Шнур вогнепровідний
Шнур вогнепрові́дний, бікфордів шнур (нім. Schnur, від давньоверхньонім. snūrō — мотузка, нитка) — довгий гнучкий виріб для передачі вогню (вогневого імпульсу) зарядам вибухових речовин за визначений проміжок часу.
Історична довідка
У вигляді сірникового шнура (з волокон коноплі або льону) отримав широке розповсюдження в пізньому середньовіччі для ініціації пострілів вогнепальної зброї (гармати, мушкети, пістолі тощо). Від початку 17 ст. використовували для підривання гірських порід у підземних рудниках (перше задокументоване впровадження в гірництві — рудник у Банській Штявниці (1627; див. Банська Штявниця, історичне місто, і технічні пам’ятки на його околицях). Для підривних робіт використовували також «порохову доріжку» — вузький протяжний насип пороху, що вів до ніші із вибуховим зарядом (за час горіння пороху гірник мусив сховатися в укритті). У 1830 винахідник В. Бікфорд (1774–1834; Велика Британія) розробив, а у 1831 запатентував перший безпечний вогнепровідний шнур (пізніше названий іменем винахідника — бікфордів) і технологію його виготовлення. У стандартному бікфордовому шнурі пучок ниток, покритий пороховою м'якоттю з клеєм, укладали в подвійне текстильне обплетення, верхній шар якого для захисту від вологи був просочений бітумом. Швидкість горіння — близько 1 см/сек. У 1834 фабрики з виробництва бікфордового шнура відкрилися в Англії, у 1836 — у США та інших країнах світу; застосування стало масовим (найбільші продуценти: англ. «Ensign-Bickford Company», США і англ. «Dyno Nobel», США — Австралія). Подальші розробки вогнепровідних шнурів використовували основні конструктивні ознаки винаходу Бікфорда.
Типи
Залежно від технології виготовлення вогнепровідні шнури поділяють на відкриті й закриті.
В і д к р и т і: ґніт (мотузок із рослинних волокон, зазвичай попередньо виварений у лузі та просочений селітрою) і стопін (пучок ниток, покритий пороховою м'якоттю з клеєм);
З а к р и т і: бікфордів шнур та сучасні аналоги (запальна піротехнічна речовина покрита захисними шарами зовнішнього та внутрішнього обплетення; нечутливі до впливу вітру й вологи; здатні горіти навіть під водою; мають стабільну швидкість горіння та надійність).
Сучасні рішення
Основні конструкції складаються із порохового осердя з напрямною ниткою всередині, скрученої з бавовняних сталок, багатошарового обплетення та оболонки з асфальтової мастики або пластикового покриття.
У піротехніці значного поширення набув китайський вогнепровідний шнур «віско» (англ. visco fuse), який складається з порохової хімічної суміші з двома обплетеннями бавовняних ниток, зверху покритих нітролаком. Використовують також клейку стрічку, з одного боку якої тонким шаром приклеєні зерна пороху (пороховий скотч).
Література
- Швець О. О., Фтемов Ю. О., Колос Р. Л. Вибухова справа. Основи ведення підривних робіт. Львів : Національна академія сухопутних військ, 2016. 352 с.
- Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва. Київ ; Алчевськ : Києво-Могилянська академія; ЛАДО, 2013. 542 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гайко Г. І. Шнур вогнепровідний // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Шнур вогнепровідний (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.12.2025
