Антагонізм політичний

Фрагмент Берлінського муру, як уособлення політичного антагонізму

Антагоні́зм політи́чний — у політології — поняття на позначення гострого протистояння, взаємного неприйняття політичних суб’єктів внаслідок взаємовиключних соціально-політичних інтересів, несумісних політичних цінностей, ідеологій, різноспрямованих поглядів й орієнтирів, непримиренних політичних позицій, войовничої політичної поведінки та діяльності.

Історична довідка

Від часів античності філософія розтлумачує природу агресивного антагонізму як незнання, занепокоєння, нерозуміння, роздратування, неприязнь, взаємні скарги й вимоги.

У діалектиці І. Канта осмислюється значення антагонізмів для розвитку міжнародних соціально-політичних відносин, а поряд із суперечностями, що існують, підкреслюється ідеал вічного миру, досяжного за умов врахування взаємних інтересів, порозуміння, співробітництва між народами, невтручання у внутрішні справи держав, дотримання статус-кво кордонів тощо.

К. Маркс загалом усі суперечності й конфлікти розподіляв на антагоністичні та неантагоністичні, при цьому перші, на його думку, розв’язуються тільки знищенням однієї зі сторін (яскравим прикладом вважав антагонізм буржуазії та пролетаріату у капіталістичному суспільстві). К. Маннгейм вживав поняття у зв’язку з утопічними формами політичної свідомості (наприклад, соціалістично-комуністичною), розглядав феномен антагонізмів як частину такого способу мислення та світосприйняття, який ґрунтується саме на акцентуванні загроз та войовничому протистоянні їм.

Широкого вжитку поняття набуло і в колах українських інтелектуалів 19–20 ст. (В. Липинський, С. Подолинський, С. Рудницький, М. Туган-Барановський, І. Франко та ін.). Використовується в сучасних дослідженнях історичних подій, постатей, сюжетів того періоду.

С. Гантінгтон актуалізував проблематику в контексті модернізації політичної спільноти, яка супроводжується розширенням політичної свідомості й активності. Він стверджував, що антагонізми, які виникають між політиками та бюрократами, інтелектуалами й військовими, лідерами робітників і підприємцями, нерідко призводять до насильства.

Характеристика

Поширеність терміна

Поняття характерне для марксистського вчення, поширене у фокусі діалектичного підходу філософії політики та окремих напрямів конфліктології, етнополітології, геополітики.

Категорія іноді вживається у сучасному суспільствознавстві як синонім взаємовиключних тенденцій політики, гострих суспільно-політичних розбіжностей, конфліктів, воєн. Зазвичай протиставляється властивим для демократичних режимів формам суперечностей (політична конкуренція, дискусія, дебати, діалоги, полілоги), спрямованим не на ворожнечу та взаємознищення, а на пошук раціональних рішень, консенсусів, компромісів, порозумінь у плюралістичному суспільстві (див. Консенсус, Компроміс). Політичні антагонізми ж розглядаються як такі діаметрально протилежні позиції, що з часом лише поглиблюються та можуть бути вирішені лише усуненням самої першооснови, причини конфлікту.

Класифікація

Серед різновидів політичних антагонізмів — цивілізаційні, міждержавні, геополітичні, ідеологічні, партійні.

Деякі політологи приділяють окрему увагу антагонізмам «влада — опозиція», «державні органи — суспільні інститути», «демократична більшість — меншість», «централізація — самоврядність», «бюрократична система — індивід», «держава — церква» тощо.

Політичний характер можуть мати також окремі аспекти соціальних, економічних, регіональних, етнічних, класових, мовних, гендерних, релігійних, генераційних, культурних, расових та інших антагонізмів.

На думку багатьох дослідників, антагонізм — це специфічна форма та окрема стадія взаємовідносин у політиці, що виростає із затяжного, вчасно не розв’язаного, нерідко штучно сконструйованого, кон’юнктурного конфлікту. Типовими проявами політичних антагонізмів у суспільстві є акції протесту, погроми, повстання, революції, перевороти тощо. Визначальною ознакою політичного антагонізму вважається його невичерпність, адже йдеться про політичну боротьбу не тільки за владу, а загалом за існування у світі політики.

Будь-які політичні антагонізми (від ворожої полеміки до насильства) однаково небезпечні для суспільства, адже звужують межі політичної соціалізації особистості, її адаптаційні можливості у політичному житті, нівелюють цивілізовані, дипломатичні способи вирішення проблем, суперечать ідеям інтеграції, консолідації, плюралізму. Характерно, що поняття повертається у вжиток в умовах військової агресії або посилення популістської, крайньої лівої чи крайньої правої ідеології.

Література

1. Кант І. Критика чистого розуму / Пер. з нім. та приміт. І. Бурковського. Київ : Юніверс, 2000. 504 с.
2. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. Москва : Прогресс-Традиция, 2004. 480 с.
3. Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. Володимир Швед. Київ : Дух і літера, 2008. 370 с.
4. Северинюк В. М. Політична поведінка: проблеми теорії та методології. Київ; Запоріжжя : КПУ, 2009. 432 с.
5. Примуш М. Політичні конфлікти та їх типи // Політичний менеджмент. 2010. № 1. С. 96–104.
6. Blackburn R. Marxand Lincoln: an Unfinished Revolution. London; NewYork : Verso, 2011. 268 p.
7. Остапенко М. А. Політичний плюралізм: нестабільність демократії та пошуки соціальної рівноваги. Київ : Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 2013. 349 с.

Автор ВУЕ

О. Я. Волянюк

Покликання на цю статтю: Волянюк О. Я. Антагонізм політичний // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антагонізм політичний (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.03.2020