Автоцитата

Автоцита́та (від авто… і цитата) — уведений автором у твір майже дослівно переданий фрагмент раніше створеного власного тексту, різновид цитати. Автоцитата — явище, поширене в художній літературі, музиці, живописі та інших мистецтвах, а також у науковій літературі, публіцистиці.

Історична довідка

Автоцитати використовуються в літературі з часів античності. Ймовірно, одна з перших зафіксованих фраз, яку можна тлумачити як автоцитату, — слова Платона про те, що філософи мають стояти біля керма держави. Цю думку він висловив у 6-й книзі діалогу «Держава» (360 до н. е.), а згодом розвинув у «7-му листі» (354 чи 353 до н. е.).

Різноманітні види й форми автоцитат трапляються у текстах різних авторів, зокрема у письменників Ф. Достоєвського, М. Лермонтова, Т. Манна, О. Пушкіна, Р. М. Рільке, Р. Шатобріана, Т. Шевченка та ін.

Різновиди

Поняття «автоцитата» вживається у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні йдеться про будь-яку довільну форму цитування власного тексту, зокрема ремінісценцію та алюзію (неточна автоцитата), у вузькому — про дослівне цитування власного тексту (точна автоцитата).

Згідно з типологією форм інтертекстуальності, розробеної літературознавцем Ж. Женеттом (Франція), є такі види автоцитат:

1) власне інтертекстуальні — використання фрагмента власного висловлювання в новому творі (наприклад, у вірші «Якось-то йдучи уночі…» Т. Шевченко використовує рядок «Очима лупа кошеня» — автоцитату із поеми «Відьма»);

2) паратекстуальні — заголовок, посвята, епіграф тощо, які автор використовує з власного твору, написаного раніше, майже однакові назви різних творів одного автора (епіграф у вірші Т. Шевченка «Дівичії ночі» взято з первісної редакції поеми «Мар’яна-черниця»; назви творів у Ю. Андруховича «Самійло Немирич, авантурник, посаджений за ґвалт у вежу, самому собі» та «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака»);

3) метатекстуальні — автокоментарі до тексту чи посилання на нього, зокрема в епістолярній літературі («Близьке ретро, або Коментарі до загальновідомого» А. Бітова — автокоментар до роману «Пушкінський дім»; цю саму функцію виконують «Нотатки на полях “Імені троянди”» У. Еко);

4) гіпертекстуальні — посилання на власні образи, мотиви, колізії, зокрема різні форми автопародіювання тексту інших творів, використання їх фрагментів у стилістично зниженому контексті (романи О. де Бальзака із серії «Людська комедія», яка складається з 96 творів, мають спільних героїв, спільні сюжети тощо).

Функції

Цитуючи власний текст, автор ніби вступає в діалог із самим собою. Це може бути діалог згоди, полеміки (часто внутрішньої, прихованої) або іронії. У кожному з цих випадків ідеться про асоціативні вузли, важливі для творчості конкретного автора, а найчастотніші автоцитати позначають найважливіші аспекти світобачення, вписують твір у цілісний текст творчості автора. Автоцитата, яку автор свідомо заклав у текст, запускає механізм культурних асоціацій, творить інтертекстуальний простір, є засобом інтелектуальної гри з читачем. Функція збагачення нового авторського тексту смислами первісного тексту реалізується лише тоді, коли читач упізнав цитату.

Значення

Роль автоцитати (як і цитати загалом) суттєво зростає в художніх творах за доби постмодернізму внаслідок загальної уваги гуманітарної думки до феноменів діалогізму та інтертекстуальності.

Автоцитати — яскрава ознака стилю У. Еко, Х. Л. Борхеса, К. Вольф, О. Забужко, Ю. Андруховича та ін.

Література

  1. Meyer Н. The poetics of quotation in the European novel. Princeton, New Jersey : Princeton University Press, 1968. 256 р.
  2. Morawski S. The Basic Functions of Quotation // Sign. Language. Culture. Janua Linguarum, Series major, 1. The Hague, Paris : Mouton and Co., 1970. Р. 690–705.
  3. Genette G. Palimpsestes. La Litterature au second degree. Paris : Editions du Seuil, 1982. 467 р.
  4. Кузьмина Н. А. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического языка Екатеринбург : Издательство УрГУ ; Омск : Омскский государственный университет, 1999. 268 с.
  5. Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи. Донецьк : Східний видавничий дім, 2005. 344 с.
  6. Пьеге-Гро Н. Введение в теорию интертекстуальности. Москва : Издательство ЛКИ, 2007. 270 с.
  7. Фатеева Н. А. Интертекст в мире текстов: контрапункт интертекстуальности. Москва : Комкнига, 2007. 280 с.
  8. Андрейко Л. В. Автоцитати в прозовій творчості Ю. Андруховича як проблема перекладу // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. 2013. № 14 (273). Ч. ІІ. С. 6–10.
  9. Сюта Г. Самоповтори в поетичній мові Тараса Шевченка // Культура слова. 2014. Вип. 80. С. 79–89.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю:
Лавринович Л. Б. Автоцитата // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Автоцитата (дата звернення: 22.11.2019).