Богораз, Лариса Йосипівна
Богора́з, Лари́са Йо́сипівна (повне прізвище — Богораз-Брухман; 08.08.1929, м. Харків, тепер Україна — 06.04.2004, м. Москва, Росія) — лінгвістка, правозахисниця, публіцистка, громадська діячка, голова Московської Гельсінкської групи (1989–1996). Перша дружина Ю. Даніеля.
|
Богораз, Лариса Йосипівна | |
|---|---|
| Справжнє прізвище | Богораз-Брухман |
| Народження | 08.08.1929 |
| Місце народження | Харків |
| Смерть | 06.04.2004 |
| Місце смерті | Москва |
| Alma mater | Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна |
| Місце діяльності | Україна, Росія |
| Напрями діяльності | лінгвістика, публіцистика, правозахисна діяльність |
Життєпис
Народилася в сім’ї службовців і партійних працівників; батько відбув арешт і заслання за обвинувачення у «троцькістській діяльності». Родичка (двоюрідна племінниця) етнографа, лінгвіста й письменника В. Богораза.
У роки Другої світової війни перебувала в евакуації в родичів у м. Сизрані (тепер Самарська обл., РФ).
Закінчила російське відділення філологічного факультету Харківського державного університету (1950, тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Того ж року після одруження переїхала до м. Москви. Через єврейське походження разом із чоловіком не змогли працевлаштуватися вчителями у столиці та Московській області (переїзд збігся в часі з антисемітською кампанією 1949–1953). До 1961 працювала викладачем російської мови в школах Калузької області, а потім м. Москви.
У 1961–1964 навчалася в аспірантурі сектора математичної й структурної лінгвістики Інституту російської мови АН СРСР (тепер Інститут російської мови імені В. В. Виноградова Російської АН). Здобула науковий ступінь кандидата філологічних наук (1965; позбавлена ступеня Вищою атестаційною комісією СРСР у 1978, ступінь відновлено в 1990).
Виїхала із сином до м. Новосибірська (тепер РФ), викладала лінгвістику в Новосибірському державному університеті (1964–1965). Проте через арешт Ю. Даніеля повернулася до м. Москви, ініціювала кампанію із захисту ув’язнених дисидентів. Громадську і правозахисну діяльність розпочала зі звернень і відкритих листів до політичного керівництва СРСР (1965–1967), де вперше порушила проблему утримання політичних в’язнів у СРСР, протизаконних дій адміністрації таборів. Деякий час працювала у новоствореному Всесоюзному НДІ технічної інформації, класифікації та кодування (тепер, після багатьох реорганізацій, Російський інститут стандартизації).
Заарештована 1968 за участь у «демонстрації сімох» на Червоній площі м. Москви, засуджена до 4 років заслання. Відбувала термін (1968–1971) у Чунському р-ні Іркутської обл. (тепер РФ), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті. Повернулася до м. Москви 1972. Через проблеми з працевлаштуванням змогла знайти тільки короткочасну роботу хатньої господині, няні у дитсадку, консьєржки-прибиральниці (до пенсії).
Член редакції самвидавного історичного збірника «Пам’ять» (рос. «Память», 1976–1984).
Вела перекладацьку, публіцистичну та громадсько-правозахисну діяльність (особливо активно з початку 1980-х). Від 1989 увійшла до складу Московської Гельсінської групи, була її співголовою. Організаторка просвітницького семінару для правозахисників і громадських активістів з країн СНД «Що таке права людини?» (діяв у 1991–1996/1997). Член правління російсько-американської Проєктної групи з прав людини (1993–1997).
Померла після тяжкої тривалої хвороби.
Діяльність
Як лінгвіст цікавилася проблемами математичної і структурної лінгвістики, пошукових систем, фонології.
Спонукою до правозахисної активності став арешт чоловіка. Свій перший лист Генеральному прокурору СРСР завершила вимогою додержання норм «людяності та законності». Разом із М. Розановою (дружиною арештованого А. Синявського) вела стенограму судового засідання; записи оприлюднено в «Білій книзі у справі А. Синявського та Ю. Даніеля» (уклав О. Гінзбург, опубліковано самвидавом 1967). У 1966–1967 Богораз регулярно їздила у політичні табори Східного Сибіру на побачення з чоловіком, налагоджувала зв’язки з родичами інших політв’язнів, діячами, звільненими після відбуття вироку.
У зверненні «До світової громадськості» (11.01.1968) виголосила протест проти грубих порушень законності під час т. з. процесу чотирьох — суду над О. Гінзбургом та його соратниками. Документ уперше апелював до міжнародної громадської думки (а не радянських партійних і державних органів), отримав широкий розголос у західних ЗМІ, що розглядають як поворотну подію у становленні правозахисного руху в СРСР.
Разом із шістьма однодумцями взяла участь у «демонстрації сімох» на Червоній площі в м. Москві (25.08.1968) — акції протесту проти введення радянських військ у Чехословаччину. На п’ятьох із 7 учасників чекав «показовий судовий процес» з наперед визначеним обвинувачувальним вироком.
Підписантка «Московського звернення» (03.02.1974) групи правозахисників під проводом А. Сахарова. Документ містив заклик опублікувати архівні й документальні матеріали про діяльність ЧК, ДПУ, НКВС, КДБ; створити міжнародний громадський трибунал для розслідування скоєних цими органами злочинів; вимогу дозволити О. Солженіцину працювати на батьківщині та опублікувати його художньо-історичний твір «Архіпелаг ГУЛАГ» (рос. «Архипелаг ГУЛАГ»; 1958–1968).
Авторка відкритого листа до голови Комітету державної безпеки Ю. Андропова (09.05.1975), де нагадувала про «Московське звернення» та вчергове висувала вимогу удоступнити документи й відомості про діяльність КДБ у часи репресій, обвинуватила радянські офіційні органи у намірах «і надалі фальсифікувати історію», приховуванні «імен жертв і катів». Повідомила про свої наміри щодо створення і публікації такого архіву. Це спонукало до заснування (1976) самвидавної збірки «Пам’ять», у редакції якої Богораз брала негласну, але активну участь. Публікувала статті в зарубіжній пресі (зокрема під псевдонімом М. Тарусевич); перекладала російською документи самвидаву й матеріали з України для публікації на Заході.
У кінці 1970-х увійшла до комітету захисту громадсько-політичної діячки Т. Великанової.
На початку 1980-х громадську дискусію спричинив її заклик до британського уряду поставитися гуманніше до ув’язнених членів Ірландської республіканської армії.
У добу перебудови стала співініціаторкою кампанії за загальну амністію політв’язнів (1986). Це вважають її найуспішнішою «дисидентською акцією»: заклик Богораз та її однодумців про політичну амністію був цього разу підтриманий низкою знаних діячів культури. У січні 1987 за рішенням М. Горбачова почалася процедура звільнення.
Сприяла взаємодії та просвітництву серед правозахисних груп із різних республік, зокрема Харківської правозахисної групи (ХПГ). Співпрацювала з Л. Плющем, отримувала бюлетень ХПГ «Права людини», приїжджала на конференції.
Співавторка низки статей і нарисів з історії й теорії правозахисного руху. Останні роки працювала над спогадами «Сни пам’яті» (рос. «Сны памяти»).
Визнання
З ім’ям діячки пов’язують консолідацію розрізнених опозиційних груп (передовсім у Росії) у суспільний дисидентський рух, інституціювання правозахисної діяльності в СРСР та пострадянських країнах.
Життю і діяльності Л. Богораз присвячено книгу С. Вессье «Жінка у дисидентському русі. Лариса Богораз» (франц. «Une Femme En Dissidence. Larissa Bogoraz», 2000), низка наукових і біографічних розвідок і статей.
Увійшла до віртуального музею Харківської правозахисної групи «Дисидентський рух в Україні».
Додатково
- Л. Богораз і Ю. Даніель підтримували тривалі стосунки з родиною І. Світличного: подружилися ще в кінці 1950-х, коли Ю. Даніель перекладав російською вірші українських поетів. Богораз, завдяки довіреній їй особисто інформації про схованку, змогла вивезти у м. Львів та передати правозахисниці Олені Антонів номери самвидавного журналу «Український вісник», підготовлені С. Хмарою, О. Є. Шевченком (нар. 1940) та В. Н. Шевченком (1934–2012).
- Семеро сміливців вийшли на протест на Червоній площі (1968) із гаслом «За нашу і вашу свободу!», запозиченим у польських повстанців 19 ст. (див. Польське повстання 1830–1831, Польське повстання 1863). Це гасло лунало на багатьох пізніших протестних акціях правозахисників і громадськості, зокрема у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Праці
- Диссиденты // 50/50. Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. М. Ферро и Ю. Афанасьева. Москва : Прогресс — Пайо, 1989. С. 411–416 (у співавт.).
- Политическая борьба или защита прав? Двадцатилетний опыт независимого общественного движения в СССР // Погружение в трясину: Анатомия застоя. Москва : Прогресс, 1991. С. 501–545 (у співавт.).
- В поисках несуществующей науки (диссидентство как историческая проблема) // Проблемы Восточной Европы». 1993. № 37–38. С. 142–161 (у співавт.).
- Сны памяти. Харьков : Права людини, 2009. 260 с.
Література
- Vaissié С. Russie : Une Femme En Dissidence. Larissa Bogoraz. Paris : Plon, 2000. 293 p.
- Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР / Уклад.: Є. Захаров, В. Овсієнко. Харків : Харківська правозахисна група; «Права людини», 2006. Т. 1: Україна. Ч. 1. C. 75–78.
- Толстой И. Гаврилов А. Алфавит инакомыслия. Лариса Богораз // Радио Свобода. 2011. URL: https://www.svoboda.org/a/24342004.html
- Алексеева Л. История инакомыслия в СССР: новейший период. 3-е изд., стер. Москва : Московская Хельсинкская группа, 2012. 384 с.
- Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник. 2-ге вид. Київ : Смолоскип, 2012. С. 90–91.
- Політичні портрети України: дисидентський рух / Укладачі: А. О. Карасевич., К. М. Левківський. Умань : ФОП Жовтий О. О., 2014. 708 с.
- Даніель О., Захаров Є. Богораз Лариса Йосипівна // Дисидентський рух в Україні. Віртуальний музей Харківської правозахисної групи. 2019. URL: https://museum.khpg.org/1163619834
- Легенда дисидентського руху Лариса Богораз народилась у Харкові // Слобідський край. 2019. URL: https://www.slk.kh.ua/news/khronograf/legenda-disidentskogo-ruxu-larisa-bogoraz-narodilas-u-xarkovi.html
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Богораз, Лариса Йосипівна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Богораз, Лариса Йосипівна (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.12.2025
