Адамов, Артюр

Адамов, Артюр

Ада́мов, Артю́р (фр. Adamov, Arthur; справжні прізвище та ім’я — Адамян, Арутюн Суренович (рос. Адамян, Арутюн Суренович); 23.08.1908, м. Кисловодськ, тепер РФ — 15.03.1970, м. Париж; похований у м. Іврі-сюр-Сен, тепер регіон Іль-де-Франс, Франція) — письменник, драматург.

Адамов, Артюр

(Adamov, Arthur)

Справжнє ім’я Арутюн
Справжнє прізвище Адамян
Рік народження 1908
Місце народження Кисловодськ, Росія
Рік смерті 1970
Місце смерті Париж, Франція
Напрями діяльності літературна творчість, поезія, видавнича справа, драматургія
Традиція/школа театр абсурду

Життєпис

Походив із заможної родини вірменського нафтового промисловця, у дитинстві мешкав у Баку. Із 1912 сім’я жила в Німеччині. У 1914 на початку Першої світової війни родина виїхала до Швейцарії, 1922 знову опинилася у Німеччині, а з 1924 облаштувалася у Франції.

У Парижі відвідував літературне кафе, познайомився з сюрреалістами А. Арто, П. Елюаром. Творчий шлях розпочав як поет-сюрреаліст. 1928 заснував журнал «Дісконтінюете» (вийшов лише один номер).

На початку Другої світової війни був заарештований і півроку перебував у таборі за висловлювання проти колабораціоністського уряду Віші.

1945 заснував журнал «Л’ер нувель» (вийшло 2 номери).

1946 опублікував сповідь «Зізнання», де описав відчуття самотності, відчуження, приниження, які йому довелося пережити. Тоді ж почав писати для театру.

Був одним із фундаторів театру абсурду. Драматургії А. Адамова притаманні відчуття безвиході, песимізм, руйнація композиції твору, порушення логіки розвитку сюжету, нехтування місцем і часом дії, зображення жалюгідних і недоладних персонажів. У його п’єсах тісно переплітаються мрія і дійсність. У своїй творчості А. Адамов у метафоричній формі виразив страх людини перед невідомим, самотністю, смертю. Згодом його театр еволюціонізував від трагічного символізму, авангардизму до політичного реалізму і публіцистичності.

А. Адамов дебютував п’єсою «Пародія» («La Parodie») у дусі авангардистського театру (1947). Автор п’єс:

  • «Нашестя» («L’Invasion »; 1949);
  • «Великий і малий маневр» («La Grande et la Petite Manoeuvre»; 1950);
  • «Усі проти усіх» («Tous contre tous »; 1952);
  • «Пінг-понг» («Le Ping-pong»; 1953);
  • «Паоло Паолі» («Paolo Paoli»; 1958);
  • низки маленьких п’єс, опублікованих у збірці «Суспільний театр» («Théâtre de Société»; 1958) та ін.;
  • нотаток про театр «Тут і тепер» («Ici et Maintenant»; 1964).

Трагедія «Весна 71 року» («Le Printemps 71»; 1961) присвячена Паризькій Комуні, це діалоги про долю світу.

У драмі «Політика решти» («La Politique des restes»; 1962) викриває расизм у США, у драмі «Off limite» («Надміру»; 1968) відтворює трагічну атмосферу, розповідаючи про американський спосіб життя.

П’єси Адамова опубліковані у збірках «Театр І» («Théâtre I »; 1953), «Театр ІІ» («Théâtre ІІ»; 1955), «Театр ІІІ» («Théâtre ІІІ»; 1966), «Театр ІV» («Théâtre ІV»; 1968).

П’єси А. Адамова ставили французькі режисери Ж. Вілар, А. Мнушкіна, Р. Планшон та ін.

Писав також радіоп’єси. Брав участь у політичних дискусіях про театр з Ж. П. Сартром, Р. Вайяном і М. Бютором.

1959 опублікував «Антологію Паризької Комуни 18 березня — 28 травня 1871» («La Commune de Paris 18 mars — 28 mai 1871. Аnthologie»).

1960 підписав «Маніфест 121» (Декларацію непокори щодо Алжирської війни).

1964 був запрошений до США, де читав лекції про творчість Г. Флобера, П. Валері та сучасний театр, а також брав участь у маніфестаціях проти війни у В’єтнамі.

Перекладав з російської твори М. Гоголя («Ревізор», 1958, «Мертві душі», 1960, адаптація для театру), Ф. Достоєвського («Злочин і кара», 1957), І. Гончарова («Обломов», 1959), М. Горького, А. Чехова, з німецької твори Г. Бюхнера, Р. М. Рільке та ін.

Автор сценаріїв телефільмів: «Хазяйка» (1958), «Мертві душі», «Шинель» (обидва — 1963), «Літо — осінь» (1964), «Коник» (1967), «Смерть Івана Ілліча» (1967), «Ніжна жінка» (1971), «Васса Железнова» (1972).

Твори

  • Théâtre I. Paris, 1953 .
  • Théâtre ІІ. Paris, 1955 .
  • Théâtre ІІІ. Paris, 1966.
  • Théâtre ІV. Paris,1968.
  • Російський переклад — Паоло Паоли // Пьесы современной Франции. Москва, 1960.
  • Весна семьдесят первого. Москва, 1968.
  • Высочай­шая вершина бездны // Иностранная литература. 1997. № 4.

Література

  1. Балашов В. Победа Артюра Адамова // Иностранная литература». 1962. № 7.
  2. Французская антидрама (50–60-е гг.). Москва, 1968.
  3. Gaudy R. Arthur Adamov. Paris, 1971.
  4. Mélèse P. Arthur Adamov. Paris, 1973.
  5. Lectures d’Adamov. Actes du colloque international Würzburg 1981. Tübingen, 1983.
  6. Шевчук В. Д. Принципи політичного театру Артюра Адамова (на прикладі п’єси «Паоло Паолі») // Наук. вісник Ізмаїльського держ. гуманітарного ун-ту. Історичні науки. Педагогічні науки. Філологічні науки. 2001. Вип. 10.
  7. Анищенко М. Г. Художественное моделирование реальности в творчестве Артюра Адамова // Вестник МГОУ. Серия «Русская филология». No 3. 2012. URL: https://www.vestnik-mgou.ru/Articles/Doc/3480
  8. Василівська Н. І. Своєрідність постепізму в драматургії Артюра Адамова (на прикладі п’єси «Паоло Паолі») // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. 2018 No 33 том 1. С. 131–133. URL: http://vestnik-philology.mgu.od.ua/archive/v33/part_1/38.pdf

Автор ВУЕ