Блюм, Леон

Блюм, Лео́н [франц. фр. Blum, Léon; повне ім’я — Андре Леон (André Léon); 09.04.1872, м. Париж, Франція — 30.03.1950, м. Жуї-ан-Жозас, тепер регіон Іль-де-Франс, Франція] — державний і політичний діяч, письменник, лідер політичної партії Французька секція Робітничого інтернаціоналу, прем’єр-міністр Франції (1936–1937, 1938), голова Тимчасового уряду (1946–1947).

Блюм, Леон (Blum, Léon)
Справжнє ім’я	Андре Леон
Народження	09.04.1872
Місце народження	Париж
Смерть	30.03.1950
Місце смерті	м. Жуї-ан-Жозас, тепер регіон Іль-де-Франс, Франція
Alma mater	Паризький університет
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	політика, література

Життєпис

Народився в єврейській сім’ї комерсанта походженням з Ельзасу. Навчався у Вищій нормальній школі в м. Парижі (1890–1891). Закінчив юридичний факультет Паризького університету (1894). Водночас здобув популярність як літературний і театральний критик. Співпрацював від 1891 із журналами «Конк» («La Conque»; «Черепашка»; де публікувався також А. Жид), «Банке» («Le Banquet»; «Банкет»; для якого писав М. Пруст), «Жиль Блас» («Gil Blas») та «Гранд ревю» («Grande Revue»), згодом був критиком у газетах «Матен» («Le Matin»; «Ранок») та «Комедіа» («Comœdia»; «Комедія»), відповідальним за колонку «Театр і мораль» у газеті «Ексельсіор» (лат. «Excelsior»; «Найвищий»). Від 1894 став постійним автором журналу «Ревю бланш» (франц. «La Revue blanche»; «Білий огляд»).

Працював аудитором у Державній раді Франції (з 1895), згодом обіймав у ній посаду магістра запитів (з 1910), виконував обов’язки урядового комісара у відділі судових процесів і брав участь у розробці теорії непередбачених обставин в адміністративних контрактах.

У політику прийшов під час Дрейфуса справи.

Був соратником Ж. Жореса, співпрацював з ним у створенні щоденної газети «Юманіте» («L’Humanité»; «Людство»; 1904), де вів колонку «Літературне життя» (1904–1909), до 1920 писав для неї статті, зокрема з соціальних питань. Приєднався у 1905 до партії Французька секція Робітничого інтернаціоналу, СФІО (фр. Section française de l’Internationale ouvrière, SFIO; тепер Соціалістична партія).

У серпні 1914 — грудні 1916 був керівником кабінету соціалістичного міністра громадських робіт М. Самба (1862–1922; Франція). Після відставки М. Самба 12.12.1916 повернувся до своїх обов’язків у Державній раді.

Навесні 1919 склав програму СФІО, яку ратифікував Національний конгрес у квітні 1919 у м. Парижі.

16.11.1919 уперше балотувався до Палати депутатів і був обраний (отримав 49 370 голосів із 168 047 поданих). Депутат від департаменту Сена (1919–1928), департаменту Од (1929–1940). Відразу став секретарем фракції соціалістів, згодом був її керівником.

На Турському конгресі СФІО (1920) очолив меншість, яка виступила проти приєднання до Комінтерну. Цей виступ призвів до розколу: більшість утворила Французьку секцію Комуністичного інтернаціоналу (тепер Французька комуністична партія). Блюм став ключовим лідером СФІО та редактором її центрального органу — газети «Популер» («фр. Le Populaire»; «Народний»).

Державна діяльність

Уряд Народного фронту

У 1930-х, усвідомлюючи загрозу нацизму і фашизму, сприяв зближенню соціалістів, лівих радикалів і комуністів, оформленню їхнього союзу «Народний фронт» (переміг на виборах у травні 1936).

Як лідер антифашистської коаліції «Народний фронт» у червні 1936 став прем’єр-міністром Третьої республіки. На тлі загальнонаціонального страйку уряд Блюма уклав Матіньйонські угоди (07.06.1936), які запровадили фундаментальні соціальні реформи: 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки, право на договори колективні, заборона дитячої праці. Уряд також частково націоналізував Банк Франції та військову промисловість.

Під час Громадянської війни в Іспанії 1936–1939 Блюм (попри особисті симпатії до республіканців) проводив офіційну політику «невтручання» (через тиск із боку британських союзників та внутрішні суперечності в коаліції). Ця політика викликала гостру критику лівого крила Народного фронту. Через фінансові труднощі та опір Сенату в червні 1937 уряд пішов у відставку.

Блюм знову очолив уряд у березні — квітні 1938. Виступав проти Мюнхенської угоди 1938.

Друга світова війна

Під час Другої світової війни та окупації Франції нацистською Німеччиною не залишав країни. Покинув м. Париж у ніч з 09.06 на 10.06.1940, намагаючись дістатися Північної Африки, де можна було б створити французький уряд і продовжити боротьбу. 15.06.1940 прибув до м. Бордо, потім вирушив до м. Віші, де проходили засідання Національних зборів. 10.07.1940 був одним із 80 членів парламенту, які відмовилися надати повноваження маршалу Ф. Петену.

Заарештований 15.09.1940 поліцією уряду Віші. Ув’язнений спочатку на два місяці у замку Шазеро, згодом упродовж року — у замку Буррассоль (обидва — тепер у регіоні Овернь — Рона — Альпи). «Політичний суд», створений урядом Віші, 16.10.1941 засудив його до ув’язнення у військовій тюрмі Форт де Портале (тепер регіон Нова Аквітанія).

У лютому 1942 його разом з кількома іншими обвинуваченими судили у м. Ріом (тепер регіоні Овернь — Рона — Альпи). Під час процесу, на якому колабораціоністський уряд обвинувачував його та інших лідерів Третьої республіки у невиконанні службових обов’язків і поразці Франції, Блюм перетворив свій захист на обвинувачення військового командування та політиків (включно з Ф. Петеном) у капітуляції. Завдяки аргументації Блюма Ріомський процес призупинено за наказом німецької влади (11.04.1942).

Після нацистської окупації південної зони Блюм був заарештований гестапо 08.11.1942, перебував у концентраційних таборах (Дахау, Бухенвальд) та утримувався як заручник у готелі у «Нідердорф» у Південному Тіролі. Звільнений 04.05.1945 підрозділом американської армії, що прибув до Італії.

Повоєнний період

Після війни відіграв ключову роль у відновленні держави. Був спеціальним посланником у США, домовився про ліквідацію воєнних боргів Франції та банківську позику (угода Блюма — Бірнса, 28.05.1946). Очолював Тимчасовий уряд Франції (16.12.1946–22.01.1947), який заклав основи Четвертої республіки.

Був керівником французької делегації в м. Лондоні під час створення ЮНЕСКО. Брав участь у розробці статуту організації та сприяв тому, щоб її штаб-квартира була розташована в м. Парижі.

Обіймав посаду заступника голови Ради міністрів (26.07–13.09.1948).

До кінця життя залишався впливовим моральним авторитетом лівих сил.

Доробок

Як літературний і театральний критик опублікував праці «Нові розмови Гете з Екерманом» (1901), «У театрі: критичні зауваження» (т. 1–4; 1906–1911), «Читаючи: критичні зауваження» (1906), «Стендаль і бейлізм» (1914). У цих ранніх творах уже виражені основні тенденції думки, класичність стилю, глибина суджень, точність і витонченість спостережень.

У нарисі «Про одруження» (1907) виступав за рівність статей. Стверджував, що до шлюбу і жінки, і чоловіки повинні мати період сексуальної свободи та досвіду («життя, сповнене пригод, має передувати життю, сповненому розуму»). Книга викликала скандал і дискусії, шокувала дам з паризьких салонів.

Автор низки праць, присвячених політичним і державним питанням.

У праці «Листи про реформи уряду» (1918) окреслив недоліки конституційної системи і дійшов висновку, що суто представницький режим з повним делегуванням повноважень обраній палаті не є ідеальною формою демократичного правління. Пропозиції щодо покращення ефективності роботи уряду виклав у праці «Урядова реформа» (1936).

Книга «Спогади про справу» (1935) — історичне свідчення про справу Дрейфуса.

Збірка промов «Історія розсудить» (1943) містить статті та промови 1932–1942, зокрема заяви під час Ріомського процесу.

У нарисі «У людському масштабі» («фр. À l’échelle humaine»; 1945), написаному в ув’язненні, виклав гуманістичну концепцію соціалізму, аналізував державну та політичну діяльність, підкреслював важливість демократії.

Нагороди та визнання

Кавалер ордена Почесного легіону (1909).

Нагороджений медаллю Опору (1947).

Іменем Блюма названі вулиці в різних містах Франції та Ізраїлю, заклади освіти у Франції, віадук у м. Пуатьє.

У м. Парижі на честь Блюма 1957 названо площу, на якій встановлено пам’ятник (1991, скульптор Ф. Гарель).

У листопаді 1943 у Палестині засновано кібуц Кфар Блюм (село Блюма).

В Єврейському університеті Єрусалима ім’я Блюма присвоєно кафедрі політичних наук (1982).

Праці

Nouvelles conversations de Goethe avec Eckermann, 1897–1900. Paris : Éditions de la Revue Blanche, 1901. 320 p.
Du mariage. Paris : Société d'éditions littéraires et Artistiques, Librairie Paul Ollendorff, 1907. 342 p.
Stendhal et le Beylisme. Paris : Société d'éditions littéraires et Artistiques, 1914. 318 p.
Pour être socialiste. Paris : Librairie du Parti socialiste et de l’Humanité, 1919. 32 p.
Souvenirs sur l’Affaire. Paris : Gallimard, 1935. 181 p.
L’Exercice du pouvoir : Discours prononcés de mai 1936 à janvier 1937. Paris : Gallimard, 1937. 356 p.
L’Œuvre de Léon Blum. Vol. 1–9. Paris : Éditions Albin Michel, 1954–1972. 5210 p.
Mémoires. La Prison et le Procès. À l’échelle humaine. 1940–1945. Paris : Albin Michel, 1955. 576 p.
Discours politiques. Paris : Imprimerie nationale éditions, 1997. 292 р.
Le Dernier mois. Paris : Albin Michel, 2023. 109 p.

Література

Colton J. Léon Blum : Humanist in Politics. New York : Alfred A. Knopf, 1966. 512 p.
Lacouture J. Léon Blum. Paris : Éditions du Seuil, 1977. 595 p.
Birnbaum P. Léon Blum : Prime Minister, Socialist, Zionist. New Haven : Yale University Press, 2015. 232 p.
Birnbaum P. Léon Blum : un portrait. Paris : Éditions du Seuil, 2016. 261 p.
Monier F. Léon Blum : La morale et le pouvoir. Paris : Armand Colin, 2016. 288 р.
Tarrago А. Léon Blum et l’émancipation des femmes. Paris : Éditions Tallandier, 2019. 284 p.
Collin Ch. Léon Blum : une vie héroїque. Paris : Albin Michel, 2023. 368 р.