Акторське мистецтво


Акторське мистецтво. Костянтин Станіславський
Акторське мистецтво. Лесь Курбас 
Акторське мистецтво. Марко Кропивницький у ролі Коваля у виставі "Невольник"
Акторське мистецтво. Портрет Михайла Щепкіна. Художник Тарас Шевченко, 1858

Акто́рське мисте́цтво — мистецтво акторської гри, створення художніх образів-персонажів у театрі, кіно, на естраді, телебаченні, радіо, у масових видовищах тощо. Основу акторського мистецтва становлять принцип перевтілення актора в образ, його світогляд і творча індивідуальність. Акторське мистецтво діалектичне за своєю природою і безперервно еволюціонує. Сучасне акторське мистецтво нерозривно пов’язане з режисерським мистецтвом. Від більшості інших мистецтв акторське мистецтво суттєво різниться тим, що актор є водночас і творцем художнього образу, і його матеріалом, оскільки для цього використовуються природні дані актора: зовнішні — фізичні (постать, рух, жест, міміка, голос) і внутрішні — психічні (емоції, темперамент, уява, спостережливість). Акторське мистецтво має втілити у виставі, кінофільмі авторський та режисерський задум, виявити ідейний зміст твору, донести його до глядача (слухача), разом з тим збагатити п’єсу, лібрето, сценарій власною творчістю, життєвим досвідом актора.

Історія

Упродовж історичного розвитку склалися різні форми акторського вияву; вони різняться за наголосом на внутрішніх (мистецтво переживання) чи зовнішніх (мистецтво удавання) процесах. Проте поняття внутрішнього і зовнішнього перевтілення мають умовний поділ, оскільки вони перебувають в тісному взаємозв’язку. Цей процес у театрі відбувається на очах у глядача, що увиразнює акторське мистецтво серед різновидів мистецтва. Художня цілісність мистецького твору вимагає від актора відчуття ансамблю, вмілого застосування власних творчих засобів у загальній побудові вистави, кіно- і телефільму, радіовистави тощо.

Тісно пов’язаний зі своїми партнерами, актор водночас діє як самостійний митець, від імені певного персонажа. Актор створює характер на основі сценічного перевтілення — зміни зовнішності, а головне — осягнення й виявлення духовного світу персонажа. Втілюючи образ, актор вдається до аксесуарів (грим, театр. костюм, маска) і технічних засобів (в екранних мистецтвах, ляльковому і тіньовому театрах). Засоби художньої виразності зумовлено видом і жанром мистецтва, в якому творить митець: слово і пластика — в драматичному театрі; спів, пластика й танець — у музичному (див. Балет, Опера, Оперета), своєрідні особливості в інших різновидах видовищних мистецтв (див. Естрада, Цирк). Важливими елементами праці актора є увага, уява, емоційна і моторна пам’ять, здатність до сценічного спілкування і постійного самоконтролю, почуття темпоритму тощо.

Так, своєрідною була акторська гра одного з величних представників російських акторів епохи романтизму П. С. Мочалова. Мистецтво акторської гри репрезентує творчість М. Щепкіна. Вся його діяльність у Полтавському, Київському міських театрах, а згодом Московському Малому театрі, а також численні гастролі у провінційних трупах ознаменувалися сценічною реформою, яка узагальнила досвід попередників і сучасників артиста — І. Угарова, П., М. та А. Барсових, Павлова. М. Щепкін віддавав перевагу артистові, який «влазить у шкуру дійової особи», створює на сцені типові і разом з тим індивідуалізовані характери людей, чиє поводження зумовлене їхньою вдачею, вихованням, суспільним середовищем. Відкидаючи штучну, наспівну декламацію класицизму, М. Щепкін утверджував мистецтво актора-реаліста, застерігав від бездумної гри «нутром», вимагав дбайливої роботи над образом, над собою. Творчість М. Щепкіна заклала підвалини теорії та практики реалістичного акторського мистецтва. Основним методом акторського мистецтва стали глибоке розкриття психологічної та соціальної своєрідності характеру персонажа шляхом внутрішнього перевтілення актора в образ. Спадкоємцями сценічних традицій М. Щепкіна виступили в російському театрі О. Мартинов, династія Садовських, Г. Федотова, П. Стрепетова, М. Єрмолова, В. Коміссаржевська, В. Давидов, згодом засновники й майстри Московського художнього театру. На їхньому досвіді створювалася наукова теорія акторського мистецтва — система Станіславського. На українській сцені продовжувачами щепкінської реформи виступили К. Соленик, А. Млотковська, І. Дрейсіг — перше покоління українських професійних акторів. Дальшого розвитку щепкінські традиції набули у творчості корифеїв української сцени на ґрунті реалістичної української драматургії. Театр корифеїв виховав плеяду видатних акторських індивідуальностей — М. Кропивницького, М. Заньковецьку, Г. Затиркевич-Карпинську, Л. Ліницьку, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Садовську-Барілотті, Г. Борисоглібську, Ф. Левицького та ін., імена яких «увійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва» (К. Станіславський). Акторське мистецтво театру корифеїв мало ансамблевий характер, тяжіло до укрупнення характерів, посиленого драматизму й комізму. Творчі принципи М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського продовжували і розвивали на українській сцені їхні вихованці — Д. Гайдамака, М. Дикова, І. Замичковський, Є. Зарницька, О. Зініна, П. Коваленко, М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Маринич, М. Петлішенко, Г. Рафальський, Б. Романицький, Л. Сабінін, І. Садовський, О. Суходольський, С. Тобілевич, Є. Хуторна, Ю. Шостаківська.

З акторської студії виріс у Києві «Молодий театр» на чолі з Лесем Курбасом, який започаткував студійний рух, виховавши першу групу митців — оновлювачів української сцени: С. Бондарчука, В. Василька, Ф. Лопатинського, М. Терещенка, Г. Юру. Тут з метою виховання багатогранного актора розгорнулися новаторські пошуки в акторському мистецтві — від експресіоністичного, символічного до психологічного, народно-майданового, античного і театру бароко.

У подальшому в акторському мистецтві проводився пошук нових виражальних засобів, зокрема на ґрунті конструктивізму, модернізму. Значний вплив на розвиток акторського мистецтва України мали режисерська та педагогічна практика учнів і соратників К. Станіславського — О. Адашева, В. Алексєєва, О. Загарова, І. Чужого; пошуки яскравого, святкового театру К. Марджанішвілі, його спроби виховання різнобічного актора, здатного грати в драмі й опері, пантомімі та опереті; робота С. Висоцької, яка майстерно поєднувала досвід студій Московського художнього театру з традиціями польського театру; творчість В. Мейєрхольда та його учнів. Новоутворені театри прагнули формувати і розвивати, виходячи з власних естетичних програм, самобутні школи акторської майстерності. У «Кийдрамте», а найбільш виразно — у «Березолі», керівником яких був Лесь Курбас, велися пошуки нових засобів акторського мистецтва на основі раціональності, доцільності, технічної досконалості в поєднанні з образним, асоціативним мисленням. Складається оригінальна естетична концепція театрального мистецтва, яка дістала назву «мистецького перетворення життя» і включала засоби умовного, метафоричного акторського мистецтва. Формуванню цих рис сприяв репертуар, що складався з гостроактуальних композицій, переробок новітньої та класичної драматургії. Зростанню акторського мистецтва значною мірою сприяли поява в українській драматургії самобутніх авторів — М. Ірчана, О. Корнійчука, І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка, постановки п’єс вітчизняної та світової класики.

Акторське мистецтво сучасного театру

Акторське мистецтво сучасного театру характеризується поглибленням інтелектуального, філософського начала, засвоєнням прийомів політичного театру тощо. Ці тенденції тісно пов’язані з процесами, що відбуваються у режисерському мистецтві й драматургії, наближенням їх до життя з його реальними конфліктами і багатогранністю людських характерів. Акторському мистецтву притаманні дальша психологізація образів героїв, мотивація їхніх вчинків та способу життя в динаміці. Акторське мистецтво чутливо відгукнулося на розширення жанрової різноманітності творів, їхньої стилістики. У сучасному театрі на одній тій же сцені співіснують різні стильові напрями. Вони вимагають поліфонічності, гнучкості в манері акторського виконання, виходячи при цьому з основного принципу системи К. Станіславського — внутрішнього виправдання актором сценічного образу.

Акторське мистецтво в кіно

Акторське мистецтво в кіно бере початок від гри актора в театрі. Але, на відміну від театру, де завдяки безпосередньому і тривалому спілкуванню з глядачами актор має можливість удосконалювати свою роль, екранний образ втілюється один раз і назавжди. Це зумовлює особливе значення акторської роботи в кіно. Специфічним для гри в кіно є також те, що актор працює як в ансамблі, так і наодинці з кінокамерою, але в обох випадках у відповідності із загальними кінематографічними засобами (ритм, діалог, пластичне розміщення в просторі, в кадрі та ін.). Ускладнює роботу актора в кіно те, що знімання відбувається покадрово, без якоїсь послідовності в часі, без тривалого розкриття образу. Для збереження цілісності образу від актора вимагається розвинута творча уява, висока майстерність, природність. Необхідність цих важливих якостей зумовлюється й тим, що екран максимально наближає актора до глядача, який помічає і реагує на найтонші психологічні нюанси гри.

Проблема майстерності кіноактора виникла з народженням кіно в кін. 19 ст. На кожному новому етапі змінювалися характер, зміст, специфіка акторського виконання. В період кіно німого відсутність звуку, як засобу передачі внутрішнього стану героя фільму, фотографічна точність зображення обмежували акторські можливості, вимагали від акторів пошуків особливих форм створення образу.

Головними засобами акторського мистецтва в німому кіно були виразні жести, посилена міміка, пантоміма, які зображали емоції персонажів фільму. Понад усе цінувалася ефектна зовнішність, вміння носити вишукані туалети, приймати красиві пози. Виробилися певні штампи показу на екрані почуттів, які переносилися з фільму в фільм, що було спричинено також відсутністю змістовних сценаріїв. Кращим акторам (І. Мозжухін, А. Нільсен, Ч. Чаплін) школа німого кіно дала точне відчуття пластичності образу, філігранну техніку артикуляції, руху, жесту й міміки для лаконічного відтворення душевного стану героя. Поступово естетичні норми акторського мистецтва у кінематографі зазнали докорінної еволюції, взаємозбагачення і взаємопроникнення різних стилів і напрямів акторської гри. Осмислення загальних об’єктивних законів акторського мистецтва викликало необхідність звернутися (один з перших — В. Пудовкін) до вивчення і пристосування до потреб кіно системи К. Станіславського. В Україні перші кроки в розробці теорії К. Станіславського стосовно кіно зробив кінознавець і кінодраматург О. Вознесенський. Найповніше це було розвинуто в його теоретичній праці «Мистецтво екрана» (1924). Початок 1930-х ознаменувався виникненням кіно звукового, що відкрило широкі перспективи для розвитку кінодраматургії, кінорежисури і вдосконалення акторського мистецтва у напрямі внутрішнього розвитку образу. З розвитком кіномистецтва, поглибленням змісту сценаріїв фільмів зросли вимоги й усвідомлення ширших можливостей акторського мистецтва на екрані. Відчутним стало звернення до театру, запозичення досвіду акторської гри, використання реалістичних традицій, методики роботи над роллю. Від заснування українського кінематографа в ньому брали участь визначні театральні актори А. Бучма, М. Заньковецька, І. Замичковський, П. Масоха, М. Садовський, С. Свашенко, С. Шкурат та ін., які принесли в кіномистецтво вміння створювати психологічні, життєво правдиві образи, високу культуру виконання, мистецтво перевтілення, знання загальних законів акторської творчості. Становлення кіноакторського мистецтва йшло через засвоєння театральних традицій і разом з тим прагнуло розвинути свої специфічні засоби виразності, намагалося позбутися традиційних театральних умовностей гри актора. Сучасній роботі акторів у кіно властиві пошуки нових форм і засобів відтворення образу, творче осмислення й розвиток традицій попередніх часів.

Література

  1. Саксаганський П. Думки про театр. Київ, 1955.
  2. Станиславский К. С. Собр. соч. в 8-ми т. Москва, 1954–1961.
  3. Топорков В. Про техніку актора. Київ, 1961.
  4. Захава Б. Е. Мастерство актера и режиссера. Москва, 1978.
  5. Рождественская Н. В. Проблемы сценического перевоплощения. Ленинград, 1978.
  6. Розовский М. Г. Превращение. Москва, 1983.
  7. Українське акторське мистецтво: традиції і сучасність. Київ, 1986.
  8. Слободян В. Р. Кіноактор і сучасність. Київ, 1987.
  9. Лемешева Л. Г. Профессия: актер. Киев, 1987.

Автор ВУЕ