Бідзінга

Бідзі́нга (яп.: 美人画 — зображення красивої людини) — жанр японського живопису та графіки, сфокусованого на відтворенні жіночої краси.

Зміст

1 Історична довідка
2 Характеристика
- 2.1 Основні етапи розвитку
3 Вплив бідзінга на суміжні сфери мистецтва та світову художню культуру
4 Бідзінга та Україна
5 Додатково
6 Література
7 Автор ВУЕ

Історична довідка

Термін виник у першій половині 20 ст. в результаті культурно-мистецьких контактів Японії з країнами Заходу для окреслення явища національного мистецтва. Застосовують до всіх подібних зображень незалежно від часу їх створення. До появи цього терміну картини із зображенням красивих жінок називали онна-е (яп. 女絵 — картинки жінок) або бідзін-е (яп. 美人絵. — картинки красивих людей).

Бідзінга як окремий жанр сформувався в мистецтві укійо-е, що стало квінтесенцією міської культури часів Едо (1603–1868). Найраніші взірці, що відповідають основним принципам моделювання образу жіночої краси (краса зовнішності, краса вбрання, краса манер), простежено в живописних творах Хісікава Моронобу (1618–1694) та Андо Кайґецудо (1671–1743; обидва — Японія). З розвитком друкованої графіки зображення жінок у розкішному вбранні стали одними з найбільш поширених та затребуваних мотивів гравюри укійо-е. Зазвичай це були зображення жінок, що обслуговували клієнтів у так званих «веселих кварталах» — свого роду індустрії розваг у Японії.

Появу таких зображень у другій половині 17 ст. пов’язують із прагненням господарів будинків розваг рекламувати послуги, а також із рекламою нових візерунків та крамниць, що торгують відповідними тканинами. Друковані зображення красунь за ціною були доступні всім верствам населення. Їх часто купували містяни для прикрашання оселі та як керівництво з модних тенденцій.

Характеристика

Основні етапи розвитку

Ранні естампи бідзінга (як і тогочасні театральні гравюри) були чорно-білі. Образи красунь подавали лаконічною контурною лінією на абстрактному тлі. Ці безсюжетні зображення мали типові риси: фігури жінок подано в такий спосіб, щоб якомога детальніше показати візерунки кімоно і при тому можна було оцінити ідеальні риси обличчя красуні, її вишукану зачіску та прикраси.

Судзукі Харунобу привніс у бідзінга сюжетність. Він зображував красунь у інтер’єрах або поблизу природних об’єктів; вони милувалися квітами, снігом, місяцем; грали на музичних інструментах, займалися живописом і каліграфією, готувалися до зустрічі клієнта. Поступово бідзінга стали жанром, що відбивав стиль життя «веселих кварталів» як безтурботного світу краси та елегантності, модного дозвілля, про що свідчили назви серій: «Змагання в елегантності», «Нові візерунки кімоно: моделі свіжі, немов весняне листя» тощо. Особливу увагу приділяли вбранню красунь і конкретизації предметно-просторового середовища. На ранніх етапах деякі відбитки підфарбовували у два кольори (червоний і зелений); у середині 18 ст. друкували поліхромні зображення. Для передачі розкішних кімоно використовували від 10 до 30 дошок (кожен новий колір потребував окремої дошки), у фарби домішували терту слюду, послуговувалися тисненням.

З розвитком «веселих кварталів», що перетворилися на місто в місті зі своїми святами, обрядами, звичаями, правилами, ускладнилася внутрішня організація сфери дозвілля. У будинках розваги царювала ієрархія, де вищу сходинку посідала таю (太夫) — куртизанка найвищого рангу, якій прислужували дві учениці. Таю вирізнялася не лише вродою, а й манерами й навичками в мистецтва чайної церемонії, ікебани, каліграфії тощо.

У 18 — на початку 19 ст. функцію розважати гостей під час банкету піснями, веселими історіями та створювати невимушену атмосферу перебрали на себе гейші. Тогочасні бідзінга репрезентували цю стратифікацію: гордовиті таю в пишному вбранні, з пов’язаними попереду парчевими поясами, із зачісками, прикрашеними баштами шпильок — крокують у супроводі дівчаток-учениць; а також вдягнені зі стриманою елегантністю гейші, які подають чай, грають на сямісені тощо. Ці традиції відображені в серії гравюр «12 годин з життя веселих кварталів» Кітаґава Утамаро. Художник розробив новий тип композиції для бідзінга — так звані окубі-е (大首絵 картинки у віконці) — фрагментарне зображення красуні великим планом (голова або погруддя). Такий підхід давав змогу зосередити увагу на красі обличчя та емоційній характеристиці героїні. Значна частина зображених жінок у бідзінга — реальні мешканки «веселих кварталів». Портрети не претендували на зовнішню схожість, оскільки репрезентували загальноприйняте уявлення про красивий тип обличчя. Водночас передавали індивідуальність моделі через предмети, що свідчили про її вправність у певних видах мистецтва.

Серед майстрів другої половини 18 — початку 19 ст. — «золотої доби» бідзінга — Ісода Корюсай (1735–1790), Торії Кійонага (1752–1815), Кікугава Ейдзан (1787–1867; усі — Японія), Кацусіка Хокусай.

Жанр задовольняв не лише естетичні потреби міського населення, а й виконував функції реклами та соціальної комунікації (деякі сюжети бідзінга переповідали реальні події), подібно до театру кабукі. 1842 наказом адміністрації Токуґава бідзінга (як і театральну гравюру) заборонили з метою виправлення моралі. Певний час митці намагалися обійти заборону. Глядачі упізнавали відомих таю в образах героїнь давнини на зображеннях, які формально класифікували як історико-героїчну гравюру, дозволена цензурою. Проте езопова мова ускладнювала композиційну структуру гравюри та призводила до необхідності додаткових пояснень.

Новий розквіт жанру припав на першу третину 20 ст. Майстри ніхонга та гравюри сін-ханга (яп. 新版画 — нова гравюра) проголосили повернення до найкращих традицій національного мистецтва, але в оновленому варіанті. Бідзінга в їхній інтерпретації репрезентувала образи красунь нової епохи — освічених, соціально активних. За попередньої доби гравюра та живопис у жанрі бідзінга представляли чоловічий погляд на жіночу красу. У 20 ст. серед розробників жанру чимало жінок-художниць, завдяки яким еротизовані образи укійо-е поступилися образам інтелектуально та творчо обдарованих жінок зі своїми життєвими історіями, що виходили за межі моделі «кохати-чекати». Уперше з’явилися образи селянок. Представники жанру: Уемура Сьоен (1875–1949), Іто Сінсуй (1898–1972), Такехіса Юмедзі (1884–1934; усі — Японія).

На початку 21 ст. до жанру бідзінга звертаються ентузіасти збереження традиції укійо-е, зокрема художники Ікенаґа Ясунарі (1965), Кадзухо Імаока (1991; обидва — Японія). Використовуючи складні техніки друку та притаманні бідзінга засоби виразності (пластично виразна контурна лінія, фрагментарна композиція, детально промальовані візерунки кімоно), митці відтворюють образи жінок початку 3 тис.

Твори японських майстрів зберігають у Токійському національному музеї, Художньому музеї Яматане (обидва — м. Токіо), Музеї японського мистецтва і техніки Мангха, Національному музеї (обидва — м. Краків), Музеї Вікторії та Альберта (м. Лондон), Музеї образотворчого мистецтва Бостона, Національному музеї азійських мистецтв Ґіме (див. Ґіме музей) та ін.

Вплив бідзінга на суміжні сфери мистецтва та світову художню культуру

Бідзінга слугували джерелом натхнення та запозичення композиційних схем, поз, образів для майстрів мініатюрного різьблення (нецке), текстильників, виробників порцеляни, фотографів. Кольорові естампи із зображеннями красунь вплинули на європейське мистецтво кінця 19 — початку 20 ст.

Ремінісценції жанру та зображальні «цитати» містять твори К. Моне («Японка», 1876), В. Ван Гога («Портрет татуся Тангі», 1888), Ю. Панкевича («Японка», 1908), О. Новаківського («Жінка в кімоно», 1910) та ін.

Серед майстрів бідзінга в кінематографі: режисери Кендзі Мідзогуті «П’ять жінок Утамаро» (1946), Судзукі Сейдзюн (1923–2017) «Юмедзі» (1991), Кеїті Хара (1959; усі — Японія) «Місс Хокусай» (2015) та ін.

Бідзінга та Україна

Зразки бідзінга зберігають у музейних колекціях України: Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Музеї японської гравюри (м. Дніпро), Будинку-музеї Максиміліана Волошина (м. Коктебель, Автономна Республіка Крим).

Додатково

Героїнею багатьох гравюр Судзукі Харунобу була Осен — донька господаря чайної. В окремих аркушах та серіях Кітаґава Утамаро — знані таю Окіта, Охіса, Ханаоґі та ін.

Література

Lillehoj El. Women in the Eyes of Man: Images of Women in Japanese Art from the Field Museum. Chicago: The Smart Museum, University of Chicago. [exhibition catalog]. 1995.
Kobayashi Tadashi. Ukiyo-e: An Introduction to Japanese Woodblock Prints / Mark A. Harbison (Translator).. New York: Kodansha International, 1997. 96 р.
Рибалко С. Красуні з "веселих кварталів" у мистецтві укійо-е // Всесвіт. 2002. № 5–6. С.160-170.
Wakita M. Selling Japan: Kusakabe Kimbei's Image of Japanese Women // History of Photography. 2009. Vol. 33(2). P. 209–223.
Mizuta M. E. "美人 Bijin/Beauty." // Review of Japanese Culture and Society. 2013. № 1 (25). P. 43–55.
Рибалко С. Б. Образи селян в японському мистецтві кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. : естетика, етнографія, колоніальна політика // Народознавчі зошити. Серія мистецтвознавча : [наук. журн.] / Ін-т народознавства НАН України. Львів, 2014. № 5. С. 914–920.
Рибалко С. Б. Острівні мотиви в мистецтві Японії першої третини ХХ століття // Культура України : зб. наук. пр. Харків : ХДАК, 2014. Вип. 46. С. 50–57.
Жіночі образи в мистецтві Японії доби Мейджі та Тайшьо // АРТ-пространство : зб. наук. пр. / Ін-т мистецтв Київ. ун-ту ім. Бориса Грінченка. Київ, 2015. Вип. 1. С. 52–66.
Romanowicz, B. Images of women in Japanese painting and woodblock prints // Muzeum Narodowe w Krakowie. URL: https://mnk.pl/collection/images-of-women-in-japanese-painting-and-woodblock-prints