Василь (Липківський)

Василь (Липківський)3.jpg

Васи́ль (Липкі́вський) [світське ім’я — Липківський, Василь Костянтинович; 19.03.1864, с. Попудня, тепер Уманського р-ну Черкаської обл., Україна — 27.11.1937, м. Київ, тепер Україна; точне місце поховання невідоме] — релігійний і освітній діяч, церковний реформатор, публіцист, перекладач, перший предстоятель Української автокефальної православної церкви (1921–1927).

Василь (Липківський)

Справжнє ім’я Василь Костянтинович
Справжнє прізвище Липківський
Народження 19.03.1864
Місце народження Попудня
Смерть 27.11.1937
Місце смерті Київ
Місце поховання точно невідоме
Alma mater Київська духовна академія
Місце діяльності Україна
Напрями діяльності церковний і освітній діяч, митрополит УАПЦ, публіцист, перекладач, проповідник
Традиція/школа православ'я


Життєпис

Народився у сім’ї сільського священика, батьки — Костянтин Фотієвич і Вікторія Гаврилівна. Рід Липківських походив з Галичини, проте згодом осів у Наддніпрянщині.

Початкову освіту отримав ув Уманському духовному училищі (1873–1879), продовжив навчання у Київській духовній семінарії (1879–1884). Як кращий учень був направлений до Київської духовної академії, яку закінчив 1889 зі ступенем кандидата богослов’я. Викладав у міських училищах Шполи, Черкас.

1891 отримав священицький сан і розпочав служіння в парафіях православної церкви; був понадштатним священиком Черкаського Свято-Троїцького собору. З 1892 — настоятель собору в м. Липовці (тепер Вінницької області), очолив Липовецьке відділення єпархіальної училищної ради. Від серпня 1896 виконував також обов’язки повітового інспектора парафіяльних шкіл.

1903 отримав сан протоієрея; 07.08.1903 був призначений на посаду директора новоствореної Київської церковно-вчительської школи, невдовзі став постійним членом Київської єпархіальної училищної ради. У вересні 1905 за поданням Київського митрополита усунутий з посади директора за українофільські погляди і призначений настоятелем Свято-Покровської церкви (тепер церква Покрови Пресвятої Богородиці Солом’янського району м. Києва) та Солом’янської парафії у тогочасному передмісті Києва.

10–18.10.1905 головував на з’їзді духовенства Київської єпархії. У 1905–1917 Василь (Липківський), окрім парафіяльної роботи, провадив педагогічну й науково-дослідницьку діяльність, писав, друкував публіцистичні статті, перекладав українською мовою богослужбові тексти.

З початком Української революції (1917) очолив рух за автокефалію православної церкви в Україні. Увійшов до проводу Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), що готувала скликання Всеукраїнського церковного собору (собор у підсумку відхилив ідею про автокефальний статус Української церкви).

У 1919–1929 — настоятель Софійського собору в м. Києві (див. Софія Київська, Національний заповідник) та Старокиєвської парафії.

Став однією з ключових постатей у конституюванні Української автокефальної православної церкви. Брав найактивнішу участь у скликанні Першого Всеукраїнського православного церковного собору. 20 жовтня 1921 за апостольською традицією хіротонізований учасниками Собору на єпископа й обраний першим предстоятелем УАПЦ із титулом — Митрополит Київський і всієї України.

У період радянської влади зазнав гонінь і репресій: з 1925 фактично перебував під домашнім арештом та заборонами виїжджати за межі м. Києва й виступати з проповідями; був неодноразово заарештований за сфабрикованими звинуваченнями в антирадянській діяльності, кількаразово ув’язнений.

1927 на Другому Всеукраїнському православному церковному соборі, що відбувся за умов прямого тиску з боку Державного політичного управління УСРР, був усунутий від керівництва УАПЦ.

Відтоді перебував під постійним наглядом, бідував. Писав історичні розвідки, складав проповіді.

1937 вчергове заарештований. Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20.11.1937 засуджений до розстрілу за обвинуваченнями у співкерівництві «націоналістичною фашистською організацією українських церковників», що діяла з метою відторгнення України від СРСР, та масштабній антирадянській агітації. Страчений 27 листопада 1937; точне місце поховання невідоме. На символічній могилі Василя (Липківського) на Лук’янівському цвинтарі в м. Києві встановлено пам’ятний хрест.

Дружина — Параскева Олександрівна (Пясецька, пом. 1936), у шлюбі народилося 7 дітей (3 доньки, 4 сина). Репресій зазнали і члени родини митрополита.

1989 реабілітований.

Діяльність

З перших днів священства о. Василь (Липківський) присвятив себе утвердженню помісної православної церкви в Україні.

1905 головував на з’їзді духовенства Київської єпархії, який ухвалив запровадити українську мову в церковному богослужінні та у духовних школах. Того ж року за україноцентричну позицію, зокрема й критичне ставлення до церковнослов’янської мови, був звільнений з директорської посади, звинувачений у «ліберальних поглядах» та «українофільстві». На хвилі революційних подій 1905-1907 став одним із провідників українського культурного руху серед духовенства. Був головою Київського єпархіального з’їзду духовенства і мирян (1917), де обговорювалися питання соборноправності, відродження українських церковних традицій, незалежного статусу Української церкви.

Разом з іншими поборниками ідеї автокефалії виступав за скликання Всеукраїнського церковного собору, який би затвердив адміністративно незалежний статус православної церкви в УНР. Став співорганізатором і активним діячем «Братства воскресіння Христа», яке розпочало підготовку до Всеукраїнського церковного собору. Братство невдовзі було реорганізовано у першу Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), Василю (Липківському) було доручено видання «Вістей Українського православного церковного собору» (вийшло 2 випуски).

Собор був скликаний на Різдво 1918 і підтримав ідею створення незалежної від Московського патріархату помісної автокефальної церкви, але ухваленню остаточних рішень завадили воєнні події. Собор відновив свою роботу через 6 місяців (вже за Гетьманату); у складі учасників гору взяли проросійські сили, ідея автокефалії церкви в Україні була відкинута, як і пропозиції українізації богослужіння та ін. реформ. 7 липня 1918 проросійськи налаштована більшість Всеукраїнського церковного собору виключила зі свого складу 46 членів ВПЦР, зокрема й Василя (Липківського).

Біля стін Софії Київської, 1923

За його активної участі прихильники автокефалії у квітні 1919 провели друге зібрання ВПЦР, на якому було прийнято рішення про створення українських парафій. 22 травня 1919 Василь (Липківський) особисто відслужив першу літургію українською мовою у Свято-Микільському соборі м. Києва; 29 червня того ж року — у Софійському соборі. В серпні 1919 на парафіяльних зборах священника обрано настоятелем Софійського собору (був його останнім настоятелем і доглядачем до закриття у 1929). Уславився як проповідник.

Став одним із головних ініціаторів і натхненників відновлення роботи ВПЦР та скликання нового Всеукраїнського собору. 05.05.1920 ВПЦР звернулася з листом до українців, в якому проголосила церковну автокефалію.

14 жовтня 1921 на свято Покрови Пресвятої Богородиці в Софії Київській почав роботу перший Всеукраїнський православний церковний собор, який підтвердив проголошення Української автокефальної православної церкви. 21 жовтня 1921 Василь (Липківський) був висвячений у ранньохристиянський спосіб (покладанням рук) і таємним голосуванням обраний на посаду предстоятеля — Митрополита Київського і всієї України. На Соборі були затверджені основні засади життя УАПЦ (автокефальність, самостійність і незалежність в управлінні від РПЦ, визнання аморальним і антиканонічним переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату в 1686, соборноправність і активна участь мирян, відокремлення від держави й політики, запровадження української мови як церковної, відродження українських традицій).

У 1920-х УАПЦ під проводом митрополита Василя (Липківського) набувала авторитету і впливу серед мирян. Наприкінці 1926 налічувала 32 єпископи, бл. 3 тис. священиків і майже 6 млн. вірних. За словами Липківського, більшість свого митрополичого служіння «провів у подорожах по парафіях» і відвідав з особистими візитами не менше 500 парафій, а деякі й по кілька разів. Водночас перехід від патріаршої церкви до автокефальної був непростим, супроводжувався міжконфесійними конфліктами. Враховують і пряму зацікавленість більшовицької влади у розколі та підриві православно-церковних структур в Україні, чим зумовлена лояльність до УАПЦ в перші роки її існування.

У відносинах із владою митрополит обстоював позицію аполітичності церкви та її цілковитого відокремлення від держави. Невдовзі, занепокоєна успіхом УАПЦ, партійна влада й ДПУ вдалися до політики насильства, зумисного розколу церкви, звинувачення проводу й вірян у «націонал-шовінізмі», «самосвятстві», репресій і терору. Інструментом генерування суперечностей і конфліктів всередині церкви стала, зокрема, необачно підтримана Липківським громадська організація «Діяльна Христова Церква» (ДХЦ). Саме під її проводом у жовтні 1925 було реалізовано зініційований ДПУ розкол в УАПЦ.

Василь (Липківський)2.jpg

Попри намагання митрополита уникнути негативних наслідків розколу, обстояти позаполітичну позицію церкви, спростувати звинувачення у контрреволюційній діяльності у листах до уряду УСРР, доля УАПЦ була визначена. 25.12.1926 політбюро ЦК КП(б)У на закритому засіданні ухвалило рішення про репресування активістів церкви. Циркуляр Головного політичного управління від 04.09.1926 «Про український сепаратизм» оголосив УАПЦ «оплотом націоналізму». Другий Всеукраїнський церковний собор, скликаний 1927, перебігав під повним контролем ДПУ при НКВС УСРР. Собором ухвалене рішення про звільнення Василя (Липківського) від «тягаря митрополичих обов’язків». 1929 більшість діячів УАПЦ була заарештована; 28-29 січня 1930 на інспірованому ДПУ так званому Надзвичайному Соборі церкву було розпущено (її структури тимчасово припинили свою діяльність в Україні й діяли в діаспорі).

До кінця життя Василь (Липківський) перебував під наглядом каральних органів, у злиднях, під загрозою нових арештів. До 1929 мешкав у кімнаті над Південною брамою Софії Київської; після закриття собору — у сестри, поблизу Свято-Покровської церкви, з 1934 — виселений за межі міста.

До останнього арешту продовжував працювати над «Історією Української церкви», уклав двотомник «Наука самоосвіти українського духівництва», підручники «На Старий і Новий Заповіт», «32 розмови з історії Всесвітньої Церкви», збірки власних проповідей, зокрема «Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу», листувався з українськими церковними діячами за кордоном (епістолярну спадщину збережено).

Більшу частину доробку Василя (Липківського) було видано друком після війни зусиллями української діаспори.

Визнання

Пам’ятник митрополиту Василю (Липківському) у м. Черкасах. Скульптор Єгор Терехов

1983 у м. Саут-Баунд-Бруці (США, шт. Нью-Джерсі) на українському церковно-меморіальному комплексі св. Андрія Первозваного Василю (Липківському) відкрито й освячено пам’ятник (скульптор і архітектор — Петро Капшученко). 1997 — встановлено меморіальну дошку на церкві Покрови Пресвятої Богородиці в м. Києві, де Василь (Липківський) служив настоятелем. 2000 коштом релігійної громади УАПЦ встановлено пам’ятники митрополитові у м. Тернополі; 2019 — у м. Черкасах. На честь діяча названо вулицю в м. Києві (з 2012).

Канонізований УАПЦ, пам’ять вшановують 27 листопада.

До 60-тої річниці страти митрополита, за рішенням ІІІ Помісного собору УАПЦ (07.11.1997), день 27 листопада був проголошений Днем пам’яті святих новомучеників землі Української, загиблих від переслідувань влади впродовж 1917–1991.

Відомий вислів А. Кримського, що характеризував Василя (Липківського) як «апостола українського релігійно-національного відродження».

Функціонує сайт нащадків митрополита Василя (Липківського): http://lypkivskyivasyl.in.ua/

Цитати

«…в нових обставинах світового життя церква вже не мусить бути ні державна, ні одержавлена, а мусить бути відокремлена від держави, мусить зайняти собі таку ділянку життя на землі, якої не може взяти ніяка інша організація; Церква Христова мусить тепер згадати заповіт Христа й до нього повернутися: стати царством небесним на землі, але царством не від світу цього. От же Українська Церква мусить стати царством небесним на своїй рідній землі, царством не від світу цього для свого рідного народу.»

 Митрополит Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження Української Церкви. Вінніпег : Trident Press Ltd., 1961. С. 4–5. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/7374/file.pdf


«Очевидно, що коли Російська Церква та її духівництво проти української мови для українського народу на Божих службах, то це з міркувань не церковних, не релігійних, а тільки з міркувань старого політичного ладу, що нічого спільного з Церквою та релігією не мають. Не хотять української мови в Божих службах, бо взагалі не хотять українського народу, як окремого народу, рівноправного з іншими народами світу. То міркування політично-державні, а внесення політичних міркувань у релігійне життя народу, то вже само по собі буде грунтовним порушенням христового заповіту…»

 Митрополит Василь Липківський. Православна Христова Церква Українського Народу. Мюнхен : [б. в.], 1951. С. 32. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/10572/file.pdf


Праці

  • Православна Христова Церква Українського Народу. Мюнхен : [б. в.], 1951. 32 с.
  • Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження Української Церкви. Вінніпег : Trident Press Ltd., 1961. 182 с.
  • Листи 1933–1937. [Б. м.] : Українське Православне Братство ім. Митр. Василя Липківського, 1980. 167 с.
  • Проповіді на неділі й свята: слово Христове до українського народу. Чернівці : [б. в.], 1996. 609 с.
  • Митрополит УАПЦ Василь Липківський (1864—1937). Вибрані твори / Гол. ред. Г. В. Папакін : у 6 т. Київ : Українські пропілеї, 2018.

Література

  1. Пащенко В. О., Рибачук М. Ф. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський // Український історичний журнал. 1993. № 2. С. С. 48–57.
  2. Зінченко А. Л. Визволитися вірою: Життя і діяння митрополита Василя Липківського. Київ : Дніпро, 1997. 423 с.
  3. Липківський К. О. Тіні незабутих предків. Київ : [б.в.], 2003. 222 с.
  4. Киридон А. М. Час випробувань: держава, церква, суспільство в радянській Україні 1917–1930 років. Тернопіль : Підручники і посібники, 2005. 384 с.
  5. Преловська І. М. Джерела з історії Української Православної Церкви (1921–1930) – Українська православна Церква (1930–1939). Київ : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2013. 696 с.
  6. Зінченко А. Життя і служіння Митрополита Василя Липківського. Київ : Дуліби, 2017. 336 с.
  7. Колодний А. М. Релігійне життя України в особах його діячів і дослідників. Київ : Інтерсервіс, 2017. 740 с.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Василь (Липківський) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Василь (Липківський) (дата звернення: 24.07.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
30.10.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ