Артуріана

Артуріа́на — цикл легенд і переказів про короля Артура та їхні художні переробки.

Історична довідка

Своїм корінням артуріана сягає кельтської міфології, фольклору і водночас відображає специфічне англійське поняття «The Matter of Brіtaіn», що означає «Справа Британії» або «Суть Британії». У центрі артуріани — легендарний кельтський король Артур та лицарі його Круглого столу.

У писемних пам’ятках кельтів збереглося дуже мало свідчень про короля Артура, тому у відомостях про нього часом складно відмежувати історичні факти від фольклорно-легендарного матеріалу. Перше писемне свідчення про Артура зафіксоване в «Історії Британії» («Historia brittonum»; бл. 796) валлійського ченця Неннія. Артур зображений як воєначальник, що стоїть вище від королів. Із його іменем пов’язують вирішальну битву біля гори Бадон. Імовірна поява у Вельсі такої особистості, як Артур, стала своєрідним каталізатором для формування ідеалізованого образу національного героя, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього двору. Поступово легенда вийшла за межі кельтських земель, чому сприяло завоювання Англії французько-нормандським герцогом Вільгельмом (від 1066 король Вільгельм І Завойовник). У зв’язку з цим змінився англо-французький білінгвізм, посилилися культурні зв’язки з континентальною Європою, розпочалася політизація артуріани залежно від приналежності автора до того чи іншого табору.

Уперше цілісний сюжет про Артура з’являється в «Історії королів Британії» («Historia Regum Britanniae»; бл. 1130‒1139) Г. Монмутського. Подальшого розвитку і збагачення мотивом Круглого столу артурівський сюжет набуває у Васа, який створив на основі «Історії» Г. Монмутського франкомовну віршовану хроніку «Роман про Брута» («Roman de Brut»; до 1155). Хроніка слугувала піднесенню молодшої династії Плантагенетів. Історія появи Круглого Столу, що лише окреслена у Васа, дістала розробку в «Бруті» («Brut»; бл. 1190) Лайамона, який переклав хроніку англійською мовою.

Характеристика

Поряд з образом Артура, Круглий стіл став центральним, стрижневим образом, що поєднує розрізнені сюжети. Своєрідне продовження артуріана дістала у французьких лицарських романах К. де Труа і Р. де Борона: з Артуром пов’язуються сюжети про лицарів (Персеваля, Ланселота).

У дусі К. де Труа і Р. де Борона створено численні продовження, доповнення, переробки сюжетів, які в сукупності складають одну з основних літературних течій у французькій літературі 13 ст., а «Персеваль, Оповідь про Грааль» («Perceval, le Conte du Graal»; 1191‒1225) К. де Труа — це перший прозовий роман французької літератури.

Чимало популярних артурівських сюжетів у німецькій літературі, наприклад, у творчості Г. фон Ауе, В. фон Ешенбаха, Г. Страсбурзького, хоча сюжет про Ланселота не знайшов у Німеччині яскравого поетичного втілення.

Італійська література приходить до артуріани через французьке посередництво, переосмисливши її через перекази про Карла Великого. Італійська артуріана трактувала коло артурівських сюжетів як своєрідний спадок карлівських сюжетів; мечі Карла та його паладинів переходять до Артура і його лицарів.

В Іспанії артуріана представлена у вигляді перекладів французьких джерел. Самостійного розвитку вона не дістала.

Серед середньовічних творів артуріани варто виокремити вульгату, яку називають «біблією літературної артуріани». Це — зведення сюжетів, що пов’язані з іменем короля Артура і «Справою Британії».

Тут поєднано сюжетно-тематичні відгалуження артуріани:

• рання історія Грааля;
• історія Мерліна і початок кар’єри Артура;
• пригоди Ланселота та ін. лицарів Круглого столу;
• пошуки Святого Грааля і як Галахад знайшов його;
• смерть короля Артура.

Вже за середньовіччя сюжет про Артура вийшов за межі національної літератури і набув регіонального європейського характеру. Він активно функціонує в Англії, Франції та багатьох інших країнах. Почався процес інтернаціоналізації сюжету, і він перейшов у категорію традиційних сюжетів. «Історію» Г. Монмутського можна вважати протосюжетом артуріани, тобто літературною схемою, на яку орієнтувались автори пізніших епох.

У процесі функціонування сюжету артуріана зазнала відчутних змін: розширився і ускладнився сюжет, зросло число персонажів. Канонізацію артуріани було здійснено в епопеї Т. Мелорі «Смерть Артура» («Le Morte d’Arthur»; бл. 1469), яку можна вважати сюжетом-еталоном для подальшого її розвитку. Трансформація сюжету спричинила зміну функціональності головних героїв. Зберігаєтья ідеалізація, гіперболізація, героїзація образу короля, підкреслюється його войовничість. Міфологічна першооснова, на яку первинно спиралась артуріана, майже повністю загубилася в розгалуженому сюжеті.

Звернення до артуріани в 16‒18 ст. мали спорадичний характер і не залишили видатних пам’яток.

Відродження інтересу до короля Артура та його оточення почалося після нової публікації «Смерті Артура» Т. Мелорі на поч. 19 ст. Найвидатнішим твором цього часу є «Королівські ідилії» («Idylls of the King»; 1859‒1888) А. Теннісона. і поема В Морріса «Захист Гинієври» («The Defence of Guenevere»; 1858).

Поворотним пунктом в історії артуріани став роман М. Твена «Янкі при дворі короля Артура» («A Connecticut Yankee in King Arthur’s Court»; 1889). Використавши прийом часового перенесення, М. Твен зміг водночас критично поглянути і на артурівський світ, і на досягнення сучасної цивілізації. Це один із перших прикладів продуктивної трансформації артуріани, що відкрив шлях для майбутніх, не менш сміливих, трансформацій традиційного сюжетно-образного матеріалу.

На поч. 20 ст. в артуріані домінували поезія і драма, і тільки після Першої світової війни з’явилися романи, а найзначніші з них вийшли в світ вже після Другої світової війни.

Поетичну традицію продовжив Е. А. Робінсон, який створив за мотивами Т. Мелорі артурівський епос у трьох частинах «Мерлін» («Merlin»; 1917), «Ланселот» («Lancelot»; 1920), «Тристрам» («Tristram»; 1927). Ці твори пройняті відчуттям втрати перед невідворотним ликом фатуму.

Серед драматичних творів виділяється п’єса Ж. Кокто «Лицарі Круглого столу» («Les chevaliers de la table ronde»; 1927). У центрі уваги тут історія Ланселота і королеви, їхнього багатолітнього обману. Йому ж належить кіносценарій «Вічне повернення» («L’Eternel retour»; 1943). Світ реальності втручається і руйнує артурівську ілюзорну гармонію і щастя. У мюзиклі «Камелот» («Camelot»; 1960) Ф. Лоу і А. Дж. Лернера Артур також бачить себе в фіналі серед руйновищ своєї справи. Передчуття катастрофи, загибелі акцентується в артуріані 20 ст.

Найвизначнішою і найцікавішою є прозова артуріана 20 ст., що зосереджена у переказах, реалістичних романах, історичних романах і фентезі. Сюди належать тв. М. Кунцевич «Тристан 1946» («Tristan 1946»; 1967), Дж. К. Поуіс «Гластонберійський роман» («A Glastonbury Romance»; 1933), В. Персі «Ланселот» («Lancelot»; 1977), романи В. Каннінга та М. Стюарт, наук.-фант. роман «Дзеркало Мерліна» («Merlin's Mirror»; 1975) А. Нортон. Найчисленнішою є група романів-фентезі серед яких тетралогія Т. Г. Вайта «Король в минулому і майбутньому» («The Once and Future King»; 1958). Привертає увагу твір Дж. Стейнбека «Діяння короля Артура і його доблесних лицарів» («The Acts of King Arthur and His Noble Knights»; 1959). Почавши з перекладу Т. Мелорі сучасною мовою, американський письменник перейшов до переказу, а потім і до дописування того, що було закладено в першоджерелі.

Оригінальне екзистенціалістське пародійно-іронічне трактування артуріани дав Т. Бергер «Артур-король» («King Arthur»; 1978). Його герої одвічно приречені: Ланселот — бути непереможеним героєм, Артур — королем, прикутим до свого трону і Круглого столу.

Крім літератури, артуріана знайшла відображення і в інших видах мистецтва, наприклад, в образотворчому мистецтві — від найранніших книжкових мініатюр, середньовічних гравюр, фресок і картин прерафаелітів (Д. Г. Россетті, Дж. В. Гант, Дж. Л. Стефенс, Т. Вулнер) — до малюнків і графіки Г. Доре, О. Бердслі і сучасних художників-ілюстраторів. В 19–20 ст. на артурівські сюжети було написано понад 30 опер, зокрема муз. драми Р. Вагнера «Тристан та Ізольда», «Парсифаль», «Лоенгрін»). Віддав данину артуріані кінематограф, починаючи від перших екранізацій початку століття (Е. Портер «Парсифаль», 1904) — до одного з найкращих фільмів Дж. Бурмана «Ескалібур» (1981). В українській літературі до мотивів артуріани звертався Юрій Клен у незавершеній поемі-епопеї «Попіл імперій» (1957).

Артурівська традиція продовжує розвиватися, художньо удосконалюватися, освоювати нові жанри та бути відкритою для наступних дописувань, трансформацій, переосмислень, використань у найрізноманітніших жанрах літератури та мистецтва.

Література

1. Rhys S. J. Studies in the Arthurian Legend. Oxford : The Clarendon Press, 1891. 411 p.
2. Barber R. King Arthur in Legend and History. London : Sphere Books, 1973. 192 p.
3. Cavendish R. King Arthur and the Grail: The Arthurian Legends and Their Meaning. New York : Taplinger, 1979. 229 p.
4. Taylor B., Brewer E. The Return of King Arthur: British and American Arthurian Literature Since 1900. Woodbridge : D. S. Brewer ; Totowa : Barnes & Noble, 1983. 382 р.
5. Goodman J. The Legend of Arthur in British and American Literature. Boston : Twayne Publishers, 1988. 147 p.
6. Coghlan R. The Encyclopedia of Arthurian Legends. Shaftesbury : Elemtnt Books, 1991. 234 p.
7. The Arthurian Encyclopedia / Ed. by N. Lacy. London; New York : Routledge, 1995. 654 p.
8. King Arthur in Legend and History / Ed. by R. White. London; New York : Routledge, 1998. 610 p.
9. Горбачевська І. Артуріана // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці : Золоті литаври, 2001. С. 43‒46.
10. Arthurian Literature in the Middle Ages / Ed. by R. Loomis. Oxford : Oxford University Press, 2001. 574 p.
11. Ashe G. The Discovery of King Arthur. Stroud : The History Press, 2017. 244 p.

Автор ВУЕ

І. І. Горбачевська

Покликання на цю статтю: Горбачевська І. І. Артуріана // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Артуріана (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.03.2021