Арто, Антонен

Artaud BNF.jpg

Арто́, Антоне́н [ фр. Artaud, Antonin; справжнє ім’я — Антуан Марі Жозеф (Antoine Marie Joseph); 4.09.1896, м. Марсель, тепер регіон ПровансАльпи — Лазуровий берег — 4.03.1948, м. Іврі-сюр-Сен, тепер регіон Іль-де-Франс; у квітні 1975 перепохований у м. Марселі] — поет, актор, режисер, теоретик театру. Писав французькою мовою.

Життєпис

Батько Арто був капітаном далекого плавання і володів маленькою морською компанією, мати походила з багатої родини негоціантів з м. Смирни (Греція). Навчався 1910–1914 у колежі Сакре-Кер (м. Марсель), тоді ж заснував маленький журнал, де з’явилися його перші поетичні твори під псевдонімом Луї де Аттід. Через депресію і нервову хворобу не здав екзамени на ступінь бакалавра, знищив свої твори, хотів стати священиком. Упродовж 19151919 кілька разів лікувався у психіатричних лікарнях, 1919 почав вживати опіум. У 1920 облаштувався в Парижі, працював у журналі «Демен», вів рубрику критики (мистецтво, література, театр), грав маленькі ролі у театрі «Евр» режисера О. М. Люньє-По, а згодом — у театрах Ш. Дюллена, Ж. Пітоєва. Почав писати вірші. 1923 вийшла перша поетична збірка Арто «Триктрак на небі» («Tric-trac du ciel»). У перших творах відчутний вплив поезії Ш. Бодлера, Е. По. Надіслав свої поетичні твори видавцю журналу «Нувель ревю франсез» Ж. Рів’єру, у № 1 за 1924 з’явилося його листування з Ж. Рів’єром. Тоді ж Арто познайомився з поетом А. Бретоном, приєднався до сюрреалістів і став одним із лідерів і теоретиків цього руху, співпрацював з редакцією журналу «Сюрреалістична революція». 1925 були опубліковані дві поетичні збірки Антонена «Пуп лімбів» («L’Ombilic des limbes») і «Нервометр» («Le Pèse-Nerfs»). До сюрреалістичного періоду творчості Арто належать також п’єси «Самурай, або Драма почуттів» («Samouraï ou le Drame du sentiment»;1923–1925), «Цівка крові» («Le Jet de sang»; 1925).

1926 разом із Р. Вітраком і Р. Ароном заснував «Театр Альфреда Жаррі», у постановках якого намагався знищити перепони між глядацькою залою і сценою (дія одної з вистав починалася у залі), перетворити театр на сакральне місце, де актор і глядач можуть змінити свою фізичну і духовну природу. Через відданість театру, який зневажав А. Бретон, у листопаді 1926 Арто був виключений з групи сюрреалістів. Театр дав лише 4 вистави: 1) 1 і 2.06.1927 — «Спалене дерево, або Божевільна мати» А. Арто, «Таїнство кохання» Р. Вітрака, «Жигонь» М. Робюра; 2) 14. І 1928 – «Розділ опівдні» П. Клоделя, фільм В. Пудовкіна «Мати» за романом М. Горького; 3) 2 і 9.06. 1928 — «Сновидіння, або Гра снів» А. Стріндберга; 4) 24 і 29.12. 1928 і 5.01. 1929 — «Віктор, або Діти при владі» Р. Вітрака (дві останні — у постановці А. Арто). На виставі за п’єсою А. Стріндберга сюрреалісти з групи А. Бретона влаштували справжню обструкцію, втрутилася поліція. Зрештою, через матеріальні труднощі й недостатню підтримку театр було закрито.

Паралельно з театральною діяльністю Арто знімався в кіно (ролі — Марат у фільмі А. Ганса «Наполеон», 1927; Жан Массьйо у «Пристрастях Жанни д’Арк» К. Дрейєра; Мозо у фільмі М. Л’Ерб’є «Гроші», обидва — 1928; Савонарола у фільмі А. Ганса «Лукреція Борджіа», 1935 та ін.), писав сценарії фільмів («Вісімнадцять секунд», «Обурення м’ясника», «Господар Балантре», «Мушля і пастор», лише за останнім був знятий фільм, режисер Ж. Дюлак, 1928).

На Колоніальній виставці 1931 року Арто відвідав виставу ритуального театру з острова Балі. Побачивши у виставі втілення своєї концепції «чистого театру», під враженням від неї він розвинув свою теорію крюотичного театру («театру жорстокості»). 1.10.1932 був опублікований маніфест «Театру жорстокості». Жорстокість, за Арто, — це дисципліна і сумління, свідоме підкорення необхідності, спрямоване на руйнування індивідуальності. На сцені актор мусить реалізувати жорстокість до самого себе. У театрі Арто відбувається повна відмова від гри, від створення образу і виявляється справжнє — колективне несвідоме. Водночас Антонен вивчає магію, кабалістичне вчення, гадання тощо. 1933 був опублікований другий маніфест крюотичного театру «Геліоґабал, або Коронований анархіст» («Héliogabale ou l’Anarchiste couronné»). Цей твір лише формально вважається художньою біографією римського імператора, він не схожий на історичний роман. Автора більше цікавить не історія, а магія — джерело творчості, злиття реального та ірреального. Він говорить, що зачарований Геліоґабалом, підкреслює, що «в основній фігурі зобразив себе».

У травні 1935 у театрі «Фолі-Ваграм» була поставлена трагедія Арто за творами М. Шеллі та Стендаля «Родина Ченчі», яка викликала розчарування публіки.

У 1936 А. вирушив до Мексики, де виступав з численними лекціями. У вересні він упродовж місяця жив серед індіанців у горах Тараумара, вивчав їхні звичаї, брав участь у ритуалах. А. вирішив, що його ім’я повинно зникнути. У 1937 опубліковані його твори «Нові відкриття сенсу буття» («Les nouvelles révélations de l’être») під псевдонімом Ревеле (тобто, той кому відкрилося) і «Мандрівка до країни Тараумара» («Voyage au pays des Tarahumaras»), під яким замість прізвища стояли три зірочки.

14–29.09.1937 здійснив подорож до Ірландії, щоб вивчити давню культуру друїдів. Був заарештований у Дубліні за бродяжництво та порушення порядку й відправлений у Францію, до відділку поліції Гавра, а згодом вміщений до психіатричної лікарні в місті Соттевілль-ле-Руан. Після тривалих пошуків його знайшла мати, він її не впізнав.

Тим часом у лютому 1938 у Парижі вийшла друком книжка Арто «Театр і його двійник» («Le Théâtre et son double»). За Антоненом, у театрі діє не актор, а його двійник, тобто актор виступає в іншій якості, в іншому стані, стає носієм не себе, а чогось «загальнолюдського».

19391943 Арто перебував у психіатричній лікарні Вілль-Еврар у м. Нейї-сюр-Марн, департамент Сена-Сен-Дені. Вважався невиліковним і не отримував лікування. У листопаді 1942 матері та друзям вдалося перевести його до «вільної» зони у лікарню м. Родез. Перебуваючи там, він отримував лікування електрошоком; потроху знову став писати, перекладав французькою твори Л. Керолла і Е. По, малював; 1946 вийшла книжка «Листи з Родеза» («Lettres de Rodez»).

26.05.1946 вийшов із лікарні й повернувся у Париж. 06.06 була влаштована виставка картин, малюнків і рукописів, кошти від продажу яких направлялися на допомогу А. 13.01. 1947 Арто виступав у паризькому Театрі Старої Голуб’ятні, читав нові вірші, розповідав про роки, проведені ним у лікарні. У лютому відкрилася виставка В. Ван Гога, з нагоди цього Антонен написав свою працю «Ван Гог, або Самовбитий суспільством» («Van Gogh ou le Suicidé de la société»). У 1948 під час консультації у паризькій лікарні Сальпетрієр у Арто була виявлена неоперабельна ракова пухлина. Помер у лікарні, можливо, прийнявши велику дозу ліків.

Творчість

На початку своїй творчості Антонен вважав текст п’єси «відмінною реальністю», а виставу — небезпечним й унікальним актом, після здійснення якого актор і слухач не можуть залишитися неушкодженими. Режисера він вважав людиною, що розпоряджається грою випадку і здатна забезпечити емоції, впливаючи безпосередньо на відчуття і нерви. Невдачі його сюрреалістичного театру не змусили Арто відмовитися від думки, що театр, про який він мріяв можливий, бо він необхідний.

У своїх працях, присвячених «театру жорстокості», Антонен визначає його мету — привести розум до «джерела конфліктів», спровокувати кризу, через яку людина може звільнитися від чорних сил, які завдають їй тяжких мук.

Творчість Арто, новатора театральної мови, зокрема його твори, в яких він намагався наблизити театр до життя, вплинула на сучасну світову драматургію, режисеру і філософію. Після перекладу його праці «Театр і його двійник» англійською (1958) вплив Антонена відчувався в діяльності англійських, американських труп, а згодом поширився на театр інших країн (П. Брук, Є. Гротовський, А. Ходоровскі). У колишньому СРСР про Арто багато заговорили лише за часів перебудови. У Росії за системою Антонена працює Театральна лабораторія В. Максимова (Санкт-Петербург). Серед українських режисерів вплив театру Арто відчутний у творчості А. Жолдака.

Твори

Œuevres. Paris: Gallimard, 2004. 1 792 р.; P о с. п е р е к л а д и — Театр и его двойник. Манифесты, драматургия, лекции, философия театра. Санкт-Петербург: Симпозиум, 2000. 448 с.; Гелиогабал. Тверь: Kolonna publications, Митин журнал, 2006. 204 с.

Література

  1. Thévenin P. Antonin Artaud, ce Désespéré qui vous parle. Paris: Seuil, 1993. 288 p.
  2. Prevel J. En companie d’Antonin Artaud. Paris : Flammarion , 1994. 448 p.
  3. Dossier. Antonin Artaud.// « Magasine litteraire», 2004, septembre . 104 p.
  4. Васильєв Є. Арто Антонен.// Зарубіжні письменники, т. 1. Тернопіль: Богдан, 2005. С. 68–70
  5. Mèredieu F. de. Cʼétait Antonin Artaud, Paris : Fayard, 2006. 1 104 р.
  6. Максимов В. И. Эстетический феномен Антонена Арто. Санкт-Петербург: Гиперион, 2007. 288 с.
  7. Корниенко Н. Н. Курбас — Арто: встреча — невстреча (к проблеме образа и знака). // «Искусство и культура» (Витебск), 2014, № 2, с. 103–107.

Автор ВУЕ

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ