.
11. Избранные речи и статьи. Москва : Госполитиздат, 1953. 520 с.
12. Вопросы теории и практики советского права. Москва : Госполитиздат, 1954. 400 с.

Література

1. Андрей Януарьевич Вышинский. Москва : Всесоюзная книжная палата, 1941. 30 с.
2. Fuller L. L. Pashukanis and Vyshinsky: A Study in the Development of Marxian Legal Theory // Michigan Law Review. 1949. Vol. 47. Is. 8. P. 1157–1166.
3. Ваксберг А. И. Царица доказательств: Вышинский и его жертвы. Москва : Книга и бизнес, 1992. 350 с.
4. Инквизитор: Сталинский прокурор Вышинский / Сост., общ. ред. О. Е. Кутафина. Москва : Республика, 1992. 384 с.
5. Звягинцев А., Орлов Ю. Прокуроры двух эпох. Андрей Вышинский и Роман Руденко. Москва : Олма-Пресс, 2001. 384 с.
6. Усенко І. Б. Право та законність в ідеологічних конструкціях сталінського режиму // Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929–1941). Київ : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. С. 16–33.
7. Головатий С. П. Радянське право: ленінський інструменталізм і невідступна тінь «академіка» Вишинського на тлі догматів марксизму // Верховенство права : в 3 кн. Київ : Фенікс, 2006. Кн. 3. С. 1305–1324.
8. Томсинов В. А. Андрей Януарьевич Вышинский (1883–1954): государственный деятель и правовед : в 85 ч. // Законодательство. 2017–2024.

Автор ВУЕ

• І. Б. Усенко

Покликання на цю статтю: Усенко І. Б. Вишинський, Андрій Януарович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вишинський, Андрій Януарович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.07.2025