Непокора громадянська

Непокора громадянська — свідоме виявлення непослуху перед законом із причин релігійного, етичного чи політичного характеру; у вужчому сенсі — порушення закону, який є несправедливим; протест політичний, що включає порушення закону як супутній акт протистояння конкретній політиці чи справляння тиску для запровадження реформ політичних.

Походження терміна

Термін запровадив письменник Генрі Девід Торо (англ. Henry David Thoreau; 1817–1862; США). У праці «Про обов’язок громадянської непокори» («англ. On the Duty of Civil Disobedience», 1849) він зазначив, що громадяни мають чинити опір, якщо їхній уряд вдається до несправедливих дій. Теорія і практика громадянської непокори набули завершеного вигляду у працях М. Ганді в контексті викладу філософії ненасильства й ненасильницької боротьби. Ганді наголошував, що громадянська непокора повинна: походити з глибокої поваги до закону; ґрунтуватися на загальному обов’язку громадянської покори, необхідності спочатку випробувати всі форми конституційної політичної діяльності; чинитися методом неухильного ненасильства, прилюдно, з готовністю прийняти повну міру покарання, зумовлену порушенням закону. Сучасні дослідження за базову використовують саме концепцію Ганді. Філософ Дж. Роулз визначав громадянську непокору як «прилюдний ненасильницький, проте свідомий політичний акт із метою домогтися змін у законодавстві чи політиці уряду».

Історична довідка

Акції громадянської непокори притаманні, як правило, процесам становлення суспільства громадянського, є свідченням певного рівня демократії, наявності свобод політичних і громадянських, розвинутих альтернативних рухів у державі; після 1950-х стали звичною загальноприйнятою формою протестів у країнах Заходу. Наприкінці 1980-х застосування громадянської непокори — серед найважливіших передумов демократичних перетворень у країнах Центральної й Східної Європи (наприклад, оксамитова революція у Празі восени 1989).

Початково необхідність громадянської непокори аргументували: моральним законом, вищим від законів конкретної держави; потребою чинити рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини; національним чи міжнародним правом. У подальшому виправдання акцій громадянської непокори полягали у тому, що нагальну загрозу людському життю не можна належним чином відвернути за допомогою звичних демократичних і виборчих процесів (довід Б. Расселла на користь здійснення акцій громадянської непокори як форми протесту проти ядерної зброї).

Характеристика

За критерієм легальності розрізняють конвенціональну (законну) і неконвенціональну (незаконну) громадянську непокору. Неконвенціональна, своєю чергою, може бути ненасильницькою й насильницькою. Насильницькі форми — це дії від масових заворушень і псування майна до терору включно. Громадянська непокора проявляється у різних формах — проведенні несанкціонованих акцій протесту, мітингів, походів, пікетувань, демонстрацій політичних, маршів протесту, сидячих страйків під вікнами урядових будівель, перекритті транспортних магістралей тощо.

Громадянська непокора посідає проміжне місце між конституційними формами політичної діяльності з одного боку і повстанням чи революцією з іншого. Її можна вважати крайньою, але в певних випадках прийнятною формою протесту в межах усього діапазону політичних методів, які використовують у конституційних і демократичних державах. Однак акції громадянської непокори можуть стати провісниками руху тотального опору існуючому режиму політичному чи вести до насильницьких форм протесту або повстання. Проте, тотальний опір може бути виправданим, якщо його застосовують проти диктатури, чужоземної окупації або несправедливого політичного режиму. Якщо ж опір здійснюють у межах системи політичної, що поважає права громадян і за якої уряд зазнає впливу з боку низів і може змінюватися, такий опір підлягає осуду.

В Україні

В Україні справжній вибух різних форм і видів громадянської непокори спостерігався наприкінці 1980–1990-х. На початку 21 ст. наймасштабнішими акціями громадянської непокори стали Помаранчева революція і Революція гідності.

Література

Ковальчук В. Легітимність державної влади та право на громадянську непокору: конституційно-правовий аспект // Вісник Національної академії прокуратури України. 2009. № 3. С. 28–35.
Мандебура О. Громадянська непокора // Політична енциклопедія / Гол. редкол. Ю. Левенець. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 159–160.
Лященко О. О. Громадянська непокора як явище в суспільно-політичному житті суспільства та її вплив на державне управління // Держава та регіони. Серія: Державне управління. 2014. № 3. С. 57–64.
Гринчак М. О. Наукові підходи щодо концепції громадянської непокори у сучасній західній політології // Вісник Університету імені Альфреда Нобеля. Серія: Право. 2021. № 2. С. 102–106.
Торо Г. Д. Про громадянську непокору / Пер. з англ. І. В. Андрущенка. Київ : Арій, 2025. 112 с.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Непокора громадянська // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Непокора громадянська (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 31.07.2025