Антанта 1904
Анта́нта 1904, Сердечна згода (фр. Entente Cordiale — букв. сердечна згода) — серія двосторонніх угод між Великою Британією і Францією (1904) про вирішення найбільш спірних питань двосторонніх відносин.
Історична довідка
Підписання британсько-французької Антанти пов’язують передусім із зусиллями короля Великої Британії Едуарда VII, який переосмислив загрози національній безпеці Сполученого королівства, та міністра закордонних справ Франції (1898–1905) Т. Делькассе (1852–1923; Франція). Підписанню угоди сприяло загострення ситуації на Далекому Сході — у Маньчжурії (північній провінції Китаю, тогочасної Імперії Цін) і Кореї. Це могло спричинити російсько-японську війну за контроль над цими територіями (вона розпочалась у лютому 1904 р.; див. Російсько-японська війна 1904–1905). Оскільки на той час Франція була союзницею Російської імперії (за договорами 1891–1892, ратифікованими обміном листами на межі 1893–1894), а Велика Британія — Японії (договір 1902), вони також могли бути втягнуті у цю війну. Щоб запобігти цьому, весною 1903 розпочалися британсько-французькі переговори, які отримали подальший стимул після візитів короля Едуарда VII в м. Париж і президента Франції Е. Ф. Лубе (1838–1929; Франція) у м. Лондоні.
Характеристика
Британсько-французькі угоди, підписані в м. Лондоні 08.04.1904, містили три документи:
1) Декларацію стосовно Єгипту й Марокко;
2) Конвенцію стосовно Ньюфаундленду, Західної і Центральної Африки;
3) Декларацію стосовно Сіаму, Мадагаскару і Нових Гебридів.
Найважливішою серед них була Декларація стосовно Єгипту й Марокко, оскільки британська окупація Єгипту (з 1882) була головним предметом суперечностей між двома державами. Декларація складалася з 9 публічних і 5 секретних статей. Франція визнавала Єгипет сферою впливу Великої Британії, обіцяла не перешкоджати її діям у цій країні, зокрема не вимагати встановлення кінцевого терміну британської окупації. Зі свого боку, уряд Великої Британії визнавав, що Франція як держава, володіння якої межували з Марокко, мала підтримувати порядок у цій країні та надавати за потреби допомогу в проведенні всіх адміністративних, економічних, фінансових і військових реформ. Британський уряд обіцяв не перешкоджати Франції за умови, що залишаться недоторканими права, якими Велика Британія користувалася в Марокко за договорами, конвенціями та звичаями. Він мав поважати аналогічні права Франції в Єгипті, а також гарантував вільний прохід суден Суецьким каналом.
З метою забезпечення вільного проходу Гібралтарською протокою обидва уряди погодилися не дозволяти споруджувати будь-які укріплення або проводити роботи стратегічного характеру на конкретній частині марокканського узбережжя. Така умова не поширювалася на місця на марокканському узбережжі Середземного моря, окуповані Іспанією. Два уряди брали до уваги інтереси Іспанії з огляду на її географічне положення і володіння в Марокко. Французький та іспанський уряди мали досягти порозуміння стосовно цих інтересів у комунікації з британським урядом. Це пояснювалося тим, що в інтересах британського уряду був контроль над стратегічно важливим районом марокканської території біля Гібралтарської протоки з боку слабшої Іспанії, ніж Франції. Британський і французький уряди погоджувалися надавати один одному дипломатичну підтримку з метою забезпечення виконання положень цієї Декларації.
Хоч обидва уряди заявляли, що Велика Британія і Франція не мали намірів змінювати політичний статус Єгипту й Марокко, у секретній частині Декларації вони визнавали один за одним таке право. Також вони зобов’язувалися перешкоджати намірам третіх сторін поширити свій вплив на Марокко, за винятком Іспанії.
Відповідно до Конвенції стосовно Ньюфаундленду, Західної та Центральної Африки, яка складалася з 9 частин, Франція відмовлялася від привілеїв, встановлених на її користь ст. 13 Утрехтського договору 1713 (див. Утрехтський мир 1713–1715). Згідно з нею, французи мали право ловити рибу і сушити її на вказаній частині узбережжя о. Ньюфаундленду, який за цим договором визнавався володінням Великої Британії. Згідно з Конвенцією, право висадки французів на острів було скасовано, проте збережено права на рибальство в територіальних водах на визначеній частині узбережжя о. Ньюфаундленду на рівних засадах із британськими підданими.
В обмін на відмову Франції від таких привілеїв британський уряд погоджувався на компенсації в Африці. По-перше, це стосувалося зміни кордонів між французькою і британською колоніями, Сенегамбією (суч. Сенегал, тоді частина Французької Західної Африки) та Гамбією (на той час — колонія Великої Британії), із забезпеченням доступу французів річкою Гамбія до морського судноплавства. По-друге, Велика Британія передавала Франції невелику групу островів, відомих як Іль-де-Ло (Iles de Los), географічне розташування яких тісно пов’язувало їх із Французькою Гвінеєю, тож володіння ними будь-якою іншою державою могло створити серйозну загрозу для цієї колонії. По-третє, змінювався кордон між французькими і британськими володіннями в Нігерії, встановлений Конвенцією від 14.06.1898. Унаслідок цього Франція поєднувала свої території та могла користуватися прямим маршрутом між своїми володіннями на р. Нігер і в околицях о. Чад.
Декларація стосовно Сіаму, Мадагаскару і Нових Гебридів складалася з трьох частин. Перша стосувалась інтересів Великої Британії і Франції в Сіамі. Згідно з угодою 1896, дві держави поділили Сіам на сфери впливу, які межували з їхніми колоніальними володіннями: британський вплив мав переважати в західній частині сіамських володінь, французький — у східній. У Декларації 1904 сторони заявили, що будуть дотримуватися положень угоди 1896 і не прагнутимуть привласнити жодну з частин володінь короля Сіаму.
Друга частина цієї Декларації стосувалась урегулювання становища Великої Британії на о. Занзібар і Франції на о. Мадагаскар. Також дві держави заявляли про наміри досягти домовленостей, щоб покласти край проблемам, які виникли внаслідок відсутності будь-якого ефективного способу врегулювання спорів щодо прав власності на землю на о-вах Нові Гебриди.
Угоди підписали міністр закордонних справ Великої Британії Г. Петті-Фіцморіс, маркіз Лансдаун (англ. Henry Petty-Fitzmaurice, Marquess of Lansdowne; 1845; Велика Британія — 1927; Ірландія) і посол Франції у Великій Британії П. П. Камбон (1843–1924; Франція).
Значення
Антанта 1904 була не просто серією окремих угод, а частиною комплексної схеми нормалізації відносин між Великою Британією і Францією. Кожна зі сторін без істотної шкоди для власних інтересів зробила поступки іншій, які були для тієї надзвичайно важливими. Унаслідок цього країни усунули джерела давніх суперечностей, які ускладнювали їхні відносини і співробітництво в міжнародних справах. Після підписання цих угод двосторонні відносини Великої Британії і Франції суттєво покращилися. Проте Антанта 1904 не містила положень про взаємну підтримку у випадку війни чи її загрози і не була військово-політичним союзом, що часто помилково вважають.
Британсько-французькі домовленості стосовно Марокко спричинили невдоволення німецького уряду. Безпосереднім наслідком цього стала перша Марокканська криза 1905, коли Німеччина виступила на підтримку незалежності Марокко на противагу посиленню там французьких впливів. Під час Російсько-японської війни 1904–1905 німецький імператор Вільгельм ІІ ініціював підписання Бйоркського договору (липень 1905) для подальшого зближення з Російською імперією і нормалізації відносин з Францією, її союзницею. Це, у свою чергу, викликало стурбованість британського уряду стосовно можливості формування континентальної коаліції антибританського характеру, що спричинило погіршення британсько-німецьких відносин. Цьому сприяло також схвалення 1906 другої флотської програми Німеччини, яка передбачала будівництво лінкорів нового покоління типу «дредноут». У м. Лондоні такі наміри сприйняли як загрозу безпеці Британської імперії, ключовим компонентом гарантування якої вважали панування британського флоту на морях і контроль над основними морськими шляхами. Одним із наслідків такого розвитку подій стало підписання у 1907 угод Великої Британії та Російської імперії (Антанта 1907), спрямованих на врегулювання багаторічних суперечностей між ними в Азії, що призвело до нормалізації двосторонніх відносин.
Джерела
- Dispatch to His Majesty's Ambassador at Paris forwarding Agreements between Great Britain and France of April 8, 1904. Newfoundland and Labrador Heritage. URL: https://www.heritage.nf.ca/articles/politics/entente-cordiale-text.pdf
- The Entente Cordiale between England and France – April 8, 1904. Avalon Project. Yale Law School. Lillian Goldman Law Library. URL: https://avalon.law.yale.edu/20th_century/entecord.asp
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Городня Н. Д. Антанта 1904 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антанта 1904 (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.06.2025
