Вейр, Пітер Ліндсі

Вейр, Пі́тер Лі́ндсі, AM (англ. Peter Lindsay Weir, AM (Member of the Order of Australia); 21.08.1944, м. Сідней, штат Новий Південний Вельс, Австралія) — кінорежисер, продюсер та сценарист.

Вейр, Пітер Ліндсі (Peter Lindsay Weir, AM)
Народження	21.08.1944
Місце народження	Сідней
Місце діяльності	Австралія
Напрями діяльності	кіномистецтво

Відзнаки
Ордени	орден Мистецтв та літератури (офіцер), За заслуги перед Польщею (командор)
Премії	Золотий лев за кар’єру, Оскар, БАФТА, Сезар, Золотий глобус, Європейської кіноакадемії, Гільдії режисерів Америки

Життєпис

Народився в родині агента з нерухомості. Навчався у школі-інтернаті для хлопчиків «Шотландський коледж» (англ. «The Scots College», передмістя м. Сіднею). Завершив шкільне навчання в державній «Вищій школі Воклюз» (англ. «Vaucluse High School», VHS). Вивчав мистецтво і право в Сіднейському університеті, де познайомився з Г. Дж. Бондом (нар. 1943; Австралія), Ф. Нойсом (нар. 1950; Австралія) та іншими учасниками групи «Юбу Філмс» (англ. «Ubu Films»), які займались експериментальним кіно.

Після закінчення університету від середини 1960-х кілька років працював на сіднейській телевізійній станції ATN-7. Виконував обов’язки помічника з виробництва сатиричного «Шоу Мевіс Бремстон» (англ. «The Mavis Bramston Show»). У цей час зняв перші короткометражні експериментальні фільми.

1969 відбувся режисерський дебют у телевізійному середньометражному форматі. У співпраці з Г. Дж. Бондом зняв телевізійну різдвяну музичну комедію «Людина на зеленому велосипеді» (англ. «Man on a Green Bike»). Г. Дж. Бонд був співавтором сценарію, композитором (разом із Р. ОʼДонохʼю [1949; Велика Британія — 2017; Австралія]) та виконавцем головної ролі. Сам Вейр виконав у фільмі одну з небагатьох своїх акторських ролей. Премʼєра відбулася 28. 12. 1969 на телеканалі, що належав ABC (англ. «Australian Broadcasting Corporation») — національній громадській мовній корпорації Австралії.

1971 зняв сюрреалістичну чорну кінокомедію «Хоумсдейл» (англ. «Homesdale). Бюджет стрічки у три тисячі доларів покрив грант від Фонду експериментального кіно і телебачення (англ. «Experimental Film and Television Fund»). Зйомки проходили в будинку Вейра в м. Сіднеї. Премʼєра фільму відбулася на Сіднейському кінофестивалі в червні 1971. У листопаді фільм отримав гран-прі AFI (Австралійського інституту кіно). Його демонстрували в університетах, школах, кінотеатрах, а також на рейтинговому телеканалі «Севен нетворк» (англ. «Seven Network»).

Після успіху «Хоумсдейла» Вейру разом із Г. Дж. Бондом запропонували створити дитячий радіосеріал для корпорації ABC. Г. Дж. Бонд зіграв у ньому одну з ролей, написав музику до фільму, став його продюсером.

На початку 1970-х Вейр зняв декілька документальних фільмів, зокрема «Три напрямки поп-музики» (1971) та «Неймовірна Флорида» (1972) для кінокомпанії «Кінопідрозділ Співдружності» (англ. Commonwealth Film Unit, пізніше — «Film Australia).

1974 зняв дебютну повнометражну кінострічку «Автомобілі, які зʼїли Париж», з якої почався його режисерський шлях у світовому кіно. У середині 1980-х завершився австралійський період творчості Вейра. Режисер перейшов до співробітництва з американськими кіностудіями. Останнім фільмом стала пригодницька драма «Шлях додому» (2010).

Після 2010 Вейр не знімав фільми, але брав участь у деяких кінематографічних заходах. 2013 очолював журі 32-го Стамбульського міжнародного кінофестивалю. У березні 2024 став почесним гостем 11-го фестивалю Французької синематеки (франц. «La Cinémathèque française»). У межах фестивалю представлено мініретроспективу з 8 фільмів Вейра, сам режисер провів два майстер-класи. Під час цих фестивальних заходів Вейр офіційно підтвердив завершення своєї режисерської роботи.

Від 1966 у шлюбі з австралійською художницею та дизайнеркою В. Стайтс (нар. 1949; Австралія), яка займалась дизайном костюмів до більшості фільмів свого чоловіка. За кращий дизайн костюмів до фільму «Володар морів» (2003) номінована на «Оскар» та премію БАФТА (BAFTA).

Творчість

Загалом до режисерської фільмографії Вейра входить низка короткометражних стрічок та середньометражний «Хоумсдейл», роботи для телебачення (документальні фільми, музична телекомедія «Людина на зеленому велосипеді», трилер «Водопровідник») та 13 повнометражних художніх кінофільмів.

Перша повнометражна стрічка «Автомобілі, які зʼїли Париж» (1974) — сатиричний фантасмагоричний фільм жахів з елементами гумору чорного. Дія фільму розгортається у вигаданому австралійському містечку під назвою Париж, більшість жителів якого прямо чи опосередковано залучені до отримання прибутку від автомобільних аварій, які самі влаштовують. Без участі режисера стрічку перемонтували для прокату в США. З часом вона стала культовою, визнана класикою так званого інді-кіно — «незалежного» кіно, створеного без участі великих кіностудій.

Після виходу наступних фільмів Вейра австралійський кінематограф вперше посів помітне місце у світових кінематографічних рейтингах.

1975 Вейр зняв містичний трилер «Пікнік біля Навислої скелі» (англ. «Picnic at Hanging Rock») за мотивами однойменного роману (1967) Дж. Ліндсі (1896–1984; Австралія). У фільмі йдеться про таємниче зникнення трьох дівчат та їхньої вчительки математики. Загадкові події, які нібито сталися в австралійському штаті Вікторія в останній День св. Валентина 19 ст. (14. 02. 1900), залишаються у фільмі без пояснення. Така своєрідна незавершеність сюжету містичної драми породила безліч здогадів та інтерпретацій подій із боку поціновувачів фільму.

Для створення у фільмі особливої психологічної атмосфери Вейр експериментував зі звуками та ракурсами, прискорював кадрову частоту зйомки з 24 до 32–43 кадрів на секунду. Визнання здобула й операторська робота Р. Бойда (нар. 1944; Австралія) — постійного оператора у фільмах Вейра.

«Пікнік біля Навислої скелі» — перший австралійський фільм, який став успішним за кордоном. Після його виходу фахівці з кінематографу та кінокритики заговорили про виникнення «австралійської нової хвилі».

1977 Вейр зняв ще один фільм у жанрі містичного трилера — «Остання хвиля» (1977). Художні умовності та близька до готичного горору стилістика у цій містико-апокаліптичній стрічці поєднані з деякими юнгіанськими ідейними мотивами (див. К. Г. Юнг): перед глядачем постає картина суспільства, яке розплачується за втрату звʼязків зі своїм корінням, з духовністю, з колективним несвідомим.

Хоча стрічки Вейра «Пікнік біля Навислої скелі» та «Останню хвилю» іноді зараховують до фільмів жахів, суть цих фільмів зовсім не в кошмарах і жахах, а в незрозумілих тривожних подіях, мріях, сновидіннях і алюзіях на міфи. За допомогою використання багатошарових візуальних і звукових ефектів в обох фільмах нагнітається відчуття неспокою, тривоги, занепокоєння, напруженого очікування, невизначеності (саспенсу) і моторошної таємниці. Загалом ці стрічки тяжіють до містичного, непізнаного, зображають героїв, які перебувають на межі реального та уявного.

1979 на австралійських телеекранах з’явився психологічний трилер «Водопровідник» (англ. «The Plumber»), знятий Вейром за власним сценарієм.

1981 Вейр зняв фільм у жанрі історичної військової драми — «Галліполі» (англ. «Gallipoli»). У стрічці йдеться про двох друзів та їхню службу в австралійській армії під час Першої світової війни. Молоді люди стикаються з усією жорстокістю війни, коли беруть участь у Галліполійській битві, зокрема у трагічній баталії 07. 08. 1915 за участю австралійського і новозеландського корпусу (ANZAC). Головні ролі у фільмі виконали М. Гібсон та М. Лі (нар. 1957; Австралія). Фільм здобув низку австралійських та кілька міжнародних нагород, його вважають одним із найкращих антивоєнних фільмів.

1982 вийшов історичний фільм «Рік небезпечного життя» (англ. «The Year of Living Dangerously»). У ньому йдеться про роботу кореспондента австралійської радіостанції (у виконанні М. Гібсона) в охопленій бурхливими подіями 1967 столиці Індонезії м. Джакарті та його кохання до співробітниці британського посольства (у виконанні С. Вівер [нар. 1949; США]).

Сценарій фільму — адаптація однойменного роману 1978 австралійського письменника К. Дж. Коха (1932–2013; Австралія). Герої фільму (як і книги) вигадані, а трагічні події в Індонезії — реальні. Більша частина зйомок відбувалась на Філіппінах.

Фільм мав значний успіх, акторка Л. Хант (нар. 1945; США) отримала «Оскар» за кращу жіночу роль другого плану. Це був перший в історії премії випадок, коли жінка отримала нагороду за виконання чоловічої ролі: акторка зіграла чоловіка — індонезійського фотографа і кінооператора Біллі Квана.

1985 Вейр зняв свій перший американський фільм — мелодраматичний трилер «Свідок» (англ. «Witness») з Г. Фордом (нар. 1942; США) в головній ролі. Значна частина подій фільму розгортається в поселенні амішів. Його знімали в Пенсильванії, де мешкають аміші. Оскільки жителі общини від участі у зйомках відмовились, у масовці знімалися менш суворі в контактах із сучасною цивілізацією меноніти. «Свідок» отримав позитивні відгуки кінокритиків та мав успіх у глядачів. Кінокритик Р. Еберт (1942–2013; США) назвав цей фільм «трилером, яким міг би пишатись сам Хічкок». За фільм «Свідок» Вейр номінований за кращу режисуру на премію Гільдії режисерів США, «Оскар» та «Золотий глобус», в номінації «Кращий фільм» — на премію БАФТА (англ. BAFTA). Загалом «Свідок» отримав 8 номінацій на премію «Оскар». Американський інститут кіно (AFI) зарахував цей фільм до рейтингового списку 100 найбільш пристрасних фільмів про кохання.

1986 вийшов фільм «Берег москітів» (англ. «The Mosquito Coast»). В основі сценарію — однойменний роман (1981) американського письменника П. Теру (нар. 1941; США). У фільмі йдеться про сімʼю, яка покидає США в пошуках щасливого і простого життя в джунглях Центральної Америки. Однак рай у джунглях швидко перетворюється на драму. Значна частина зйомок проходила в Белізі, де під час спорудження декорацій знімальна група виявила давній храм майя (цивілізації). Попри кілька престижних номінацій та нагород, «Берег москітів» спочатку провалився у прокаті. З часом сприйняття фільму суттєво покращилась, а дехто з критиків почав називати його культовим.

1989 вийшов популярний у глядачів та фінансово успішний художній фільм «Спілка мертвих поетів» (англ. «Dead Poets Society»). Дія фільму відбувається наприкінці 1950-х у вигаданій престижній школі-академії для хлопчиків м. Велтон у шт. Вермонт. Образ учителя Кітинга (роль якого у фільмі виконав Р. М. Вільямс [1951–2014; США]) мав реальний прототип — учителя «Академії Монтгомері Белла» (англ. «Montgomery Bell Academy»). У цій школі навчався сценарист фільму Т. Шульман (нар. 1950; США), який отримав премію «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій. Також фільм номіновано на «Оскар» у категоріях «Найкращий фільм» та «Найкраща чоловіча роль». Стрічка відзначена низкою інших престижних номінацій та нагород, зокрема британською премією БАФТА (BAFTA) за найкращий фільм року та найкращу музику. Станом на січень 2025 фільм «Спілка мертвих поетів» посідає 192 позицію у списку 250 кращих фільмів усіх часів та країн за версією IMDb.

1990 на екрани вийшла романтична комедія спільного виробництва Франції, Австралії та США «Зелена картка» (англ. «Green Card») із Ж. Депардьє та Е. Мак-Давелл (нар. 1958; США) в головних ролях. Вейр був режисером, а також написав сценарій цього фільму та самостійно займався його продюсуванням. Фільм отримав низку престижних номінацій та нагород, зокрема «Золотий глобус» як найкращий фільм. Вейр був номінований на премію «Оскар», БАФТА (BAFTA) та премію Гільдії сценаристів США за найкращий оригінальний сценарій.

1993 Вейр зняв психологічну драму «Безстрашний» (англ. «Fearless») із Дж. Бріджесом та І. Росселліні (нар. 1952; Італія) в головних ролях. Сценарій фільму створив Р. Іглесіас (нар. 1954; США) на основі свого однойменного роману. Фільм частково відтворює реальну авіакатастрофу 1989 у шт. Айова.

«Безстрашний» відзначений низкою престижних кінонагород та номінацій. Дехто з критиків вважає роль Дж. Бріджеса в цьому фільмі його найкращою роботою.

1998 Вейр зняв свій найвідоміший фільм — «Шоу Трумена» (англ. «The Truman Show») — сатиричну психологічну антиутопію з Дж. Керрі (нар. 1962; Канада) в головній ролі. У фільмі йдеться про чоловіка, який не підозрює, що все його життя постійно знімають і транслюють як безперервне телевізійне реаліті-шоу, яке має величезну міжнародну аудиторію. Усі його друзі, сім’я та оточення — проплачені актори, які мають підтримувати цю ілюзію.

Фільм неодноразово аналізували в дослідженнях симульованої реальності, екзистенціалізму, негласного спостереження, релігії, метафілософії, проблем недоторканності приватного життя та практик реаліті-шоу. 2008 спеціалісти запропонували термін «синдром „Шоу Трумена”», або «маячня Трумена», який поки не входить до діагностичних класифікаторів із психіатрії, але використовується на практиці для позначення психічного розладу з переконаністю пацієнта у власній величі та переслідуванні.

Станом на січень 2025 фільм «Шоу Трумена» займає 134-у позицію у списку 250 кращих фільмів усіх часів і країн за версією IMDb. 2003 Вейр зняв епічну військово-морську пригодницьку драму «Володар морів» (також «Хазяїн морів: На краю землі», англ. «Master and Commander: The Far Side of the World»). Події фільму відбуваються 1805 під час наполеонівських воєн. Між британським і французьким кораблями відбувається драматичне бойове змагання, своєрідна морська дуель. Епізод схожого протистояння двох кораблів відбувався під час Англо-Американської війни 1812–1815, тобто між британським і американським кораблями.

Зйомки фільму проходили як у відкритому морі, так і в спеціальних резервуарах, зокрема в тому самому басейні на березі океану, де знімали «Титанік» Дж. Кемерона. Частина зйомок відбувалася на Галапагоських островах.

Фільм удостоєний двох «Оскарів» (за кращу операторську роботу та кращий монтаж звуку), згаданий ще у 8-и оскарівських номінаціях, причому 7 з них «технічні», що раніше вдалося лише «Титаніку» Дж. Кемерона 1998.

2010 Вейр зняв свій останній фільм «Шлях додому» (англ. «The Way Back»). У цій пригодницькій драмі йдеться про втечу групи вʼязнів із табору ГУЛАГ у Сибіру та їхній важкий шлях до Індії. Сценарій фільму створено за мотивами виданих у Великій Британії мемуарів С. Равича (1915; Польща — 2004; Велика Британія) — «Довгий шлях» (англ. «The Long Walk», 1956).

2006 правдивість мемуарів С. Равича поставили під аргументований сумнів у документальному фільмі-розслідуванні Британської телерадіомовної корпорації BBC. Тому Вейр відмовився називати когось із героїв свого фільму ім’ям С. Равича й повторювати в назві фільму заголовок книги. Режисер заявив, що його фільм — в основному вигадана історія про мужність, витривалість, виживання і про «боротьбу, яку кожен з нас має переживати щодня». Головні ролі зіграли К. Фаррелл (нар. 1976; Ірландія), Е. Гарріс (нар. 1950; США), Дж. Стерджес (нар. 1978; Велика Британія) та С. Ронан (нар. 1994; США). Зйомки фільму відбувалися в Болгарії, Марокко, Індії. Фільм був номінований на «Оскар» за кращий грим.

Визнання

Член Ордену Австралії (англ. AM, Member of the Order of Australia).

Офіцер ордену Мистецтв та літератури (Франція).

Командор ордену «За заслуги перед Польщею» (2011).

Нагороджений премією «Золотий лев за кар’єру» (італ. «Leone dʼOro alla carriera») за сукупність кінематографічних досягнень Венеційського міжнародного кінофестивалю (2024), премією «Оскар» за видатні заслуги в кінематографі (2022). Триразовий лауреат премії БАФТА (BAFTA; 1990, 1999, 2004), премій «Сезар» (1991) та «Золотий глобус» (1990). Володар премії Європейської кіноакадемії (1998) та премії Гільдії режисерів Америки (1986).

Додатково

Вейр тривалий час страждав на страх авіаперельотів, з яким йому вдалося впоратись під час зйомок фільму «Безстрашний».

Дочка І. Вейр (нар. 1973; Австралія) працює у сфері кінематографу як художниця-постановниця та дизайнерка костюмів).

Література

1. Hentzi G. Peter Weir and the Cinema of New Age Humanism // Film Quarterly. 1990. № 44 (2). P. 2–12.
2. Bliss M. Dreams Within a Dream: The Films of Peter Weir. Carbondale : Southern Illinois University Press, 2000. 242 p.
3. Rayner J. The Films of Peter Weir. 2nd ed. New York : Continuum, 2003. 287 p.
4. Leonard R. The Mystical Gaze of the Cinema: The films of Peter Weir. Carlton : Melbourne University Press, 2009. 300 p.
5. Thomson D. Peter Weir: Interviews. Jackson : University Press of Mississippi, 2014. 288 p.
6. Noviyanty A. The Representation of Literacy as Salvation in Peter Weir's Dead Poets Society // Litera Kultura: Journal of Literary and Cultural Studies. 2021. № 9 (1). P. 17–22.
7. Danks A. «Come in, the Water's Fine»: The Drowning World of Peter Weir's The Last Wave (1977) // Gothic in the Oceanic South / Ed. by A. Craven, D. Sandars. London : Routledge, 2023. P. 37–48.

Автор ВУЕ

Л. Л. Корнєєва

Покликання на цю статтю: Корнєєва Л. Л. Вейр, Пітер Ліндсі // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вейр, Пітер Ліндсі (дата звернення: 10.10.2026).

Оприлюднено: 04.01.2024