Бонч-Бруєвич, Володимир Дмитрович

Бонч-Брує́вич, Володи́мир Дми́трович (рос. Бонч-Бруевич, Владимир Дмитриевич; псевдоніми: Б-ч, Николай Волгин, Семен Гвоздь, Ив. Горленко, Антон Кругликов, Влад. Ольховский, Ник. Петренко, Петрович, Старый товарищ, Дядя Том
та ін.; 28.06.1873, м. Москва, тепер РФ — 14.07.1955, там само) — професійний революціонер, державний діяч, етнограф, історик, літератор, помічник і секретар В. Леніна.

Бонч-Бруєвич, Володимир Дмитрович (Бонч-Бруевич, Владимир Дмитриевич)
Псевдоніми	Б-ч, Николай Волгин, Семен Гвоздь, Ив. Горленко, Антон Кругликов, Влад. Ольховский, Ник. Петренко, Петрович, Старый товарищ, Дядя Том
Народження	28.06.1873
Місце народження	Москва
Смерть	14.07.1955
Місце смерті	Москва
Місце поховання	Новодівичий цвинтар
Alma mater	Цюрихський університет
Місце діяльності	Росія, Швейцарія, Україна
Напрями діяльності	революційна боротьба, державне управління, історія, етнографія, література, переклад
Традиція/школа	більшовизм

Життєпис і діяльність

Походив із дворянської (див. Дворянство) родини чиновника землемірної служби та доньки професора.

1890–1892 навчався у землемірному училищі в м. Курську (тепер РФ; висланий туди 1889 за участь у революційному русі). Повернувся до м. Москви. Від 1892 — учасник марксистських гуртків, із 1895 — член московського осередку соціал-демократичного «Робочого союзу».

1896 виїхав на еміграцію до Швейцарії. Навчався 1896–1898 на факультеті природничих наук Цюрихського університету.

В еміграції встановив зв’язки з групою «Визволення праці». 1901 познайомився з В. Леніним, став палким прихильником його ідей. Відтоді їх пов’язували багаторічні професійні та дружні стосунки. Співробітничав із закордонними легальними й нелегальними виданнями, зокрема газетою «Іскра» (рос. «Искра»), публікував статті (присвячені розвитку революційного руху в Росії та Україні, пропаганді марксизму, критиці самодержавства), літературні нариси, рецензії. 1903–1905 керував бібліотекою та архівом Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) [РСДРП (б)] у м. Женеві. Створив та очолив «Видавництво соціал-демократичної партійної літератури В. Бонч-Бруєвича та В. Леніна» (серпень — листопад 1904).

1905 нелегально повернувся в Росію, вів революційну діяльність у м. Санкт-Петербурзі (тепер РФ), брав участь у конспіративному транспортуванні зброї, літератури, організації більшовицьких видань, пропагандистській роботі, особливо серед солдат. Учасник революції 1905–1907. Неодноразово зазнавав арештів (1906, 1907, 1911, 1914). Керував (1909–1918) легальним культурно-просвітницьким видавництвом «Життя і знання» (рос. «Жизнь и знание»), був членом редколегії газети «Правда» (з 1912).

Брав участь у подіях Лютневої революції 1917, Жовтневого перевороту 1917 — був членом Комітету революційної оборони Петрограда (тепер м. Санкт-Петербург), очолив Комітет з боротьби із саботажем та контрреволюцією (орган-попередник Всеросійської надзвичайної комісії).

1917–1920 — керуючий справами Раднаркому РСФРР (див. Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка). Був головним організатором роботи радянського апарату. Відповідав за охорону лідерів партії та організацію переїзду радянського уряду з м. Петрограда до м. Москви (1918). Брав участь у придушенні повстання лівих есерів.

Організатор і керівник дослідного радгоспу «Лісові галявини» (рос. «Лесные поляны») під м. Москвою (1920–1929), що постачав продукцію переважно керівникам партії та уряду.

Вів видавничу, наукову, музеєзнавчу роботу. Ініціатор створення, організатор і перший директор (1933–1939) Державного літературного музею (тепер Державний музей історії російської літератури імені В. І. Даля) в м. Москві. 1945–1955 — директор Музею історії релігії й атеїзму в м. Ленінграді (тепер Державний музей історії релігії в м. Санкт-Петербурзі).

Заснував серії періодичних видань — історико-літературні збірники «Ланки» (рос. «Звенья»; 1932–1951), «Літописи Державного літературного музею» (рос. «Летописи Государственного литературного музея»; 1936–1949). Ініціатор видання повних зібрань творів Л. Толстого, О. Пушкіна.

Здобув популярність як історик і мемуарист, доклав чимало зусиль для формування та канонізації ідеалізованого образу В. Леніна. Залишив спогади про Л. Толстого, М. Горького, В. Короленка та ін.

Досліджував історію православного сектантства, створивши спеціальний відділ у складі академії наук. Найґрунтовніші розвідки присвятив історичному та етнографічному аналізу т. з. духовних християн (христовірів, скопців, духоборів, молокан), баптистів (штундизму), руху «Новий Ізраїль».

Зв’язок з Україною

Перший том опублікованого зібрання творів Г. Сковороди (Санкт-Петербург, 1912)

На еміграції листувався з І. Франком (залишив про це спогади), переклав російською мовою деякі його твори. 1898 переклав низку оповідань зі збірки «В поті чола» та уклав із них збірку: «Оповідання Івана Франка» (рос. «Рассказы Ивана Франка. С галицийского перевел В. Ольховский»; 1910), куди увійшли: «Лесишина челядь», «Два приятелі», «Муляр», «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Оловець», «Schönschreiben», «На дні», «Сам собі винен», «Слимак», «Добрий заробок», «Хлопська комісія», «Історія моєї січкарні», «Домашній промисл», «До світла» і повість «Boa constrictor». Царська цензура заборонила видання творів І. Франка. Укладену збірку не опубліковано, частину оповідань у перекладі Бонч-Бруєвича вміщено у збірнику «Маленький Мирон» (Київ, 1952).

Видавав окремі твори представників опозиційних релігійних рухів, що поширилися в Україні, — штундистів, мальованців.

Після повернення з еміграції вів революційну роботу в м. Харкові (1905–1907), зокрема під час підготовки до III з’їзду РСДРП. Активно допомагав місцевим більшовикам.

У 1905–1914 був членом комісії з дослідження творчої спадщини Г. Сковороди, створеної при Петербурзькій АН (тепер Російська АН). 1912 опублікував перший том «Зібрання творів Г. С. Сковороди» (рос. «Собраніе сочиненій Г. С. Сковороды»). До нього увійшли біографія мислителя, написана М. Ковалинським, а також усі знайдені на той час оригінальні прозаїчні та філософські твори. Другий том не видано.

Упродовж 1908–1916 уклав та опублікував 6 випусків збірки «Матеріали до історії та вивчення російського сектантства та розколу» (вип. 3–5 мали назву «Матеріали до історії та вивчення російського сектантства та старообрядництва») — фундаментальне зібрання документів про старообрядницькі та протестантські релігійні рухи в Російській імперії (переважно на українських землях). Праця є важливим джерелом для наукових розвідок дотепер.

Як експерт і кореспондент брав участь 1913 у Бейліса справі в м. Києві.

Нагороди

Орден Леніна (1954).

Праці

Знамение времени. Убийство Андрея Ющинского и дело Бейлиса : впечатления Киевского процесса. 2-е изд., пересмотр. и доп. Москва : Знание сила, 1921. 200 с.
Избранные сочинения : в 3 т. / Редкол. : Н. А. Смирнов (отв. ред.) [и др.] ; Академия наук СССР, Институт истории. Москва : Издательство Академии наук СССР, 1959–1963. 1326 с.
У к р. п е р е к л. — Моє листування з Іваном Франком // Іван Франко в спогадах сучасників / Упоряд. : О. І. Дей, Н. П. Корнієнко. Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1956. 596 с. URL : https://swr.lnu.edu.ua/fact/memoirs/view?id=2394

Література

Нестерова Н. М., Сурикова К. Б. Владимир Дмитриевич Бонч-Бруевич. 1873–1955 : Библиография трудов. Москва : Издательство Всесоюзной книжной палаты, 1958. 124 с.
Залесский К. А. Империя Сталина : биографический энциклопедический словарь. Москва : Вече, 2000. 608 с.
Ганжа О. І. Бонч-Бруєвич Володимир Дмитрович // Енциклопедія історії України : в 10 т. / Редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 1. 688 с. URL : https://www.history.org.ua/?termin=Bonch_Bruievych_V

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Бонч-Бруєвич, Володимир Дмитрович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бонч-Бруєвич, Володимир Дмитрович (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.06.2026