Агітпроп

Агітпро́п (акронім від агітація і пропаганда) — багатозначний термін:

1) У вужчому значенні агітпроп — організаційна інституція Всеросійської комуністичної партії (більшовиків) (ВКП (б), згодом КПРС) в СРСР — відділ агітації та пропаганди Центрального Комітету (ЦК) КПРС. Такі ж відділи були в ієрархічно нижчих структурних органах КПРС — у ЦК компартій республік СРСР, обласних, міських та районних комітетах. Наприклад, Президент України Л. Кравчук працював завідувачем відділу агітації та пропаганди ЦК Коміністичної партії України (1980–1988). Агітпроп безпосередньо контролював діяльність творчих спілок радянської інтелігенції — Спілку письменників, Спілку художників, Спілку кінематографістів тощо.

2) У ширшому (переносному) значенні агітпроп — пропаганда загалом і радянська пропаганда зокрема. Йдеться про твори радянської культури та мистецтва, що мають ознаки радянської пропаганди, заангажовані комуністичною ідеологією. Поняття агітпропу тут вживається в негативному, іронічному чи гумористичному сенсі. У пострадянському просторі, зокрема, країнах з авторитарним і тоталітарним правлінням, агітпроп — це керовані чи контрольовані державою теленовини, маніпулятивні політичні ток-шоу, зрежисовані телемости керівників держави з народом, ура-патріотичні кіно- й літературні твори, публіцистика тощо.

Кінематографічний агітпроп створювався від перших років історії кіно та поширився в багатьох країнах.

У 1920-х зразки комуністичного кіноагітпропу постали в Німеччині, окремі фільми у Франції.

У 1930–1940-х — пропагандистські фільми в нацистській Німеччині та фашистській Італії.

Найвиразніше агітпроп виявився в радянському кінематографі, зокрема, як агітаційний фільм (агітфільм) — зазвичай короткометражний фільм-плакат періоду громадянської війни в Росії (1917–1920). Такі кінострічки виконували різноманітні завдання ідеологічної та політичної пропаганди: агітували вступати до Червоної армії («На Червоному фронті», «Червоноармійцю, хто твій ворог?»), боротися з розрухою в місті («Ремонтуємо паровози») та на селі («Село на зламі»); екранізували політичні гасла («Пролетарі всіх країн, єднайтеся!») тощо.

У 1930 у радянському кінематографі агітпроп постав у формі агітаційно-пропагандистського фільму (агітпропфільму) — документальної, ігрової чи документально-ігрової кіноілюстрації актуальних політичних гасел. Сюжети цих фільмів схематичні й дидактичні; серед героїв — робітники-металурги, шахтарі, залізничники, ударники будівництв («Стальний шлях», «Вогні Бессемера», «Герої Мархоти»). За часів Другої світової війни агітфільми знімалися в країнах антигітлерівської коаліції, передусім в СРСР, де вийшло 12 випусків «Бойових кінозбірок» (1941–1942).

До створення агітфільмів та агітпропфільмів причетні деякі видатні митці: А. Бучма, Л. Курбас, В. Маяковський, М. Горький. Також практика кіноагітпропу виявилася свого роду майстернею, де навчалися азам фаху знані в майбутньому кінематографісти Дзиґа Вертов, Е. Тіссе, В. Пудовкін.

Література

  1. Болтянский Г. Кино периода гражданской войны // Кино и культура. 1929. №3.
  2. Вишневский В. Агитфильмы гражданской войны // Искусство кино. 1939. № 2.

Автор ВУЕ

В. М. Войтенко

Покликання на цю статтю:
Войтенко В. М. Агітпроп // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Агітпроп (дата звернення: 18.11.2019).