Балтімор, Девід
Ба́лтімор, Де́від (англ. Baltimore, David; 07.03.1938, м. Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США) — молекулярний біолог, вірусолог, імунолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології або медицини (1975).
|
Балтімор, Девід (Baltimore, David) | |
|---|---|
| Народження | 07.03.1938 |
| Місце народження | Нью-Йорк (місто) |
| Напрями діяльності | молекулярний біолог, вірусолог, імунолог |
| Відзнака | Нобелівська премія |
Життєпис
Початкову й середню освіту здобув у державній школі м. Нью-Йорка, де виявляв схильність до біології та математики. Ще під час навчання в середній школі як обдарований учень брав участь у дослідженнях науково-дослідної лабораторії Джексона в м. Бар-Гарборі в штаті Мен. Там познайомився з Г. Теміном, побачив інших біологів-дослідників за роботою, що стало визначальним у виборі професії. Диплом бакалавра з хімії з відзнакою здобув після навчання 1956–1960 в Свортморському коледжі в штаті Пенсільванія. Одразу вступив до аспірантури з біофізики Массачусетського технологічного інституту. Після двох років навчання в коледжі провів літо в лабораторіях Колд Спрінг Гарбор, працюючи з доктором Дж. Стрейзінгером (1927, Угорщина — 1984, США) в галузі молекулярної біології. Через рік аспірантури протягом літа проводив дослідження з вірусологом з Ф. Маркусом (1927–2013; США) у Медичному коледжі Альберта Ейнштейна в Бронксі в м. Нью-Йорку, зацікавився вивченням вірусів тварин. 1961 перейшов до Університету Рокфеллера, де виконав дисертацію і 1964 отримав ступінь доктора філософії. Продовжив займатися вірусологією у постдокторантурі у доктора Дж. Дарнелла (1930; США) в Університеті Рокфеллера. 1965 деякий час вивчав вірусоспецифічні ферменти й навчався ензимології в постдокторантурі у доктора Дж. Гурвіца (1928–2019) в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. 1965–1968 працював на посаді наукового співробітника Інституту біологічних досліджень Солка, м. Сан-Дієго штату Каліфорнія. 1968 повернувся до Массачусетського технологічного інституту на посаду асоційованого професора (доцента) з мікробіології, від 1972 працює професором біології. З 1973 також професор мікробіології Американського онкологічного товариства. 1997–2006 — президент Американської асоціації сприяння розвитку науки. 1982–1990 — директор-засновник Інституту біомедичних досліджень Вайтхеда, незалежного дослідницького центру, пов’язаного з Массачусетським технологічним інститутом. 1982–1990 — президент Університету Рокфеллера; з 1997 — президент, а з 2006 — почесний президент Каліфорнійського технологічного інституту.
Наукова діяльність
Вивчав механізми розмноження вірусів у клітинах тварин. В Інституті біологічних досліджень Солка познайомився з Р. Дульбекко. Останній на той час розробив кількісні методи експериментального вивчення генетики вірусів, класифікацію відмінностей між нормальними клітинами й клітинами злоякісних пухлин, які стали канцерогенними внаслідок вірусного зараження. Вивчав механізм реплікації генетичної системи в живих клітинах, продовжував свої попередні дослідження вірусу поліомієліту. Він намагався підтвердити існування загальної гіпотези реплікації будь-яких вірусних систем. Згодом зробив висновок про існування кількох таких систем. Г. Темін припустив наявність у деяких вірусів ферменту в білковій оболонці, що полегшує подвоєння вірусних генів у дезоксирибонуклеїновій кислоті клітин тварин. 1970 Балтімор і Г. Темін (незалежно один від одного) виділили такий фермент, який назвали РНК-залежна ДНК-полімераза. Згодом цей фермент став відомий як зворотна транскриптаза. Через 2 роки після публікації результатів досліджень по зворотній транскриптазі, разом з колегами в Массачусетському технологічному інституті здійснив частковий синтез гена, який відповідає за біосинтез гемоглобіну у ссавців. Це досягнення стало важливим кроком до штучної рекомбінації генів. Балтімор усвідомлював можливі наслідки неправильного застосування деяких методів генної інженерії. Це спонукало його приєднатися до колег у галузі молекулярної біології, які запропонували оголосити мораторій на деякі експерименти з ДНК. Досліджуючи зворотню транскриптазу в інших канцерогенних вірусах, виявив ще 8 вірусів із аналогічним ферментом. Тепер вони відомі як ретровіруси, що спричиняють деякі форми раку в людини, гепатит, а також синдром набутого імунодефіциту (СНІД). Найвизначнішим відкриттям в імунології стала ідентифікація білкової пари, яка переставляє гени імуноглобулінів, так званих білків RAG. У результаті подальшого вивчення факторів транскрипції, які модулюють розвиток В-лімфоцитів, Балтімором разом з аспірантами виявлено ключовий фактор транскрипції (NF-KB). Досліджуючи здатність вірусу лейкемії мишей Абельсона викликати трансформацію клітин і рак, Балтімор встановив, що його онкопротеїн є тирозин-специфічною протеїнкіназою. Завершенням цих досліджень стала розробка одного з найуспішніших протипухлинних препаратів і першої невеликої молекули, спрямованої на активність онкобілка.
Визнання
Нобелівську премія з фізіології або медицини (1975) розділив з Р. Дульбекко та Г. Теміном за відкриття, які стосувалися взаємодії між канцерогенними вірусами й генетичним матеріалом клітини. Національна наукова медаль США (1999). Член Національної академії наук США та Американської академії мистецтв і наук (з 1974). Іноземний член Лондонського королівського товариства (з 1987), Французької академії наук (з 2000). Лауреат численних премій в галузі вірусології, мікробіології та імунології. На честь ученого названо астероїд головного поясу (73079 Davidbaltimore).
Праці
- Evolution of Rna Viruses // Annals of the New York Academy of Sciences. 1980. № 354. P. 492–497.
- Gene Conversion: Some Implications for Immunoglobulin Genes // Cell. 1981. № 24 (3). P. 592–594.
- Molecular Immunology: Growth into Adolescence // Trends in Biochemical Sciences. 1984. № 9 (4). P. 137–138.
- Intracellular Immunization // Nature. 1988. № 335. P. 395–396.
- Vaccine Trial Provided Valuable Information // Nature. 2008. № 452. P. 811.
- У с п і в а в т. — Localization of the Abelson Murine Leukemia Virus Protein in a Detergent-insoluble Subcellular Matrix: Architecture of the Protein // Journal of Virology. 1981. № 40 (2). P. 472–481.
- Joining of V K to J K Gene Segments in a Retroviral Vector Introduced into Lymphoid Cells // Nature.1984. № 308. P. 425–428.
- A New Homeobox Gene Contributes the DNA Binding Domain of the t(1;19) Translocation Protein in pre-B ALL // Cell. 1990. № 60 (4). P. 547–555.
- Identification of 3BP-1 in cDNA Expression Library by SH3 Domain Screening // Methods in Enzymology. 1995. № 256. P. 140–148.
- Antibody Gene Transfer with Adeno-associated Viral Vectors as a Method for HIV Prevention // Immunological Reviews. 2017. № 275 (1). P. 324–333.
Література
- Під знаком Нобеля: лідери наукового прогресу / Уклад. В. М. Данилова. Київ : ФОП Мишалов Д. В., 2020. 240 с.
- Scientists and Science : in 3 vol. / Ed. by J. Crelin. Ipswich : Salem Press, 2022.
- David Baltimore. Facts // The Nobel Prize. URL: https://www.nobelprize.org/prizes/medicine/1975/baltimore/facts/
Автор

Покликання на цю статтю: Балтімор, Девід // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Балтімор, Девід (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.27.2023