Еме, Марсель

Еме́, Марсе́ль (фр. Aymé, Marcel; 29.03.1902, с. Жуаньї, департамент Йонна, тепер регіон Бургундія — Франш-Конте, Франція — 29.10.1967, м. Париж, Франція) — письменник, драматург, сценарист. Писав французькою мовою.

Еме, Марсель (Aymé, Marcel)
Народження	29.03.1902
Місце народження	Жуаньї
Смерть	29.10.1967
Місце смерті	Париж
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	літературна творчість, драматургія, кінематограф

Життєпис

Народився у сім’ї коваля, був наймолодшим з 6 дітей. Батько служив у драгунському полку. Мати померла 1904. У дитинстві жив у дідуся і бабусі за материнською лінією, які мали ферму, млин і майстерню у с. Віллер-Робер. Саме там відкрив для себе сільський світ, який згодом надихнув його на сільські романи та оповідання. Навчався у школі в цьому селі.

З 1910 після смерті бабусі хлопцем опікувалася тітка, яка помістила його до пансіону. Закінчив колеж де л’Арк у м. Доль і здобув ступінь бакалавра з математики (1919). Продовжив навчання у ліцеї В. Гюго м. Безансона, де готувався до вступу в Політехнічну школу, але змушений був 1920 залишити навчання через хворобу (іспанський грип).

Після військової служби, яку проходив 1922–1923 в Німеччині, приїхав у м. Париж. Вивчав медицину (1924), але кинув навчання. Змінив кілька професій (був службовцем банку, торговцем тощо). Згодом став працювати журналістом і почав писати.

У 24 роки написав свій перший роман. Через три роки премія Ренодо, присуджена за роман «Порожнє поле» («La Table-aux-Crevés», 1929) дозволила Еме повністю присвятити себе літературі. Відтоді до кінця життя він публікував щороку один або два твори.

Жив у м. Парижі, часто відвідував художників Монмартра, але залишався осторонь паризьких літературних кіл.

Творчість

Нетиповий письменник на французькому літературному ландшафті середини 20 ст. Не належав ні до жодної літературної школи чи напряму, ні до жодної партії. Дуже провінційний, але не регіоналістський, байдужий до літературних чвар свого часу.

Розпочав літературну творчість романами «Брюльбуа» («Brûlebois»; 1926), «Туди й назад» («Aller retour»; 1927), «Безіменна вулиця» («La Rue sans nom»; 1930). Публікація роману з життя французького села «Зелена кобилка» («La Jument verte»; 1933) принесла Еме всесвітню славу.

Написав 17 романів, кілька десятків новел, з десяток театральних п’єс, більше 60 статей, есе, казки. Частина творів Еме реалістичні, змальовують картину життя і звичаїв Франції 1920–1960-х. Письменник зображував у романах і оповіданнях селян Франш-Конте, художників Монмартра, провінційну та паризьку дрібну буржуазію. У творах розповідається про село — «Гюстален» («Gustalin»; 1937), Народний фронт — «Травелінг» («Travelingue»; 1941), період нацистської окупації — «Шлях школярів» («Le Chemin des écoliers»; 1946), звільнення Франції — «Уран» («Uranus»; 1948). У більшості творів Еме присутні елементи абсурду і фантастики. Він послуговується легендами — «Вуївра» («La Vouivre»; 1943), християнськими дивами — «Клерамбар» («Clérambard»; 1950) або власною фантазією — «Неймовірні оповідки кота, що сидить на гілці» («Contes du chat perché»; 1934–1958), «Красень» («La Belle Image»; 1941), «Людина, що проходить крізь стіни» («Passe-muraille»; 1941) тощо.

Еме створював неймовірний світ, де поєднуються дійсність і вигадка, незвичне й неочікуване. Наприклад, у фантастичному романі «Красень» з головним персонажем відбувається диво: з малопривабливого сорокарічного чоловіка він раптом перетворюється на тридцятирічного красеня, але шукає шляхи повернення до попереднього життя.

Оповідання Еме у збірках «Картини в колодязі» («Le puis aux image; 1932), «Карлик» («Le nain»; 1934), «За будинком Мартена» («Derriere de chez Martin»; 1938), «Людина, що проходить крізь стіни» («Passe-muraille»; 1943), «Паризьке вино» («Vin de Paris»; 1947), «Семимильні чоботи» («Les Bottes de sept lieues»; 1950), «Назад» («En arrière»; 1951) тощо гостросюжетні, фантастичні, сатиричні. Найвідоміше фантастичне оповідання «Людина, що проходить крізь стіни» розповідає про пригоди скромного діловода, у якого раптом з’являється дар проходить крізь стіни.

Писав також твори для дітей. У книжці «Неймовірні оповідки кота, що сидить на гілці» йдеться про дівчаток Дельфіну і Марінетту та їхніх друзів, тварин із ферми.

П’єси Еме «Чужа голова» («La tête des autres»; 1952), «Місячні пташки» («Les oiseaux de lune»; 1955), «Синя муха» («La mouche bleue»; 1957) та інші ставилися на сценах багатьох країн світу. Зокрема, п’єсу «Чужа голова» (спрямована проти смертної кари, висміює прокурорів) було поставлено у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської (1963).

Був також автором сценаріїв і діалогів до низки фільмів, зокрема до комедії «Тато, мама, служниця і я» (1954, режисер Ж.-П. де Шануа), в якій грав Л. де Фюнес.

Багато творів письменника було екранізовано. Cеред фільмів: «Гару-Гару, людина, що проходить крізь стіни» (1951, режисер Ж. Боєр) з Бурвілем у заголовній ролі, «Через Париж» (1956, режисер К. Отан-Лара) з Бурвілем, Ж. Габеном, Л. де Фюнесом, «Зелена кобилка» (1959, режисер К. Отан-Лара) з Бурвілем, «Клерамбар» (1969, режисер І. Робер) з Ф. Нуаре, «Людина, що проходить крізь стіни» (1977, режисер П. Черня) з М. Серро, «Уран» (1990, режисер К. Беррі) з Ж. Депардьє та Ф. Нуаре та ін. За оповіданням «Людина, що проходить крізь стіни» було створено музичну комедію (1997, композитор М. Легран; отримала премію «Мольєр»).

Твори Еме перекладені усіма європейськими і кількома східними мовами. Українською мовою окремі твори Еме переклали Г. Малець, М. Венгреновська, М. Мещеряк, А. Муляр, В. Мотрук, В. Часник.

Нагороди та визнання

Лауреат премій Коррара (1927) за роман «Брільбуа», Ренодо (1929) за роман «Порожнє поле», премії журналу «Мінерва» (1931) за роман «Безіменна вулиця», премії «Шантеклер» (1939) за «Неймовірні оповідки кота, що сидить на гілці». Відмовився від ордена Почесного легіону (1949) і від членства у Французькій академії (1950). Іменем Еме названі вулиці в кількох містах Франції. На площі Еме в м. Парижі 1989 встановлено пам’ятник письменнику. Виготовлений за мотивами його оповідання, зображує Еме, який виходить зі стіни. Скульптуру створив актор Ж. Маре. Дослідники віддавали належне психологічному й філософському виміру творчості Еме та порівнювали її з творчістю Ж.-П. Сартра і А. Камю.

Цитата

«Мені ніколи не траплялося жодної людини, яка б заявила, що їй не подобається Марсель Еме. Він чудовий письменник. Один з найвидатніших»

«On n’a jamais rencontré personne déclarant qu’il n’aimait pas Marcel Aymé. C’est un très bel écrivain. Un des plus grands qui soient»

(Ж. Брассенс. Цит. за: Une tendresse lucide // Marcel Aymé. URL: https://litteraturefrancaise.net/fr/auteur/marcel-ayme/lauteur-et-son-oeuvre/ https://www.youtube.com/watch?v=i8W8NCrub-k&t=1268s ).

Твори

Contes et nouvelles. Paris : Gallimard, 1953. 912 p.
Romans parisiens, suivis l΄Uranus. Paris : Gallimard, 1959. 820 p.
Œuvres romanesques complètes : en 3 t. Paris : Gallimard, 1989–2001.
У к р. п е р е к л. — Семимильні чоботи. Київ : Дніпро, 1978. 235 с.
Поживний живопис // Всесвіт. 1988. № 12. С. 101–127.
Казки кота Воркота. Київ : Веселка, 1991. 135 с.
Неймовірні оповідки кота, що сидить на гілці. Київ : Обереги, 2002. 208 с.
Ціпок дядька Еміля // Всесвіт. 2017. № 9/10. С. 128–137.

Література

Dumont J.-L. M. Aymé et le merveilleux. Paris : Debresse, 1970. 217 р.
Lécureur M. Marcel Aymé, un honnête homme. Paris : Les Belles Lettres, 1997. 448 p.
Aymé Marcel. // Beaumarchais J.-P., Couty D., Rey A. Dictionnaire des écrivains de langue française : en 2 vol. Paris : Larousse, 2001. Vol. 1. P. 74–75.
Piroux, C. Marcel Aymé, romancier populiste par défaut // Études littéraires. 2013. № 44 (2). P. 101–114.
Lécureur M. Marcel Aymé: de l’anonymat à la célébrité. Paris : Edilivre, 2017. 254 p.
Chavoz N. L'autre Marcel: le malheur d'Aymé. Paris : Hermann, 2024. 327 p.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Еме, Марсель // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Еме, Марсель (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.08.2025