Писанкарство
Писанка́рство — галузь народного ужиткового мистецтва з виготовлення різних видів декорованих великодніх яєць (писанок, крашанок, крапанок, дряпанок, та ін.); важливим компонентом є обрядодії та звичаї, пов’язані з їх створенням та використанням.
Історична довідка
Писанкарство на теренах України розвивалось упродовж століть. Ні археологічних, ні письмових відомостей про існування будь-яких писанок та їх використання з кінця 12 до кінця 15 ст. не виявлено.
Найдавніші відомі в Україні писанки були керамічними, належать до періоду Давньої Русі. Вони були виготовлені зі звичайної випаленої глини, оздоблені візерунком у вигляді фігурних дужок або смужок. Цей мотив увійшов до орнаменту майоліки. У сучасному керамічному виробництві України має назву фляндрівка. Незастиглий розпис із горизонтальних смуг, нанесений на поливу тла, прокреслювали гострим кінцем то вгору, то вниз. Від полюса до полюса яйця проводили вертикальні жолобки. Розпис у вигляді фігурних дужок виконували непрозорими поливами на вже готовому полив’яному тлі. Загальне тло писанок чорне, коричневе, зелене, рідше жовте, а розпис виконано жовтими або зеленими і білими барвниками. Керамічні писанки знайдено в Латвії, Швеції, Польщі, Чехії, Болгарії, а також у Білорусі, Росії та на Кавказі.
У 12 ст. писанкарство стало невіддільною частиною християнського свята Великодня на теренах Давньої Русі.
Як засвідчують письмові джерела, упродовж 16–18 ст. писанки виготовляли на основі гусячих, качиних, журавлиних, а в 19 ст. — лише курячих яєць із білою шкаралупою, рідше — качині й гусячі. 2013 під час археологічних робіт у м. Львові знайдено писанку в дерев’яному водозбірнику, датованому 15–16 ст. (зберігається в Музеї писанкового розпису Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського). Це найдавніша відома писанка на яєчній шкаралупі, знайдена на території України.
У 17 ст. були поширені писанки-крапанки, або капанки, від 18 ст. цю техніку використовували рідко.
Писанки виготовляли греки, що заселяли Приазов’я (18 ст.), болгари, які переселилися на територію сучасної України у 18 ст. (див. Херсонська губернія) та ін.
Збереглися писемні згадки 16 ст. про існування волочильних весняних обходів (ритуальний обхід односельців) на Волині й Поділлі, що супроводжувався обдаровуванням крашанками на Великдень.
17–19 ст. набули поширення дерев’яні писанки, інколи різьблені, пофарбовані й обклеєні соломкою різних кольорів, що утворювала певний орнамент. Така практика збережена досі.
У 19 ст. писанкарство було відоме по всій території сучасної України. Про це свідчать давні колекції українських писанок у музеях м. Києва, м. Львова, м. Коломиї, м. Лубен, м. Варшави, м. Кракова, м. Брно та ін.
У колекції Лубенського музею К. Скаржинської (1853–1932; тепер Україна) зберігаються писанки з Росії. На території Білорусі у 19 ст. цей звичай був поширений у Мінській і Гродненській губерніях, на Кавказі — в Грузії (м. Тифліс, тепер м. Тбілісі, м. Кутаїсі) та у Вірменії.
Писанкарство відоме у Білорусі, Болгарії, Боснії та Герцоговині, Греції, Литві, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Чехії.
Писанки колекціонують музеї різних країн та приватні збирачі. У м. Вегревіль (1975, Канада), м. Сучаві, м. Вижниці (2012), с. Братківці (Стрийського району Львівської області) встановлено пам’ятники писанці.
Характеристика
Звичаї та обряди
У 19 — на початку 20 ст. виготовлення писанок в Україні у різних місцевостях починалось у різний час, переважно у середопісті (4-й тиждень Великого посту) та закінчувалося Зеленими святами.
Писання писанок прирівнювали до релігійного ритуалу. Писанка як один з елементів обрядово-звичаєвих символів виконувала низку функцій, зокрема сакральну, ігрову, декоративну. В усіх обрядових діях роль писанки залежить від символіки, пов’язана з магічними віруваннями. Саме знакова функція писанки є найважливішою. Ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема у слов’ян (див. Слов’яни східні), був звичай y квітні — на початку травня обмінюватися крашанками. Цей звичай був пов’язаний із народними уявленнями про яйце як уособлення вічного оновлення природи, символу весни, перемоги життя над смертю. У обрядах і символах крашанка мала образно-символічний зміст.
На писанках зображують різні символи, спрямовані на захист людини від злих сил, що мають позитивно впливати на життєдіяльність людини тощо.
Зазвичай писанки та крашанки пов’язують зі звичаями весняного обрядового циклу, веснянками та гаївками.
Із символами орнаментів писанок у всіх етнографічних регіонах України безпосередньо були пов’язані їх обрядово-звичаєва функція, магічні властивості в медицині народній й функційна роль у сімейно-побутових та аграрно-магічних обрядах упродовж усього року.
Усі дії з писанкою і землею мали магічний характер, були спрямовані на покращення добробуту селянина.
У християнстві творчо переосмислено старі традиції. Символи на великодніх яйцях відображають християнський зміст. Виготовлення крашанок та писанок тепер пов’язане із найбільшим християнським святом — Пасхою.
Регіональні особливості
Упродовж століть писанкарство набуло стилістичних та регіональних особливостей. Виконання писанок на більшій території України було майже однаковим, відрізнялися лише орнаментальні вирішення.
Кожна писанкарка мала власний стиль щодо комбінації фарб, реалізації мотивів, елементів, декору, розбивки площини, введення додаткових атрибутів, що вирізняло її творчість від решти майстринь.
На початку 20 ст. виокремлюють особливості писанкового орнаменту історико-етнографічних районів України: Гуцульщини, Галичини, Волині, Поділля, Полісся, Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини та Півдня України.
Найвідоміші центри писанкарства знаходяться в м. Яворів, с. Чернилява та селищі Шкло (Яворівського району), с. Потелич (Львівського району, усі — Львівської обл.), м. Косів, с. Космач (Івано-Франківського району), с. Шешори та с. Брустурів (Косівського району), с. Видинів (Коломийського району), с. Чорний Потік (Надвірнянського району, усі — Івано-Франківської обл.), с. Мілієве (Вижницького району), с. Тереблече (колишня назва Порубне, Чернівецького району), с. Топорівці (Чернівецького району, усі — Чернівецької обл.).
Традиція гуцульської писанки ввійшла до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (2018). Кожне село Гуцульщини має локальні художньо-стильові особливості, кольорову гаму, варіанти поділу на орнаментальні площини. Найвищою майстерністю виконання та найдрібнішим геометричним розписом вирізняються писанки с. Космача. У них переважають жовто-оранжеві, червоні барви із вкрапленнями зеленого кольору на чорному тлі.
Самобутні сюжетні композиції мають писанки с. Замагори (Верховинського району Івано-Франківської області): переважають жовті, зелені, фіолетові барви на коричневому або чорному тлі.
Понад 5 тисяч писанок Гуцульщини зберігається в Музеї писанкового розпису (неофіційна назва Музей «Писанка», тепер у складі Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського).
Українське писанкарство як традиція і мистецтво, представлене в Наддніпрянщині, Поліссі, Волині, Поділлі, Галичині, Прикарпатті, Буковині, Покутті, Південній Бессарабії, Таврії, Криму, Донщині, Слобожанщині та Сіверщині, увійшло до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (2022).
Писанкарство в Україні збереглося завдяки майстрам у давніх осередках цього виду мистецтва. Серед знаних майстрів писанкового розпису О. Білоус (нар. 1965), А. Бойко (нар. 1970), Т. Влененко (нар. 1959), Т. Городецький (1964–2006), М. Іванишин (нар. 1962), М. Кіращук (нар. 1969), Т. Коновал (нар. 1971), Р. Крамар (нар. 1977), В. Манько (нар. 1956), І. Михалевич (нар. 1985), Д. Пожоджук (нар. 1955), С. Стадник (нар. 1972), З. Сташук (нар. 1957), Л. Турукіна (нар. 1973; усі тепер — Україна), С. Вискочил (нар. 1962; тепер Білорусь), Л. Ктіторова (нар. 1954; тепер Казахстан) та ін.
Джерела
- Кордуба М. Писанки на Галицькій Волині // Матеріали до українсько-руської етнології : в 22 т. Львів : Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1899. Т. 1. С. 169–210.
- Описание коллекции народных писанок / Сост. С. К. Кульжинский. Москва : Поставщик Высочайшего Двора Товарищество Скоропечатни А. А. Левенсон, 1899. 177 с.
- Шухевич В. Писанки. Гуцульщина // Матеріали до українсько-руської етнології : в 22 т. Львів : Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. Т. 4. С. 216–228.
- Сумцов Н. Писанки. Киев : Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1891. 50 с.
Література
- Аронець М. Писанки Видинова // Народна творчість та етнографія. 1966. № 2. С. 65–66.
- Шовкопляс Г. Давньоруські писанки (з колекції Державного історичного музею УРСР) // Археологія. 1980. № 35. С. 92–98.
- Ляшенко О. Сучасний восковий розпис на Гуцульщині // Народна творчість та етнографія. 1987. № 3. С. 70–72.
- Соломченко О. Писанки Українських Карпат. Ужгород : Карпати, 2004. 240 с.
- Кара-Васильєва Т., Чегусова З. Декоративно-прикладне мистецтво України ХХ ст. У пошуках «великого стилю». Київ : Либідь, 2005. 280 с.
- Ткаченко В. М. Західноукраїнські писанки та їх орнаментація: мотиви, композиція, розкольорування // Переяславський літопис. 2018. Вип. 14. С. 11–17.
- Ткаченко В. М. Феномен українського писанкарства кінця ХІХ — початку ХХІ ст. (історіографічний і джерелознавчий зріз). Київ : Міленіум, 2020. 430 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ткаченко В. М. Писанкарство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Писанкарство (дата звернення: 28.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.09.2025
