Петлюра, Симон Васильович

Симон Петлюра на еміграції (м. Париж, 1925)

Петлю́ра, Си́мон Васи́льович (Семен; 22.05.1879, м. Полтава, тепер Україна — 25.05.1926, м. Париж, Франція) — державний, політичний і військовий діяч, публіцист. Генеральний секретар військових справ у складі Генерального секретаріату Української Центральної Ради (червень — грудень 1917), Головний отаман військ Української Народної Республіки (з листопада 1918), Голова Директорії УНР (з 11.02.1919). Один із лідерів Української революції.

Петлюра, Симон Васильович
Псевдоніми	Степан Могила, О. Ряст, Полтавченко, Святослав Тягон
Народження	22.05.1879
Місце народження	Полтава
Смерть	25.05.1926
Місце смерті	Париж
Місце поховання	Париж
Alma mater	Полтавська духовна семінарія
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	політика, військова справа

Життєпис

Симон Петлюра (у центрі) на мітингу з приводу відкриття III Всеукраїнського військового з’їзду (листопад 1917). Поряд стоять: В. Винниченко і М. Грушевський.

Народився в багатодітній міщанській сім’ї козацького походження. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі. За наполяганням батьків 1895 вступив до Полтавської духовної семінарії. Під час навчання виявив інтерес до гуманітарних і соціальних наук.

Від 1900 — член Революційної української партії (РУП).

1901 відрахований з останнього курсу семінарії за діяльність політичну. Рятуючись від можливого арешту за участь у РУП, 1902 виїхав на Кубань. Працював учителем у станиці Смоленській (тепер Краснодарський край, РФ). 1903 брав участь в археографічній експедиції під керівництвом Ф. Щербини, яка мала на меті впорядкувати архів Кубанського козацького війська.

У м. Катеринодарі (тепер м. Краснодар, РФ) за активної участі Петлюри була заснована організація РУП під назвою «Чорноморська вільна громада». Після арешту і 3-місячного ув’язнення Петлюра переїхав до м. Києва, потім до м. Кременця, а згодом перейшов австрійський кордон і оселився у м. Львові (1904–1905). Відвідував курси з українознавчих дисциплін у Львівському університеті (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка). Співпрацював у «Літературно-науковому віснику», який редагував І. Франко. Переклав українською мовою книгу проф. Московського університету М. Стороженка «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVII століття». Друкувався у «Записках НТШ». Фактично був редактором видань «Праця» і «Селянин».

1905 повернувся до Наддніпрянщини. 1905–1908 працював у київських українських газетах. 1906 короткочасно працював у м. Санкт-Петербурзі.

1908–1917 мешкав у містах Санкт-Петербурзі й Москві. Займався журналістською діяльністю.

1916 переїхав до м. Мінська (тепер Білорусь), 1917 — до м. Києва.

Після поразки регулярних військ УНР в листопаді 1920 разом із урядом і військовими частинами перейшов р. Збруч. Перебуваючи на еміграції в Польщі (1920–1923), Австрії (м. Відень), Угорщині (м. Будапешт) і Швейцарії (1923–1924). 1924 оселився у Франції, де залишався до смерті. Керував Урядом УНР в екзилі, активно листувався з багатьма українськими діячами. 1925 заснував тижневик «Тризуб» (м. Париж), що виходив до 1940.

Смертельно поранений у м. Парижі 25.05.1926 о 14:15. Помер о 14:40 того ж дня.

Похований на цвинтарі Монпарнас у м. Парижі.

Діяльність

Журналістська та літературно-критична діяльність

Публіцистичну й літературно-критичну діяльність розпочав 1902 на Кубані. Друкувався у львівських виданнях «Літературно-науковий вісник», «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», «Воля».

Продовжив публіцистичну діяльність під час короткочасної еміграції до Галичини (1904–1905).

У м. Києві працював у газетах «Громадська думка» і «Рада» (1905), «Слово» (1907–1908). У м. Санкт-Петербурзі редагував видання «Вільна Україна» (1906; перше легальне українське соціал-демократичне видання), у м. Москві — часопис «Українське життя» (рос. «Украинская жизнь», 1912–1917). Як редактор останнього видання залучив до співпраці В. Винниченка, М. Грушевського, С. Єфремова, А. Ніковського та ін.

Політична діяльність до 1917

Організатор протестів студентів Полтавської духовної семінарії (1900–1902).

На Кубані й у м. Львові брав участь у діяльності місцевих осередків РУП.

1905 долучився до створення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Обраний до її ЦК.

Під час Першої світової війни служив помічником уповноваженого Головного комітету Всеросійського союзу земств і міст на Західному фронті. Це допомогло йому створити широку мережу зв’язків серед українських військових.

Політична та військова діяльність 1917–1920

Після початку Української революції став головою Українського фронтового комітету, у травні 1917 — головою Українського генерального військового комітету (УГВК).

У Центральній Раді

Після обрання головою УГВК став членом Центральної Ради. Як перший генеральний секретар із військових справ розпочав створення національної армії. Обстоював ідею формування регулярного війська, що суперечило позиції В. Винниченка про народну міліцію (ополчення). 18.12.1917 пішов у відставку і сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв вирішальну роль у придушенні більшовицького повстання на заводі «Арсенал» та в обороні м. Києва.

Період Гетьманату

Перебував в опозиції до П. Скоропадського. Очолював Київське губернське земство та Всеукраїнський союз земств. 27.07.1918 заарештований за антигетьманський маніфест із вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння. Чотири місяці (до 12.11.1918) провів у Лук’янівській в’язниці (тепер Лук’янівський слідчий ізолятор , м. Київ).

Директорія УНР

Після звільнення з в’язниці очолив антигетьманське повстання. З листопада 1918 — Головний отаман військ УНР. Після відставки В. Винниченка (10.02.1919) очолив Директорію (на посаді з 11.02.1919). Як голова Директорії й Головний отаман, тобто глава держави й верховний головнокомандувач, відіграв ключову роль у відновленні республіканського ладу, розбудові військ УНР та в подальшій боротьбі за збереження української державності.

Варшавський договір 1920

21.04.1920 з метою порятунку державності підписав угоду з Ю. Пілсудським. За угодою Польща визнавала незалежність УНР, а Україна погоджувалася на передачу Польщі Східної Галичини й Західної Волині. Цей крок спричинив критику з боку західноукраїнських політиків, однак уможливив спільний наступ польських і українських військ на м. Київ та тимчасове звільнення столиці від червоних військ.

Для С. Петлюри підписання цієї угоди стало актом крайньої політичної необхідності і спробою врятувати українську державність в умовах повної ізоляції. Як Голова Директорії й Головний отаман військ УНР, він узяв на себе одноосібну відповідальність за цей компроміс, усвідомлюючи нерівноправність союзу з Польщею. У ситуації, коли регулярні сили УНР опинилися на межі катастрофи під тиском Червоної армії, підписання цього документа було вимушеним кроком.

Геополітичні поступки, на які був змушений погодитися С. Петлюра, спричинили гостру внутрішню кризу. Заради збереження української державності, змушений відмовитись від належності Східної Галичини й Західної Волині до УНР. Попри несприйняття цих дій галицькими українськими політиками, втілення договору на практиці уможливило формування нових підрозділів армії УНР і тимчасове повернення Директорії УНР до м. Києва.

Діяльність у сфері культури й культурна дипломатія

Поряд із військово-політичною діяльністю, С. Петлюра приділяв значну увагу розвитку української культури і її репрезентації на міжнародній арені. Інтерес Петлюри до історії, літератури, театру й музики засвідчують його статті на ці теми 1905–1917.

Найважливішим здобутком Петлюри в галузі культури стало започаткування державної стратегії культурної дипломатії в умовах боротьби за незалежність. У січні 1919 за дорученням голови Директорії музичний відділ Міністерства мистецтв і освіти УНР заснував Українську республіканську капелу під керівництвом О. Кошиця. Петлюра виступив головним ініціатором меценатом цього проєкту, визначивши стратегічне завдання капели — популяризацію української музичної культури за кордоном з метою визнання УНР європейськими державами. За спогадами О. Кошиця, під час особистої зустрічі в м. Києві Петлюра в категоричній формі зажадав організації капели для закордонного турне впродовж тижня.

Попри критичне становище на фронтах і брак фінансування, уряд УНР забезпечив виїзд колективу. Закордонні гастролі капели О. Кошиця почалися в березні 1919 (Чехословаччина, згодом Австрія, Швейцарія, Німеччина й ін.). Після розпаду капели на окремі колективи у зв’язку з неможливістю повернутися до України після поразки УНР хор під керівництвом О. Кошиця продовжив діяти в Польщі. Його подальші гастролі до Північної Америки 1922–1923 (зокрема виступ у Карнегі-холі у м. Нью-Йорку, 05.10.1922), після яких колектив залишився у США, стали безпрецедентним успіхом української культурної дипломатії.

Таким чином, саме завдяки ініціативі Петлюри 1919 світ уперше почув хорові твори вітчизняних композиторів, насамперед композицію «Щедрик» Миколи Леонтовича, яка згодом здобула всесвітню популярність як різдвяна пісня «Carol of the Bells».

Проблема відповідальності за єврейські погроми

1919 територією України прокотилися дві хвилі масштабних єврейських погромів. В історіографії 20 ст. поширено тезу про особисту провину Петлюри за прояви масового насильства щодо єврейського населення. Водночас низка дослідників (спершу в середовищі української еміграції, згодом в Україні та серед західних дослідників неукраїнського походження) наголошує на фактах намагань Петлюри боротися з цим явищем.

Згідно зі спогадами єврейських діячів, зокрема міністрів єврейських справ М. Зільберфарба й А. Ревуцького, а також за свідченнями С. Гольдельмана, Директорія УНР під проводом Петлюри надавала допомогу жертвам погромів, однак спроби боротися з погромами як явищем були неефективними.

Діяльність на еміграції

Після виїзду до Польщі в листопаді 1920 зосередився на збереженні тяглості інституцій української влади. Намагався консолідувати політичні сили, що перебували на еміграції, заснував тижневик «Тризуб» (м. Париж), який став одним із найвпливовіших українських періодичних видань у Західній Європі в міжвоєнні роки.

Діяльність Петлюри на еміграції та символічне значення його постаті зумовили його сприйняття радянською владою як однієї з загроз.

Визнання та вшанування

Від 1920-х на еміграції здійснювали заходи з ушанування пам’яті діяча.

У СРСР постать Петлюри демонізували. Поняття «петлюрівщина» й «петлюрівці» з 1920-х використовували як ідеологічне клеймо для означення «українського буржуазного націоналізму».

Постановами Верховної Ради України пам’ятні дати на честь Петлюри щорічно відзначають на державному рівні.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 18.12.2025 «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026-2027 роках» 25.05.2026 на державному рівні відзначається день пам’яті — 100-річчя з дня вбивства Симона Петлюри.

У м. Парижі діють Бібліотека імені Симона Петлюри (з 1926; не діяла у 1940–1945). У 1930–1940 при бібліотеці діяв Музей Симона Петлюри (відновлений після Другої світовоїв війни як частина бібліотеки).

Пам’ятники й меморіали

Пам’ятники Петлюрі споруджено в містах Рівному (2001) і Вінниці (2017), бюст — у м. Тернополі Станом на 2026 готують відкриття пам’ятника в м. Полтаві.

Зображення діяча є в скульптурній композиції «Перед Варшавською битвою» (м. Скерневіце, Лодзінське воєводство, Польща).

Меморіальні дошки встановлено в містах Полтаві, Києві й Кам’янці-Подільському. На залізничному вокзалі в м. Бердичеві відкрито пам’ятну дошку на честь перебування там Петлюри та Ю. Пілсудського, а в м. Здолбунові — на честь перебування Петлюри та Є. Коновальця.

У будівлі колишньої лікарні «Шаріте», де помер Петлюра, від 1943 діє українська церква (з 1960 має статус кафедрального собору Св. Володимира Великого). У будівлі храму встановлено меморіальну дошку.

На могилі Петлюри (спільне поховання з його дружиною і дочкою) на цвинтарі Монпарнас у м. Парижі щороку проводять пам’ятні заходи за участі представників української діаспори й дипломатів.

Іменем Петлюри названо вулиці в багатьох містах України.

Пам’ятні монети, медалі й марки

Пам’ятна монета «Симон Петлюра» номіналом 2 гривні (НБУ, 2009)

Поштова марка до 125-річчя від дня народження Симона Петлюри (2004)

2009 Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні до 130-річчя від дня народження діяча (серія «Видатні особистості України»).

2026 Національний банк України випустив ювілейну монету «100-річчя дня пам’яті Симона Петлюри» номіналом 2 гривні в сувенірному пакуванні.

Портрет Петлюри вперше розміщено на поштовій марці за життя (1920, поштова марка УНР віденського випуску). АТ «Укрпошта» випустила поштову марку на честь діяча 2004, а також марку «Печатка Директорії УНР» із портретом Петлюри і дзеркальним відтворенням печатки Директорії УНР (2018, блок «Державні печатки України»).

Непоштові марки на честь Петлюри неодноразово випускали на еміграції, зокрема в серіях Підпільної пошти України.

Додатково

Семен Петлюра був третім сином у родині (загалом мав одинадцятьох братів і сестер, троє з яких померли в дитинстві). Батько, Василь Павлович Петлюра (? — 1909), був міщанином та з козацького роду Петлюр; мав три екіпажі та двох найманих працівників, займався візницькою справою.

Мати, Ольга Олексіївна (? — 19.01.1919), походила з давнього полтавського роду Марченків; одруження мешкали поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Її батько, овдовівши, постригся в ченці та взяв ім'я Аркадій; став одним зі співзасновників Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха.

У Полтавські й духовної семінарії Петлюра дійшов старшого богословського класу, але був увільнений. Приводом для цього стало запрошення композитора М. Лисенка послухати у виконанні семінарського хору, яким диригував Петлюра, кантати «Б’ють пороги». На цій зустрічі ректор семінарії висловив невдоволення, дорікаючи М. Лисенкові «мазепинською інтригою». Петлюра захищав композитора і був увільнений. Пізніше екстерном склав іспит за середню школу.

1908 в м. Києві познайомився з О. Більською (1885; тепер Україна — 1959; Франція). Від 1910 жили в цивільному шлюбі, офіційно побралися 1915 (у с. Люберці, тепер місто Московської області, РФ). Мав доньку — Л. Петлюру (1911; тепер РФ — 1941; Франція).

25.05.1926 Петлюру смертельно поранили на перехресті рю Расін і бульв. Сен-Мішель у м. Парижі сімома пострілами з автоматичного пістолета «Melior». Помер у лікарні «Шаріте» у м. Парижі того самого дня.

Убивця, С. Шварцбард (1886; тепер Україна — 1938; тепер Південно-Африканська Республіка), стверджував, що діяв із мотивів помсти за погроми.

2006 оприлюднено низку документів, які можуть свідчити про зв’язок С. Шварцбарда з Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДПУ). Попри це, причетність радянських спецслужб до організації вбивства остаточно не доведено. Незалежно від відповідальності радянських спецслужб безпосередньо за замах, вони активно долучилися до судового процесу на боці захисту, допомагаючи у збиранні тенденційної доказової бази і свідчень.

Судовий процес відбувся в м. Парижі в жовтні 1927. Захист Шварцбарда вдало переклав відповідальність за погроми на Петлюру, обвинувативши жертву вбивства в їхній організації. Попри представлені стороною обвинувачення документи про намагання Петлюри припинити насильство і його заходи з допомоги жертвам погромів, присяжні виправдали вбивцю. Це рішення спричинило розкол у тогочасній пресі та стало трагедією для української еміграції, на тривалий час закріпивши за лідером УНР ярлик антисеміта (див. Антисемітизм).

Джерела

1. Статті, листи, документи / [Ред. кол.: Л. Дражевська, Н. Лівицька-Холодна, Л. Чикаленко та ін.]; Центральний комітет вшанування пам’яті Симона Петлюри в Америці; Українська Вільна Академія Наук у США. Нью-Йорк : [б. в.], 1956. 480 с.
2. Московська воша. Оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити. Париж : Бібліотека ім. С. Петлюри і націоналістичне видавництво в Европі, 1966. 102 с.
3. Статті. Листи. Документи. Т. 2 / [Ред. кол.: Т. Гунчак, Л. Дражевська, П. Йосипишин та ін.]; Українська вільна Академія Наук у США, Бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Нью-Йорк : [б. в.], 1979. 627 с.
4. Вибрані твори та документи / Уклад. Л. В. Голота. Київ : Довіра, 1994. 271 с.
5. Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали / упор. В. Михальчук. Київ : Рада, 1996. 318 с.
6. Статті. Листи. Документи. Т. 3 / [Упоряд., передмова В. Сергійчук]; Інститут досліджень модерної історії України в США; Фундація імені Симона Петлюри в Канаді. Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 1999. 615 с.
7. Статті. Листи. Документи. Т. 4 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Центр українознавства; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України ; Центральний державний архів громадських об’єднань України. Київ : ПП Сергійчук М. І., 2006. 704 с.
8. Документи і матеріали, 1905–1926. У 2 т. Т. 1 : 1905–1920 / Симон Петлюра ; [Упоряд. : В. Капелюшний, Р. Пиріг] ; Мін-во культури та інформ. політики України. Київ : Книга, 2019. 540 с.
9. Документи і матеріали, 1905–1926. У 2 т. Т. 2 : 1921–1926 / Симон Петлюра ; [Упоряд. : В. Капелюшний, Р. Пиріг] ; Мін-во культури та інформ. політики України. Київ : Книга, 2020. 480 с.
10. Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026-2027 роках:Постанова Верховної Ради України № 4748-IX від 18.12.2025. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4748-20#Text

Література

1. Сінклер В. Пам’яти С. В. Петлюри // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). Прага: друкарня «Легіографія» (накладом Міжорганізаційного Комітету для вшанування памяти Симона Петлюри в Празі), 1930. С. 224–227.
2. Дорошенко В. Літературна діяльність Симона Петлюри // Літературно-науковий збірник. Нью-Йорк : Накладом УВАН у США, 1952. Ч. 1. С. 300–302.
3. Сціборський М. Документ судової помилки : процес Шварцбарда [про вбивство та судову справу С. Петлюри]. Париж : Націоналістичне видавництво в Європі, 1958. 152 с.
4. Іванис В. М. Симон Петлюра — президент України (1879–1926). Торонто : Накладом «5-ої Станиці Союзу Бувших Українських Вояків», 1952. 258 с.
5. Прохода В. Симон Петлюра. Новий Ульм : Друкарня «Українських вістей», 1968. 52 с.
6. Степаненко М. Борець за ідеї української нації (Петлюріяна–1). Вашингтон ; Філадельфія : Україна, 1981. 60 с.
7. Hunzak T. Symon Petliura and the Jews: A Reappraisal. Toronto-Munich, 1985. 61 p.
8. Коротенко В., Пустовіт Т. Симон Петлюра і Полтавщина (добірка архівних документів) // Полтавська Петлюріана: матеріали ІІ Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 15 серпня 1993 року. Полтава, 1993. С. 13–24.
9. Шаповал Ю. Вбивство Симона Петлюри (нова інформація для роздумів) // Визвольний шлях. 1994. Кн. 7 (556). С.794–801.
10. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. 368 с.
11. Тинченко Я. Військова діяльність С. Петлюри у грудні 1917 — березні 1918 років // Симон Петлюра та українська національна революція : зб. праць / [Редкол. : В. Ф. Верстюк та ін.]. Київ, 1995. С. 78–92.
12. Stępień S. Symon Petlura — życie i działalność // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. 1996. Zeszyt 3. S. 28–60.
13. Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). Київ, Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1996. 371 с.
14. Михальчук В. Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях. Вбивство С. Петлюри // Український історичний журнал. 1997. Вип. 2 (№ 412). С. 111–125.
15. Литвин С. Суд історії : Симон Петлюра і петлюріана. Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2001. 640 с.
16. Сергійчук В. І. Симон Петлюра. Київ : Україна, 2004. 448 с.
17. Маркітан Л. П. Симон Петлюра та його родина в кіно- і фотодокументах // Український історичний журнал. 2004. № 4. С. 71–81.
18. Верстюк В.Ф. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. 2004. № 3. С. 112–126.
19. Савченко В. А. Симон Петлюра. Харьков : Фолио, 2006. 415 с.
20. Симон Петлюра : Життя отамана, біографія, факти, спогади, документи та багато іншого / Полтав. обл. об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Комітет з увічнення пам’яті Симона Петлюри. 2007. URL : https://petlura.poltava.ua
21. Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра : політичні портрети революційної доби. Київ : Світогляд, 2007. 621 с.
22. Hunczak T. Symon Petliura and the Jews: A Reappraisal. New York-Toronto, 2008. 128 p.
23. Стемпєнь С. Львівський період життя С. Петлюри : вплив галицького середовища на молодого українського політика (листопад 1904 р. — грудень 1905 р.) // Український історичний журнал. 2009. № 3. С. 27–34.
24. Кучерук О. Симон Петлюра, 1879–1926 : [до 130-ліття з дня народж.] / Музей Укр. революції 1917–1921 рр. Київ : [б. в.], 2009. 16 с.
25. Пустовіт Т. Полтавські штрихи життя й діяльності Симона Петлюри від 1902 року // Полтавська Петлюріана: матеріали восьмих Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 23 травня 2006 року. Полтава, 2009. Число 7. С. 6–9.
26. Качкан В. А., Качкан О. В. Відзвуки сурми Архангела (науково-публіцистична та націокультурологічна діяльність Симона Петлюри) // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі — в діаспорі. Київ, 2011. С. 78–99.
27. Литвин С. Х. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну. Київ : Смолоскип, 2018. 680 с.
28. Пересунько Т. Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919—1924). Київ : Видавничий дім «АртЕк», 2019. 312 с.
29. Пустовіт Т., Стрілець В. Недрукований лист Симона Петлюри з Лук’янівської в’язниці // Полтавська Петлюріана – 8: матеріали дев’ятих Петлюрівських читань. Полтава : Дивосвіт, 2019. Число 8. С. 31–37.
30. Верстюк В. Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність // Український історичний журнал. 2020. № 2. С. 4–21.
31. Литвин М., Хахула Л. Союз Петлюри — Пілсудського : відзначення 100-річчя в Україні та Польщі // Український історичний журнал. 2020. Число 6. C. 234.
32. Pauly M.D. Symon Petliura, the Ukrainian People's Republic, and National Commemoration in Contemporary Ukraine // The Burden of the Past: History, Memory, and Identity in Contemporary Ukraine / Ed. by Anna Wylegała, Małgorzata Głowacka-Grajper. Bloomington, IA :Indiana University Press, 2020. P. 117–139.
33. Кульчицький С. В. Симон Петлюра : «Я вірю і певний, що Україна як держава буде!». Київ : Парламентське вид-во, 2021. 672 с.
34. Скальський В. Симон Петлюра «за парканом» національної свідомості українців // Український альманах. Варшава : Об’єднання українців у Польщі, 2021. С. 108–123.
35. Гудь Б., Гудь Р. Дипломатична місія Української Народної Республіки в ІІ Речі Посполитій та її роль у підписанні Варшавського договору 1920 р. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. Чернівці: Чернівецький національний університет, 2024. Т. 49. С. 63-74.
36. Палієнко М., Срібняк І. На чолі армії і держави : діяльність Головного Отамана Військ УНР Симона Петлюри в Польщі, кінець 1920–1923 рр. // Historia localis. Historia globalis. Студії на пошану Андрія Кудряченка / Відп. ред. В. Ткаченко ; упоряд. С. Віднянський та ін. Київ : Інститут всесвітньої історії НАН України ; Інститут історії України НАН України, 2024. С. 100–112.
37. Гудь Б. Від Люблінської унії до Волинських масакр. Чотири есе про українсько-польську історію. Київ : Кліо, 2025. 333 с.

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Петлюра, Симон Васильович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Петлюра, Симон Васильович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.05.2026