Авторська пісня

А́вторська пі́сня — умовна назва жанру пісенної творчості та пов’язаного з ним культурно-громадського руху, що сформувалися в СРСР у 1950-ті й розвиваються донині. Інші назви — «бардівська» пісня (за аналогією із середньовічними народними співцями-бардами), гітарна пісня, самодіяльна пісня, інтелектуальна пісня тощо. Виникла стихійно за доби часткової лібералізації політичного режиму (так званої «відлиги») в середовищі радянських студентів та молодих інтелектуалів переважно науково-технічного та природничого профілю, спочатку існувала як суто аматорське явище у великих містах (передусім у Москві та Ленінграді) і навіть набула репутації «фольклору інтелігенції». Є одним із напрямків мистецтва шістдесятництва, а в 1960–1980 була пов’язана з дисидентством.


Розвиток авторської пісні в СРСР

Авторська пісня акумулювала в собі особливості багатьох площин пісенної творчості. З одного боку — площини міської побутової піснетворчості дожовтневої доби, які в СРСР за доби правління Й. Сталіна оголошувалися «антинародними», «міщанськими» та «занепадницькими» (романс, студентські, «компанійські» пісні, так звані «куплети» — сатиричні пісні на злободенні теми, та ін.), з іншого боку — ліричні пісні радянської доби (особливо пісні періоду Другої світової війни з їх внутрішнім драматизмом, загостреною особистісно-психологічною інтонацією), новітні «туристські» пісні («пісні біля вогнища»), творчість популярного поета-шансоньє О. Вертинського, якого часом називають «дідусем авторської пісні». Літературна основа авторської пісні об’єднує стилістику поезії російських «шістдесятників» (Є. Євтушенко, Б. Ахмадуліна), «срібного віку» (О. Мандельштам, М. Цвєтаєва, Б. Пастернак), західноєвропейських поетів-романтиків (зокрема Р. Кіплінга). Виконавська манера зорієнтована на так званий «акто́рський» спів, що дозволяє гнучко сполучати спів із декламацією, а виразність декламування та «щирість інтонації» мають пріоритет над «вокальністю» («поставленістю») голосу. Як правило, пісні мають монологічний, «сповідальний» характер. Навіть «колективні» пісні виглядають як своєрідний «колективний монолог». Основною постаттю авторської пісні є поет-композитор-співець («бард»), який співає у власному супроводі під «акустичні» інструменти — як правило, гітару (шести- та семиструнну), часом під фортепіано, акордеон та ін. Практикується також виконання авторської пісні невеличкими вокально-інструментальними ансамблями і творення пісень не на власні поетичні тексти.

Салон авторської пісні О.Рубанського. З гітарою — О.Юрко. Київ, 1990-ті

Перші відомі автори-виконавці авторської пісні — Б. Окуджава («батько жанру»), М. Анчаров, В. Берковський, Ю. Візбор, О. Городницький, Ю. Кім. Якісно новий етап у розвитку авторської пісні розпочався у 1960-ті, коли яскраво заявили про себе актор В. Висоцький, завдяки творчості та виконавській практиці якого авторська пісня стала популярною не лише серед інтелігенції, а й серед найширших верств населення СРСР та за кордоном, гітаристи-віртуози О. Дольський і В. Луферов, композитори С. Нікітін і О. Мірзаян, які показали, що авторська пісня може бути жанром не лише аматорського, а й професійного мистецтва. У 1960-ті драматург і поет О. Галич у своїх піснях вперше вдався до відкритої критики радянського політичного режиму (у 1974 висланий з СРСР).

На межі 1970-1980-х почав розвиватися також «бард-рок» — симбіоз авторської пісні («інтелектуальна» літературна основа, монологічність) і рок-музики (виконання рок-ансамблями, використання стилістики рок-музики). Його основоположники в СРСР — А. Макаревич, Б. Гребенщиков, О. Романов, Ю. Шевчук. Втім, окремі бард-рокери співали під акустичну гітару (О. Башлачов).

Популярність авторської пісні зумовила виникнення широкої мережі об’єднань її авторів-виконавців та прихильників по всій території СРСР — так званих «клубів самодіяльної пісні», що існували здебільшого при будинках культури, секцій туристичної пісні при туристичних клубах, а також неофіційних об’єднань. Існувала й Всесоюзна рада клубів самодіяльної пісні із зональними відділеннями. Проводилися фестивалі авторської пісні, найпопулярніший — фестиваль авторської пісні ім. В. Грушина (околиця м. Самари, РФ).

Авторська пісня становила альтернативу офіційному радянському пісенному мистецтву, що особливо відчувалося в період «стагнації» (з кінця 1960-х до середини 1980-х). Основні світоглядні засади коливалися між лібералізмом (самоцінність свободи особистості, захист людської гідності, оспівування творчого начала в людини) та «соціалізмом із людським обличчям» (образ майбутнього як царства любові й братерства). З таких світоглядних позицій радянські «барди» вдавалися й до критики реалій радянського тоталітаризму — здебільшого у прихованому вигляді, шляхом порушення «заборонених тем», звернення до алегоричних образів та історичних аналогій («Римська імперія» Б. Окуджави). Втім, до відкритої критики радянського тоталітаризму вдавалися лише поодинокі автори. Влада в СРСР ставилася до авторської пісні неоднозначно. З одного боку, її розглядали як звичайний жанр художньої самодіяльної творчості, який потрібно підтримувати й розвивати. З іншого ж боку, вбачали політичну загрозу в середовищі її прихильників. Вже у 1960-ті посилився тиск влади на авторів-виконавців, що виявлявся у різний спосіб: у «вибірковій» відмові у створенні нових об’єднань та проведенні фестивалів, введенні жорсткої політичної цензури та принизливої процедури погоджень на виконання творів, заборона публічних виступів окремих «бардів», у спробах розколоти й дезорганізувати бардівський рух, змушування «бардів» створювати «ідеологічно правильні» пісні тощо. 1974 з СРСР був висланий за «антирадянську діяльність» О. Галич, 1980 заборонено подальше проведення фестивалю ім. В. Грушина, зазнав політичних переслідувань найпопулярніший бард 1970-х В. Висоцький.

У роки перебудови (1985–1991) ставлення влади до авторської пісні докорінно змінилося: скасовано обмеження на створення нових бард-об’єднань та проведення нових фестивалів, випускаються авторські платівки раніше заборонених та «небажаних» «бардів», у 1986 вперше проведено Всесоюзний фестиваль, що транслювався по Центральному телебаченню СРСР, окремі автори-виконавці розпочали професійну діяльність на терені авторської пісні (О. Розенбаум, М. Джигурда, О. Мірзоян, О. Мітяєв та ін.).


Авторська пісня в УРСР

Авторська пісня в Україні має два основних джерела: «загальносоюзна» авторська пісня, що мала значну популярність серед російськомовної інтелігенції України, і традиції власне української пісні — ліричної, жартівливої, козацько-повстанської, мистецтво кобзарів та лірників тощо. В СРСР до початку перебудови російськомовна авторська пісня мала незрівнянно кращі умови для розвитку в Україні, ніж україномовна: по-перше, фактично повністю російськомовною була її соціальна база — науково-технічна і природнича інтелігенція, по-друге, боротьба влади з «українським буржуазним націоналізмом» унеможливлювала витворення об’єднань «бардів», що діяли б на суто україномовній основі.

Перші автори авторської пісні (російською мовою) в Україні з’явилися у 1950-ті — В. Вінарський (Київ), Г. Дикштейн (Харків). У 1960-ті про себе яскраво заявили поети-композитори О. Авагян і В. Сірий (Київ), які створювали пісні як російською, так і українською мовою, при цьому О. Авагян першим серед новітніх українських «бардів» використовував етнофольклорні засади в музиці та в поетичній образності. У цей час створювалися й перші бард-об’єднання, але їх існування було нетривалим.

Істотне пожвавлення і створення перших стійких бард-об’єднань в Україні настало у 1970-ті роки, коли про себе заявили автори-виконавці Д. Кіммельфельд, В. Сергєєв (виступали дуетом), Н. Бучель, В. Каденко, С. Кац, О. Король, А. Лемиш, В. Семенов, І. Ченцов (усі — м. Київ), В. Зозуля (м. Вінниця), О. Медведенко (м. Дніпропетровськ), м. Біндштейн, В. Губернський (обидва — м. Львів), Д. Колтаков (м. Суми), В. Васильєв, О. Маслов (обидва — м. Харків), організатор бардівського руху Л. Духовний, у 1980-ті — Т. Бобровський, І. Жук, Д. Келов, В. Новиков, Є. Полякова, М. Чернявський (усі — м. Київ), В. Байрак (м. Вінниця), О. Супрун (м. Запоріжжя) та ін.

1979 під опікою Київського міськкому комсомолу створений перший в Україні Міський клуб самодіяльної пісні (при БК заводу «Арсенал»), а 1980 під його егідою відбувся перший у Києві Фестиваль самодіяльної пісні (доти цей жанр в Україні був представлений лише в конкурсах «туристичної пісні»). Водночас, на знак незгоди з «комсомольською» опікою над авторською піснею та режимом політичної цензури в роботі згаданого клубу, група київських авторів створила неофіційний альтернативний клуб «Костёр» (збирався по приватних домівках та на заміських пікніках). Поширеною практикою у 1970–1980-ті стала організація неофіційних фестивалів та зльотів «Авторська пісня» у лісових смугах передмість, що маскувалися під «туристичні конкурси» (зокрема, «Зліт водників» під Києвом) або дні народження окремих «бардів» (наймасовіший — день народження Л. Духовного, що збирав часом понад 1 тис. відвідувачів), концерти на приватних квартирах.

У роки перебудови, поряд із «загальносоюзним» рухом авторської пісні, активно заявляє про себе явище «співаної поезії», подібна до авторської пісні за жанровими ознаками (спів під гітару, поєднання в одній особі автора й виконавця, соціальна загостреність тематики й літературна вишуканість), але цілковито спирається на українську мову й традиції української пісні та інституційно не пов’язана з російськомовним бардівським рухом. Основна тематична домінанта «співаної поезії» — український патріотизм (історична доля й майбутнє України, української мови, гідність і самосвідомість українця). Основні історико-культурні орієнтири — традиції українського співу під гітару: пісні поетів-композиторів, які під час Першої світової війни воювали у складі Українських січових стрільців (М. Гайворонського, Р. Купчинського, Л. Лепкого), пісні вояків УПА, традиції українського міського співу Західної України (зокрема, пісні на студентських мистецьких мандрівках, «батярські пісні» тощо). Основні представники «співаної поезії» з 1980-х — М. Бурмака, Е. Драч, В. Жданкін, В. Морозов, А. Панчишин, Тризубий Стас (С. Щербатих), бард-гурти «Мертвий півень», «Рутенія». Деякі автори-виконавці використовували як супровідні інструменти ладкові кобзи (В. Жданкін, П. Приступов). 1987 створений перший в Радянській Україні пісенний театр-кабаре «Не журись!», який водночас відіграв роль першого в Україні об’єднання авторів-виконавців «співаної поезії». Перший всеукраїнський конкурс «співаної поезії» відбувся в межах фестивалю «Червона Рута» окремою номінацією (м. Чернівці; 1989).

Водночас існувала й практика сполучення обох струменів «бардівського» мистецтва: на Першому всеукраїнському фестивалі самодіяльної пісні (Київ; 1988) були представлені пісні як російськомовних, так і україномовних авторів (серед лауреатів — Е. Драч), а на всеукраїнських фестивалях «Оберіг» (Луцьк, 1989–1994) поряд із представниками «співаної поезії» взяли участь автори, які практикують обидві мови: О. Богомолець, І. Жук, О. Різник, В. Семенов та ін.

Авторська пісня в незалежній Україні

Опісля здобуття Україною державної незалежності у 1991 авторська пісня втратила своє політичне значення, але збереглася як сфера мистецької творчості. Звичайною практикою для авторів-виконавців стало поєднання у творчості української та російської мов. За порадянської доби популярність здобули нові автори-виконавці у царині авторської пісні: В. Вербицький, Д. Голубицький, Є. Зенюк, В. Купрієнко, С. Мартинюк, О. Рубанський, В. Самойда, І. Труфанова (усі — м. Київ), С. Джигурда, М. Барановський (м. Київ — м. Москва), О. Бик, С. Мороз (Київська обл.), Д. Долгов (м. Запоріжжя — м. Київ), О. Артеменко (м. Херсон — м. Київ), Д. Макляков, Ю. Чайка (обидва — м. Харків), О. Бальменко, В. Секретарьов (м. Вінниця), В. Шинкарук (м. Житомир), В. Завгородній (Володимир-Волинський), О. Касьян (м. Львів), А. Ворожейкін (м. Луганськ), Н. Тихонова (м. Полтава) та ін.

Збереглася сформована в СРСР мережа об’єднань (клубів) авторської пісні, що діють в усіх обласних центрах та в багатьох інших великих містах України. Щороку в Україні проводиться від 10 до 20 фестивалів авторської пісні — переважно недовговічних та «разових». Серед багаторічних регулярних фестивалів — «Булат» (м. Суми, з 1989), «Острів» (м. Київ, з 2005), «Срібна підкова» (м. Львів, з 1995). Інші фестивалі авторської пісні — «Лісова фієста» (бард-рок, м. Київ), «Вагант» (м. Дніпропетровськ), «Студентські струни» (м. Житомир), «Байда», «Співаючий острів» (м. Запоріжжя), «Струна тернова» (м. Кривий Ріг), «Ольвія» (м. Миколаїв), «Пісенна мрія» (м. Одеса), «Автограф» (м. Полтава), «Зачаровані струни» (м. Ужгород), «Есхар» (с. Есхар, Харківської обл.), «Срібні струни» (м. Черкаси»). Серед інших форм прояву авторської пісні — пісенні театри: «Шансон» (м. Суми), Народний театр авторської пісні (м. Запоріжжя), «ЕТАП» (м. Київ, діяв у 1990-ті). Діє Київська школа бардів Д. Долгова (на комерційних засадах). Найвідоміший продюсер авторської пісні в Україні — С. Рубчинський. На жаль, через відсутність в Україні державної підтримки розвитку авторської пісні та постійних меценатів цього явища, тимчасовими виявляються й спеціальні теле- та радіопроекти (щотижнева програма «Доживемо до понеділка» на ТРК «Гравіс», 1998–2000; авторська програма Тризубого Стаса на телеканалі «1+1» у 2000–2004 та ін.).

Театр авторської пісні "На Подолі"

Важливим знаряддям популяризації авторської пісні став Інтернет. Українські автори-виконавці не лише створюють власні інтернет-ресурси (як-от «Відкрита енциклопедія авторської пісні» (http://www.bards.name), «Poezia.org, поезія та авторська пісня України» (http://poezia.org)], але й розміщують власні твори на міжнародних інтернет-ресурсах, зокрема — найбільшому порталі, присвяченому авторській пісні, — Bard.ru, аудіозаписи радіопередач — на порталі «Бардрадіо» (www.bardradio.net).

Література

  1. Різник О. О. Авторська пісня в Україні: пострадянський етап // Посвіт. 2000. № 2.
  2. Картавий П. В. Про співану поезію. Суми, 2001.

Автор ВУЕ