Фюнес, Луї де

Фюне́с, Луї́ де [ фр. Funès, Louis de; повні прізвище та ім’я — Фюнес де Галарса, Луї Жермен Давід де (фр. Funès de Galarza, Louis Germain David de); 31.07.1914, м. Курбевуа, тепер регіон Іль-де-Франс, Франція — 27.01.1983, м. Нант, тепер регіон Пеї-де-ла-Луар, Франція] — актор театру і кіно, зірка французької комедії.

Фюнес, Луї де (Funès, Louis de)
Народження	31.07.1914
Місце народження	Курбевуа
Смерть	27.01.1983
Місце смерті	Нант
Напрями діяльності	кіномистецтво

Життєпис

Народився у сім’ї юриста, який переїхав із Іспанії до Франції та став торговцем діамантами. Навчався у колежі Ж. Феррі у м. Курбевуа. Першим театральним досвідом був виступ у спектаклі до ювілею колежу (1926). Згодом навчався у Технічній школі фотографії та кіно в м. Парижі (1932–1933), режисуру викладала Ж. Дюлак. Разом із ним навчався А. Декае, який згодом був оператором кількох фільмів за участі актора. Був призваний до лав армії (1934), однак визнаний непридатним до стройової служби (через малий зріст і вагу та хворобу батька на туберкульоз). Під час служби займався вантажо-розвантажувальними та землерийними роботами. Під час «Дивної війни» організовував свята і розваги для солдатів. У квітні 1940 медична комісія відправила його у запас. Займався різними випадковими роботами (був бухгалтером, комірником, оформлювачем вітрин тощо). Грав на піаніно у нічному клубі «Горизонт», працював разом із композитором і продюсером Едді Барклаєм (1921–2005; Франція). Певний час навчався у Паризькій консерваторії джазу у професора Ш. Анрі (1942), однак вирішив стати актором, вступив на курси драматичного мистецтва під керівництвом Р. Сімона (1898–1971; Франція).

У середині 1940-х де Фюнес почав грати маленькі ролі в театрі та кіно. 1951 приєднався до заснованої режисером і драматургом Р. Дері (1921–2004; Франція) трупи «Бранкіньолі» («Les Branquignols»), яка ставила комедійні шоу та спектаклі. Саме у виставі цієї трупи за п’єсою «Ах! Ці прекрасні вакханки» Р. Дері, Ф. Бланша і Ж. Кальві (1953, режисер Р. Дері) критики помітили його талант коміка. За спектаклем було знято однойменний фільм (1954, режисер Ж. Лубіньяк), в якому де Фюнес зіграв роль комісара поліції Лебефа.

У 1950-х розпочав також працювати на радіо. Режисер національного радіо Ж. Шуке (1926–2009; Франція) запросив його на цикл передач «Театр, де розважаються» («Le Théâtre où l’on s’amuse»), в якому були представлені шедеври світового комічного театру, зокрема комедії Ж. Б. Мольєра. Згодом де Фюнес читав на радіо байки Ж. де Лафонтена. Де Фюнес також брав участь у передачах «Радіо Люксембург» цього ж режисера.

Завдяки успіху фільму «Ах! Ці прекрасні вакханки» став отримувати більше запрошень на ролі в театрі та кіно. Зіграв заголовну роль неаполітанського батька сімейства у комедії «Поппі» Ж. Сонньє, яка була поставлена у березні 1954 на сцені паризького театру Мистецтв. Відтоді грав у театрі та кіно головні ролі.

Творчість

Акторський стиль де Фюнеса вирізнявся жвавою жестикуляцією, виразною мімікою та надзвичайно експресивною грою. Він поєднував пантоміму і гримасу, які необхідні, щоб підкреслити слова.

Першою важливою роллю в кіно стала роль бакалійника Жамб’є у фільмі «Через Париж» (1956, режисер К. Отан-Лара) за оповіданням М. Еме. Вона була жорстокою карикатурою на спекулянтів періоду Другої світової війни. Разом із де Фюнесом головні ролі виконували Ж. Габен і А. Бурвіль.

Першою головною роллю в кіно стала роль композитора П’єра Кузена у стрічці «Як волос у супі» (1957, режисер М. Регаме). Персонаж де Фюнеса — невдаха, який рятує від потоплення співачку і привертає до себе увагу преси. Фільм мав успіх і вийшов на екрани у 79 країнах. Американський журнал «Тайм» назвав де Фюнеса «французьким Чапліном».

Успіх у публіки мала і нова постановка комедії С. Гітрі «Давайте помріємо» (прем’єра 30.04.1957, театр «Вар’єте», режисер С. Гітрі), в якій де Фюнес зіграв чоловіка головної героїні.

Схвальні відгуки критиків отримав за виконання головної ролі торговця Блеро у кінокомедії «Не бачив, не знав…» («Ni vu… Ni connu…»; у радянському прокаті — «Не впійманий — не злодій»; 1957, режисер І. Робер) за романом А. Алле. Зіграв головну роль водія Моріса Берже у комедії «Таксі, причеп і корида» (1958, режисер А. Юнебелль). Фільм, знятий в Іспанії, мав успіх у глядачів.

З жовтня 1959 грав у театрі головну роль промисловця Бертрана Барньє у комедії «Оскар» К. Маньє у театрі-антрепризі М. Карсенті, а у січні — липні 1961 у паризькому театрі «Порт-Сен-Мартен». У цій ролі він виявив свій талант міма. П’єса пройшла з тріумфом, згодом за нею було знято однойменний фільм, в якому де Фюнес зіграв ту саму роль (1967, режисер Е. Молінаро).

З ролі брокера Леонара Монестьє у кінокомедії «Пік-Пік» (1963) розпочалася тривала співпраця актора з режисером Ж. Жиро (1924–1982; Франція), який запросив його на ролі у 12 фільмах. Саме Ж. Жиро запропонував де Фюнесу виконати головну роль жандарма Людовика Крюшо у його комедії «Жандарм із Сен-Тропе» (1964), «Жандарм у Нью-Йорку» (1965), «Жандарм одружується» (1968), «Жандарм на прогулянці» (1970), «Жандарм і прибульці» (1979), «Жандарм і жандарметки» (1982). Партнерами на знімальному майданчику були М. Галабрю (1922; Марокко — 2016; Франція), К. Жансак (1927–2016; Франція) та ін.

Невдовзі після першого фільму про жандарма 04.11.1964 вийшов фільм «Фантомас» (режисер А. Юнебелль) за романом М. Аллена і П. Сувестра, в якому де Фюнес зіграв інспектора Жюва. Його персонаж у фільмі став центральним, змістивши акцент з образу суперзлочинця Фантомаса і журналіста Фандора у виконанні Ж. Маре. Попри глузування інспектор завзято прагне перемогти злочинця. Фільм у Франції подивилися 4,5 млн глядачів, а у СРСР — 45 млн. Згодом вийшли два фільми продовження: «Фантомас розбушувався» (1965) і «Фантомас проти Скотленд-Ярду» (1967).

Надзвичайний успіх (понад 12 млн глядачів) мала комедія «Роззява» (1965, режисер Ж. Урі), в якій де Фюнес зіграв роль гангстера Леопольда Сарояна, а А. Бурвіль — роль комівояжера Антуана Марешаля.

У комедії «Великий ресторан» (у радянському прокаті — «Ресторан пана Септіма»; 1966, режисер Ж. Бенар) де Фюнес не лише зіграв головну роль ресторатора Септіма, а й був одним із співавторів сценарію. Уже за перші три тижні показу фільму в м. Парижі його подивилися 150 тис. глядачів.

Ще більший успіх у глядачів мала комедія «Велика прогулянка» (1966, режисер Ж. Урі). За перший тиждень після прем’єри фільму 08.12.1966 його подивилися 106 тис. глядачів, за 5 років — 17 млн лише у Франції. Фільм також демонструвався на телебаченні, його показували за межами Франції, у США він був претендентом на «Оскар» у категорії «іноземний фільм». У стрічці де Фюнес зіграв роль диригента Станісласа Лефора, а Бурвіль — маляра Огюстена Буве. Головні персонажі у роки Другої світової війни допомагають англійським льотчикам, що опинилися в окупованому м. Парижі.

Напередодні Різдва 1965 зіграв інтенданта Віфлеємської жандармерії Асмаеля у радіоп’єсі-казці «Жандарм із Віфлеєма» К. Дюфрена (1920–2011; Франція) на радіостанції «Європа-1». Твір надихали фільми про жандарма із Сен-Тропе і події Різдва Христового.

У фільмі «Великі канікули» (1967, режисер Ж. Жиро) виконав роль директора приватної школи Шарля Боск’є, роль молодшого сина персонажа зіграв його син О. де Фюнес (нар. 1949; Франція).

У музичній комедії «Людина-оркестр» (1970, режисер С. Корбер) де Фюнес уперше виявив таланти співака і танцюриста. Водночас режисер, музикант, хореограф та балетний імпресаріо жіночої трупи Еван Еванс, якого зіграв де Фюнес, стежить за тим, щоб танцівниці не контактували з чоловіками та зосереджувалися на роботі.

Успіх у глядачів мала комедія «Манія величі» (1971, режисер Ж. Урі), знята за мотивами п’єси В. Гюго «Рюї Блаз», в якій де Фюнес зіграв дона Саллюста, лицемірного й жадібного міністра короля Іспанії, а І. Монтан — його камердинера Блаза, закоханого в королеву. Зйомки відбувалися в Іспанії та Франції. Після виходу фільму лише за рік у Франції його подивилися близько 5 млн глядачів. Стрічку показували за кордоном, зокрема в Китаї у близько 300 кінозалах.

Комедія «Пригоди рабина Якова» (1972, режисер Ж. Урі) присвячений актуальній темі расизму, толерантності, відносинам між євреями, мусульманами тощо. Персонаж, якого грає де Фюнес — Віктора Півер, цинічний, авторитарний французький промисловець, сповнений расистських, антисемітських та ксенофобських упереджень. Фільм мав успіх не лише у Франції, а й у США; був номінований на «Золотий глобус» як найкращий фільм іноземною мовою. Американська преса знову порівнювала де Фюнеса з Ч. Чапліном.

Водночас зі зйомками в кіно актор грав головну роль генерала у п’єсі Ж. Ануя «Вальс тореадорів» (1973) у Театрі Єлисейських полів (198 вистав).

Після успіху фільму «Пригоди рабина Якова» режисер Ж. Урі задумав зняти фільм «Крокодил», в якому де Фюнес мав зіграти роль диктатора, однак цей проєкт не здійснився. 21.03.1975 актор отримав інфаркт і потребував лікування та відпочинку.

У комедії «Крильце чи ніжка» (1976, режисер К. Зіді) де Фюнес зіграв роль Шарля Дюшмена, академіка гастрономії, який бореться проти ресторанів швидкої кухні, а його сина Жерара, який захоплюється цирком, зіграв Колюш. Наприкінці 1976 фільм подивилися 780 тис. глядачів і він посів за переглядами перше місце у Франції. Загалом, на той час останні 10 фільмів за участі де Фюнеса лише у Франції подивилися 72 млн глядачів, що було рекордом в історії кіно.

Понад 20 років де Фюнес мріяв зіграти Гарпагона у п’єсі Ж. Б. Мольєра «Скупий». Від 1957 він отримав 15 пропозицій від різних режисерів театру та кіно, але відмовлявся, вважаючи, що він ще не готовий до цієї ролі. Фільм, який вийшов 1980, став єдиною режисерською роботою де Фюнеса (співрежисером був Ж. Жиро). Він не лише виконав головну роль, а й керував грою акторів і був співавтором сценарію. У порівнянні з іншими акторськими роботами де Фюнеса фільм мав помірний успіх (2,4 млн глядачів у Франції) та отримав неоднозначні оцінки критиків, але через багато років саме цю версію найчастіше показують школярам.

Де Фюнесу сподобався роман Р. Фалле (1927–1983; Франція) «Суп з капустою» («La Soupe aux choux»; 1980), він був ініціатором екранізації, співавтором сценарію та виконавцем головної ролі чоботаря Клода Ратіньє. Однойменна стрічка (1981, режисер Ж. Жиро) мала посередній успіх і переважно негативні відгуки критиків, але вважається культовим фільмом французького кіно.

Останнім фільмом де Фюнеса (як і режисера Ж. Жиро, який помер під час зйомок) стала шоста стрічка із серії про жандарма «Жандарм і жандарметки» (1982).

Актор помер від серцевого нападу. Похований у с. Ле Селльє (тепер регіон Пеї-де-ла-Луар).

Де Фюнес і Україна

Більшість фільмів із де Фюнесом у головній ролі демонструвалися у прокаті в СРСР, зокрема на теренах України. Після здобуття незалежності вони були дубльовані українською мовою на телебаченні та демонструються українськими телеканалами.

Нагороди та визнання

Лауреат почесної премії «Сезар» (1980) за всю кар’єру, Великої премії сміху (1957), премії «Віктуар» французького кіно (1964) за роль у фільмі «Жандарм із Сен-Тропе», премії Ж. Куртелена (1967) за ролі у фільмах «Великий ресторан» і «Великі канікули».

Кавалер ордена Почесного легіону (1973) та ордена Мистецтв і літератури (1971).

Нагороджений медаллю міста Парижа, медаллю Ж. Куртелена (обидві — 1971). На честь де Фюнеса названо сорт троянд (1984).

У м. Сен-Рафаель 31.07.2019 відкрито музей де Фюнеса.

Французька сінематека у м. Парижі присвятила виставку де Фюнесу (2020).

На честь де Фюнеса названо вулиці у багатьох містах Франції.

Додатково

Фільм «Жандарм із Сен-Тропе» (1964) був кольоровим, знімався за допомогою широкоформатної системи «Сінемаскоп», що на той час було дорого та рідкісно. Режисер наполіг, щоб головну роль виконав саме де Фюнес, хоча продюсери хотіли, щоб знімалися Д. Кауль (1925–2006; Франція) або Ф. Бланш (1921–1974; Франція). Після виходу фільму на екрани 09.09.1964 де Фюнес став відомим усій Франції. Критики називали його новим великим коміком після Фернанделя.

У січні 1967 де Фюнес подарував своїй дружині замок Клермон (тепер у регіоні Пеї-де-ла-Луар), пам’ятку архітектури у стилі Людовика ХІІІ (1649).

Цитата

«Луї де Фюнес — унікальний. Феномен ритму, активності, енергії, витривалості, який доходить до грандіозного в комічності, смішному, буфонаді. Він має приголомшливу комічну силу». «Louis de Funès, c’est un cas. Un phénomène de rythme, d’activité, d’énergie, d’endurance, qui atteint au grandiose dans la cocasserie, la drôlerie, la bouffonnerie. Il a une puissance comique stupéfiante».

 [Ж. Ж. Готьє, журналіст, критик (1908–1986; Франція. Цит. за кн.: Jelot-Blanc J.-J. Louis de Funès. Une légende. Paris : Anne Carrière, 1993. P. 130].

Література

1. Jelot-Blanc J.-J. Louis de Funès. Une légende. Paris : Anne Carrière, 1993. 348 p.
2. Portis L. L’ État dans la tête et les pieds dans le plat. Hiérarchie et autorité dans les films de Louis de Funès // L’homme et la société. 2004. № 154. Р. 31–50. URL: https://www.cairn.info/revue-l-homme-et-la-societe-2004-4-page-31.htm
3. Dicale B. Louis de Funès de A à Z. Paris : Gründ, 2020. 384 p.
4. Geagea M. Louis de Funès: La traversée du siècle. Toulouse : Privat, 2023. 250 р.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Фюнес, Луї де // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Фюнес, Луї де (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.07.2024