Бокаріус, Микола Сергійович

Бока́ріус, Мико́ла Сергі́йович (31.03.1869, м. Одеса, за деякими джерелами м. Феодосія, тепер Україна — 23 або 24.12.1931, м. Харків, тепер Україна) — вчений, педагог, судовий медик і криміналіст, організатор судово-медичної та криміналістичної служби в Україні, доктор медицини (1905), професор (1910), заслужений професор (1925). Батько М. Бокаріуса.

Бокаріус, Микола Сергійович
Народження	31.03.1869
Місце народження	Одеса
Смерть	24.12.1931
Місце смерті	Харків
Alma mater	Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	юридичні науки, судова медицина, педагогіка

Життєпис

Народився в сім’ї викладача та вихователя Рішельєвської чоловічої гімназії в м. Одесі. Навчався в цій гімназії, закінчив її 1890 з медаллю. З 5 класу самостійно заробляв на життя репетиторством. 1895 з відзнакою закінчив медичний факультет Харківського університету (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна), працював на посаді позаштатного ординатора факультетської хірургічної клініки, якою керував професор В. Грубе (1827; тепер Литва — 1898; тепер Україна). Займався патологоанатомічними (див. Патологічна анатомія) і патогістологічними дослідженнями клінічного матеріалу. 1897 — помічник прозектора кафедри судової медицини Харківського університету, якою керував професор Ф. Патенко (1851–1911; тепер Україна), від 1901 — прозектор. 1902 захистив дисертацію «Кристали Флоранса, їхня хімічна природа та судово-медичне значення» на ступінь доктора медицини. За окремими джерелами, звання доктора медицини здобув лише 1905. Від 1903 — приват-доцент, від 1910 — професор кафедри судової медицини Харківського університету.

1903–1908 стажувався в Австро-Угорщині (м. Відень) та Німеччині (міста Берлін, Лейпциг). 1913 ініціював будівництво для кафедри окремого корпусу, який згодом став Інститутом судової медицини університету.

Від 1905 викладав на юридичному факультеті університету, від 1910 — у Жіночому медичному інституті (існував 1910–1920 у м. Харкові), читав курси пластичної анатомії в Харківській художній школі (кілька разів реорганізована; тепер Харківська державна академія дизайну і мистецтв) та курс шкільної гігієни для вчителів. У роки Першої світової війни брав безпосередню участь у підготовці 3 випусків санітарів зі студентів медичного факультету університету, 2 випусків сестер милосердя та 1 випуску санітарів-інструкторів із боротьби з задушливими газами. 1920 — декан медичного факультету Харківського університету, 1920–1921 — начальник академічного відділу Харківської медичної академії (тепер — Харківський національний медичний університет).

1921–1923 очолював кафедру судової хімії Харківського фармакологічного інституту (тепер Національний фармацевтичний університет). Від 1921 викладав судову медицину на курсах червоного права Харківського губернського відділу юстиції, згодом на юридичних курсах Народного комісаріату юстиції УСРР (НКЮ УСРР), 1924–1925 — судову медицину та кримінальну техніку слухачам Всеукраїнської вищої школи командного складу при Головному управлінні міліції УСРР та командному складу Харківського управління карного розшуку. 1920–1922 — завідувач судово-медичного відділу Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР (НКОЗ УСРР). 1923 очолив Головну судово-медичну інспектуру при організаційному відділі НКОЗ УСРР. Того ж року Рада народних комісарів УСРР за клопотанням Бокаріуса ухвалила постанову про створення в системі НКЮ обласних кабінетів науково-судових експертиз у містах Харкові, Києві та Одесі й затвердив положення про них. 1923 очолив кабінет наукової експертизи судової в м. Харкові, який 1925 перетворили на Харківський інститут судової експертизи (тепер Національний науковий центр «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса»), директором якого був до 1931.

Від 1928 — головний державний судово-медичний експерт УСРР. Від 1925 одночасно завідував науково-технічним відділом Харківського карного розшуку, виконував обов’язки Головного консультанта міліції і розшуку НКВС УСРР. 1927–1930 працював професором судової медицини на правовому факультеті Харківського інституту народного господарства (існував до 1930). Проводив систематичні заняття із судової медицини з курсантами Головного управління міліції УСРР, 1930 — директор Всеукраїнського заочного медичного інституту Наркомату охорони здоров’я УСРР (тепер – Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова) та завідувач кафедри судової медицини Харківського інституту удосконалення лікарів (тепер Харківська медична академія післядипломної освіти МОЗ України). Організатор проведення 1-го Українського з’їзду судових медиків (1925). Засновник та редактор журналів «Архів кримінології і судової медицини» (рос. «Архив криминологии и судебной медицины», 1926–1927), «Питання криміналістики і науково-судової експертизи» (1931).

Помер після важкої хвороби у м. Харкові.

Діяльність

Поєднував педагогічну працю з науково-дослідною та практичною експертною діяльністю. Запровадив у навчальний процес мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових доказів, курс надання першої допомоги до прибуття лікаря, практичний курс судово-медичних розтинів тощо. Знайомився з викладанням судової медицини на кафедрах вищих навчальних закладів у містах Берліні, Лейпцигу, Відні. 1917–1928 підготував 14 посібників із судової медицини — «Відомості до практичних занять». Особливу наукову і практичну цінність мав один із перших вітчизняних підручників із судової медицини для лікарів, студентів та фармацевтів — «Судовомедичні мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових доказів», виданий 1910 за сприяння медичного факультету Харківського університету. Основні розділи підручника присвячені дослідженню крові, сперми, волосся, слини, мокроти, інших біологічних виділень, а також рослинних волокон. 1915 започаткував заплановане п’ятитомне видання посібника для юристів. Опубліковано лише 1-й том, присвячений питанням про шкіру, кров, кістки людини.

Основоположник криміналістичного напряму у вітчизняній судовій медицині. Засновник Харківської експертної школи. Запропонував низку реакцій, які використовують під час судово-медичного дослідження речових доказів. У дисертації узагальнив наукові дослідження, спростував твердження про специфічність реакції А. Флоранса (1851–1927; Франція) та навів власні дані з диференційної діагностики плям сперми за допомогою лабораторних методів дослідження. 1904 запропонував методику дослідження странгуляційної борозни, яку надалі назвали пробою Бокаріуса. Методика стала класичною, її широко використовують судово-медичні експерти й тепер. Особисто провів майже 5000 досліджень різноманітних речових доказів та понад 3000 аутопсій. 1911 першим у Російській імперії провів дактилоскопічну експертизу (див. Дактилоскопія).

У радянський час брав участь у підготовці інструктивних матеріалів із питань експертизи, судової медицини, криміналістики («Керівництво реєстраційно-дактилоскопічним бюро міліції і карного розшуку УСРР», «Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку й міліції при складанні словесного портрета», обидві праці — 1924; «Криміналістика й науково-судова експертиза», 1931; «Настільний порадник до засвоєння наукової техніки в розслідуванні злочинів», т. 1–2, 1929–1930), а також у формуванні кримінального й кримінального-процесуального кодексів УСРР.

Автор майже 130 наукових праць, зокрема низки монографій та підручників.

Визнання

Перший заслужений професор в Україні (від 1925). Ім’я вченого 1931 присвоєно науково-дослідному інституту, тепер — Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз імені М. С. Бокаріуса.

2003 на честь вченого названий провулок у м. Харкові.

2005 імʼям дослідника названа кафедру судової медицини та основ права Харківського національного медичного університету. Відкритий Музей історії кафедри судової медицини і Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи, у якому центральне місце зайняла експозиція, присвячена Бокаріусу, відтворено обстановку його робочого кабінету.

2016 встановлена меморіальна дошка на будинку по вулиці Чернишевській, 46 у м. Харкові, де вчений проживав 1898–1919.

2019 відкритий пам’ятник у дворі Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені М. С. Бокаріуса.

Від 2006 в Україні проводять традиційні науково-практичні конференції «Бокаріусовські читання».

Додатково

Започаткував лікарську династію, до якої належали сини М. Бокаріус (1899–1966, судовий медик і криміналіст) та В. Бокаріус (1921–1969, судовий медик і криміналіст), онуки К. Бокаріус (1921–1992, судовий медик), Л. Бокаріус (1944–2022, акушер-гінеколог) та С. Бокаріус (1950, військовий медик, рентгенолог).

Безоплатно протягом 19 років завідував міським трупним покоєм.

Твори

1. Об открытом овальном отверстии в перегородке между предсердиями у взрослых людей. Санкт-Петербург : Типография М. И. Акинфиева и И. В. Леонтьева, 1903. 22 с.
2. Судебно-медицинские микроскопические и микрохимические исследования вещественных доказательств: Опыт руководства для врачей, студентов и фармацевтов. Харьков : Типография и литография М. Зильберберг и сыновья, 1910. 212 с.
3. Краткий курс судебной медицины в конспективном изложении для студентов. Харьков : Типография и литография М. Зильберберг и сыновья, 1911. 465 с.
4. Судебная медицина в изложении для юристов. Харьков : Типография и литография М. Зильберберг и сыновья, 1915. 779 с.
5. Справочный подручный альбом для работников Уголовного розыска и милиции при составлении словесного портрета. Харьков : Управление милиции и Уголовного розыска УССР, 1924. 88 с.
6. Первоначальный наружный осмотр трупа при милицейском и розыскном дознании. Харьков : Милиция и уголовный розыск Н.К.В.Д. У.С.С.Р., 1925. 541 с.
7. Наружный осмотр трупа на месте происшествия или обнаружения его. Харьков : Юридическое издательство НКЮ УССР, 1929. 188 с.
8. Судебная медицина для медиков и юристов : в 2 ч. Харьков : Юридическое издательство Украины, 1930.

Література

1. Колмаков В. П. Заслуженный профессор Николай Сергеевич Бокариус // Проблемы криминалистической и судебной экспертизы. Харьков : Харьковский научно-исследовательский институт судебных экспертиз имени Н. С. Бокариуса, 1948. С. 35–41.
2. Сборник научных робот по судебной медицине и криминалистике, посвящённый памяти засл. проф. Н. С. Бокариус. Харьков : Харьковское научное медицинское общество, 1956. 318 с.
3. Цимбал М. Л., Дереча Л. М. Роль М. С. Бокаріуса у становленні вітчизняної криміналістики і судової експертизи // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. 2004. Вип. 4. С. 74–80.
4. Лесовой В. Н., Ольховский В. А., Бондаренко В. В. Значение работ Заслуженного профессора Н. С. Бокариуса в контексте развития отечественной судебной медицины начала XX века // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. 2009. Вип. 9. С. 574–584.
5. Комаха В. О. Бокаріус Микола Сергійович — один із фундаторів і перший керівник Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз (до 90-річчя заснування Харківського НДІСЕ) // Юридические записки. 2013. № 2. С. 123–130.
6. Лесовой В. Н., Клюев А. Н., Ольховский В. А. и др. Личность Заслуженного професора Н. С. Бокариуса в отзывах его зарубежных современников // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. 2016. Вип. 16. С. 421–427.
7. Клюєв О. М., Угровецький О. П., Сімакова-Єфремян Е. Б. та ін. До 150-річчя з дня народження Заслуженого професора Миколи Сергійовича Бокаріуса. Харків : Промінь, 2019. 176 с.
8. Бокаріус Л. В., Бокаріус С. В., Філіпенко Н. Є. Медицина — професія їхньої долі // Архів кримінології та судових наук. 2020. № 2. С. 33–45.

Автор ВУЕ

• О. О. Самойленко

Покликання на цю статтю: Самойленко О. О. Бокаріус, Микола Сергійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бокаріус, Микола Сергійович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.01.2025