Японське консульство в Одесі

Воронцовський провулок, 4 — місце розташування Японського імперського консульства в Одесі у 1902–1906

Відтиск печатки Японського імперського консульства в Одесі у 1890-ті

Япо́нське імпе́рське ко́нсульство в Оде́сі — офіційне представництво Японської імперії в Російській імперії (1889–1909, з перервами) та радянській державі (СРСР; 1926–1937).

Загальна характеристика

Зацікавленість токійського уряду відкрити представництво в м. Одесі була зумовлена насамперед економічними чинниками: наміром налагодити торговельні відносини та розширити експорт. Інший важливий мотив — прагнення отримати достовірні відомості про міжнародне середовище, оскільки тривалий період ізоляції Японії спричинив певний інформаційний вакуум у країні.

Міністерство закордонних справ Японії з обережністю ставилося до відкриття консульських установ з огляду на обмежене державне фінансування.

Консульство кілька разів припиняло та відновлювало свою роботу. Виділяють два головні етапи діяльності установи:

імперський (1889‒1899, 1902‒1904, 1906‒1909);
радянський (1926‒1937).

Основними функціями консульства Японії в Одесі були: захист інтересів японських підданих; допомога в разі потреби японським суднам; розвиток економічної співпраці між державами; культурно-інформаційна діяльність; збирання інформації про економіку регіону, соціально-політичні й культурні процеси та одеський порт.

Історична довідка

Доба почесних консулів

Костянтин Ерастович Андреєвський

1885 японська місія відвідала Одесу з метою дослідити економічний потенціал портового міста. Створення японського консульства в Одесі датують 1889, коли був виданий наказ про виділення на нього видатків. Аби уникнути додаткових витрат, було схвалено рішення обмежитися призначенням почесного консула.

Першим представником японських інтересів став у 1889–1890 чиновник для особливих доручень при Одеському тимчасовому генерал-губернаторі, титулярний радник К. Е. Андреєвський (1855; тепер Україна — 1935; тепер Румунія), а наступним, у 1892–1898, — комерсант, спадковий почесний громадянин Одеси О. В. Ракшеєв (1856‒1898; тепер Україна).

За ініціативою О. Ракшеєва при консульстві було відкрито 1897 Комерційний музей зі зразками японських виробів, що було частиною масштабного проєкту Міністерства сільського господарства й торгівлі та Міністерства закордонних справ Японії. Як звітував О. Ракшеєв, за перший місяць виставку відвідало близько 10 тис. осіб. Почесний консул прагнув утвердити роль консульства як посередника між місцевими комерсантами та японськими виробниками, зокрема прийняв серію замовлень на вироби з Японії. Але передчасна смерть діяча завадила реалізації цих задумів.

Владнати питання щодо узятих зобов’язань та функціонування виставки мав секретар консульства — науковець, русист Тодо Шіро (яп. 藤堂紫朗; 1858–1909), який у 1898–1899 був тимчасово уповноваженим у справах установи. Зразки японських виробів були передані до одеського Міського музею витончених мистецтв (тепер Одеський національний художній музей). Після цього консульство тимчасово призупинило свою діяльність.

Відновлення діяльності

Іїдзіма Каметаро

Відновлення консульства у 1902 було мотивоване складною геополітичною ситуацією на Далекому Сході та загостренням російсько-японських відносин. Новий консул Іїдзіма (Іїджіма) Каметаро (яп. 島亀太郎), хоча й виконував типові консульські функції (1902–1904, 1906), основну увагу приділяв військово-стратегічним питанням та слідкував за активністю Російської імперії у Чорноморському регіоні. Він також збирав інформацію про бюджет державний Російської імперії, укладання міжнародних договорів, студентські заворушення, стан цукрової промисловості на Півдні України тощо. Із початком російсько-японської війни 1904–1905 К. Іїдзіма був відкликаний з м. Одеси та тимчасово направлений до Туреччини (1904), де продовжував спостереження за російським Чорноморським флотом. Під час воєнних дій штат усіх консульських установ евакуйовано з території ворожої країни.

Поновлення роботи консульства стало можливим у 1906. К. Іїдзіма вдруге був призначений до Одеси, але затримався у місті лише на кілька місяців (березень — серпень 1906).

Віцеконсульство

Надалі одеську установу перетворено на віцеконсульство, яке очолив у 1906–1909 колишній секретар інституції, перекладач Фукуда Наохіко (яп. 福田直彦; помер 1915). Головний зміст роботи у цей період — дослідження регіону. Діяльність установи викликала помітний інтерес з боку російських контррозвідників, про що свідчить встановлення таємного спостереження за віцеконсулом.

МЗС Японії пристало на рішення закрити інституцію та перенаправити фінансування на відкриття консульства в іншому місті. У лютому 1909 штат інституції відбув до м. Москви (тепер РФ).

Радянський етап роботи консульства

Новий етап діяльності японського консульства значно різнився від попереднього. Установа діяла в умовах тоталітарного характеру радянської держави.

Інституцію офіційно відкрито 04.01.1926. Посаду консула посідав у грудні (фактично з січня) — травні 1926 колишній секретар установи (у 1907–1909) і досвідчений дипломат Сасакі Сейґо (яп. 佐々木静吾; 1877 — після 1945), який добре розумівся на одеських реаліях. Його головним завданням стало налагодження роботи консульства, підбір персоналу, пошук та облаштування приміщення.

Від травня 1926 по лютий 1927 обов’язки консула тимчасово були покладені на віцеконсула Камімура (Уемара, Іемару) Шін’ічі (яп. 上村伸; 1896–1983). У діяльність консульства активно втручалася місцева контррозвідка, яка намагалася завербувати цивільну дружину віцеконсула Ірину Загорську та навіть вступила у прямий контакт із Камімурою. Заходи не дали бажаного результату: І. Загорська не змогла виконати нав’язані контррозвідниками завдання та постійно ухилялася від контакту, Камімура не погодився на співпрацю.

Наступним консулом у 1927–1930 став Шімада Шігеру (яп. 島田滋; 1885‒1954). У 1927 контррозвідувальний відділ ДПУ вперше завербував агентів серед співробітників консульства та осіб, які підтримували з ними постійні контакти. З-поміж них: Володимир Фоменко (агентурне ім’я «Токієць», розстріляний 1932), Олександр Павличенко («Декоратор», репресований 1933), кур’єр-сторож консульства Михайло Цибулько («Васильєв», репресований 1937), кухарка Олена Шецке («Стара»). Японські дипломати, що знали про тотальне спостереження, змінювали звичний ритм роботи, аби унеможливити потрапляння до рук ДПУ дійсно важливих матеріалів. Офіційно Шімада демонстрував прихильність до СРСР, але в приватних бесідах гостро критикував радянську дійсність. На кінець свого перебування в м. Одесі консул остаточно розчарувався у можливості розвитку радянсько-японських відносин, налагодженні торгового партнерства та встановленні прямого пароплавного сполучення між Одесою та одним із японських портів.

Новим очільником консульства у лютому — липні 1930 став секретар установи (з 1927) Ноґучі Йошіо (яп. 野口芳雄; 1904‒1998). Був свідком місцевого бунту 22.05.1930: близько тисячі осіб (переважно жінок) влаштували погром кооперативних крамниць та їдалень, на придушення заворушень були спрямовані великі загони кінної міліції. Ноґучі повідомив про подію до посольства в м. Москві та МЗС Японії.

Новий консул і досвідчений дипломат Танака Бун’ічіро (田中文一郎; 1885 — після 1945) обіймав посаду в 1930–1934. Постійно інформував Токіо щодо подій індустріалізації та колективізації в країні, продовольчої кризи, Голодомору 1932–1933, проведення репресивних заходів, судових процесів тощо. Значну частину своїх зусиль скеровував на забезпечення діяльності консульства в умовах тотальної кризи. Помітною тенденцією часів Танаки стала переадресація частини консульських звітів до військово-морського відомства Японії. Головним джерелом інформації для консульських службовців, як і раніше, були преса та відрядження. Консулу, як і його попередникам, доводилося зважати на щільне спостереження з боку ДПУ. Танака обмежив свої контакти, підтримував приятельські стосунки лише з дипломатами німецького консульства в Одесі. Єдиними наближеними до нього агентами були вчителі з російської та української мов. Серед співробітників консульства інформацію для ДПУ передавали згаданий кур’єр-сторож, нова покоївка та водій. Низка агентів мали близькі відносини зі секретарем інституції в 1930–1937 Мітані Шізео (яп. 三谷静夫; 1904 — після 1951).

Останній японський консул в Одесі (1934–1937) — Хірата Мінору (яп. 平田稔; 1882 — після 1943). Знаний як поліглот, інтенсивно вивчав українську мову. У численних консульських звітах стисло доповідав про конкретні події, свідком яких був, стан мореплавства, економічні та культурно-релігійні питання. Японські дипломати стримано ставилися до наявності в їхньому оточенні агентів контррозвідки (відомо, що секретар Мітані навіть радив агенту-водію Кримському ретельно доповідати про все до контррозвідувального відділу, але застерігав щодо викрадення документів з установи).

Закриття консульства

У 1937 радянський уряд вирішив скоротити кількість іноземних консульств на своїй території. До цього переліку увійшли і дві японські установи. Протест Японії був марним. Попри те, що радянські вимоги явно порушували положення міжнародних домовленостей, токійському уряду довелося на них пристати. У вересні того ж року японське консульство в Одесі припинило свою діяльність.

Після закриття консульства НКВС розпочав кампанію з пошуку «японських шпигунів». У шпигунстві на користь Японії були звинувачені колишні співробітники консульства, особи, які контактували з японськими чиновниками, члени одеського філіалу Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (зокрема М. Болтенко), випадкові особи.

Спроби Японії 1938–1939 відкрити віцеконсульство у м. Львові зазнали невдачі, погоджувальні процедури перервав початок Другої світової війни.

Додатково

Відомості про персоналій: Тодо Шіро (1858–1909) — секретар японського консульства в Одесі (1897), тимчасовий керівник справами консульства (1898–1899), русист. Російську мову вивчав у м. Владивостоці. У 1899–1900 — секретар при японській місії в м. Санкт-Петербурзі. Викладав в Армійському воєнному коледжі. Був професором в Токійській школі іноземних мов. Редагував армійську навчальну літературу: підручник з російської мови (露語教程), словник російської мови (露語辞典). Сасакі Сейґо (1877 — після 1945) — службовець МЗС Японії (з 1899), армійський перекладач, дипломат, секретар японського консульства в Одесі (фактично з 1907 по 1909, 1926), консульств у Москві (1909‒1912), Харбіні (1915‒1916, 1919‒1921), віцеконсул японського консульства у Чанчуні (1916‒1918). Працював у дипломатичних представництвах Японії у Великій Британії, Франції, Польщі, СРСР. Іїдзіма Каметаро — випускник Токійського університету (1893), дипломат. Працював помічником секретаря консульства в Інчжоу (Корея, 1895), секретарем при японській дипломатичній місії в м. Санкт-Петербурзі (1897–1899), помічником консула в м. Лондоні (1899), консулом у м. Туансвіллі (Австралія; 1900). Японський консул в Одесі у 1902–1904, 1906. Генеральний консул у м. Калькутті (станом на 1907), м. Нью-Йорку (з 1913), був першим секретарем посольства в Чилі (1915–1918). Камімура Шін’ічі (1896–1983) — юрист, чиновник МЗС Японії (з 1920), дипломат. Працював у дипломатичних представництвах Японії в Китаї (1921, 1928‒1929), Канаді (1921‒1923), Польщі (1923‒1925), а також СРСР, Великій Британії та ін. Очолював Перший відділ бюро Східної Азії МЗС Японії (1934–1938), бюро з політичних справ МЗС Японії (1942–1945). Після Другої світової війни два роки перебував у радянському полоні. У 1953–1957 призначений послом у Туреччині та одночасно, в 1954–1955, — в Ізраїлі. Автор низки аналітичних праць з історії міжнародних відносин та Японії, зокрема «П’ятдесят років дипломатії» (外交五十年, 1960). Танака Бун’ічіро (1885 — після 1945) — дипломат. У 1911–1918 — секретар генерального консульства у м. Владивостоці (тепер РФ), працював у Китаї, віцеконсул (з 1922), консул (з 1925 і 1934), генеральний консул (з березня 1934) Маньчжурії. У 1930–1934 — консул в Одесі; від 1936 — у японських дипломатичних представництвах у містах Петропавловську, Александровську (обидва — тепер РФ). Опублікував книгу «Історія російсько-японських відносин» (露関係史; 1944) та ін. Шімада Шігеру (1885–1954) — перекладач, дипломат. Від 1909 з перервами працював на різних посадах у дипломатичних представництвах Японії у Російській імперії в містах Владивостоку, Омську, Александровську, Петропавловську, Москві. Брав участь у радянсько-японському обговоренні з питань сахалінських концесій у м. Александровську, Дайренській (1921–1922) та Чанчуньській (1922) конференціях, підписанні Пекінської угоди (1925). У січні 1926 — лютому 1930 призначений консулом у м. Одесі. У 1937–1938 — генеральний консул у Хабаровську, у 1939 — у Владивостоку; 1939–1940 — перший секретар японського посольства у м. Таллінні.
Певна частина документів, яка висвітлює діяльність консульства Японії в Одесі, зберігається в Японському центрі азійських історичних студій.
Після відновлення незалежності України дипломатичні відносини з Японською Державою встановлено 26.01.1992. У січні наступного року в м. Києві відкрито посольство Японії.

Література

Lensen G. A. Japanese Diplomatic and Consular Officials in Russia. Tokyo : Sophia University, 1968. 230 р.
Консульська служба України: становлення та розвиток / За ред. Г.М. Перепелиці. Київ : Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв, 2017. 494 с.
Павленко С. Каметаро Іїдзіма (японський імперський консул в Одесі): робота в умовах конфліктно-дружніх відносин. Східний світ. 2020 № 1. С. 55–68. https://doi.org/10.15407/orientw2020.01.055
Kuromiya H. The Holodomor in the Light of Japanese Documents // Україна Модерна. 2021. №. 30. Р. 120–130. URL: https://uamoderna.com/images/archiv/30-2021/UM30_Kuromiya.pdf
Вовчук Л. Радянські спецслужби vs японської дипломатії (на матеріалах японського консульства в Одесі в міжвоєнний період) // Сходознавство. 2022. № 89. С. 3–24. URL: https://skhodoznavstvo.org.ua/index.php/journal/article/view/271
Матяш І. Український дипломатичний архів як джерело дослідження діяльності консульства Японії в Одесі в міжвоєнний період // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. 2022. № 31. С. 202–228. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EJRN&P21DBN=EJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21COLORTERMS=0&S21P03=IDP=&S21STR=Mzu_2022_31_14
Павленко С. Камімура Шін’ічі: кохання чи кар’єра? // Сходознавство. 2022. № 89. С. 49–72. https://doi.org/10.15407/skhodoznavstvo2022.89.049
Павленко С. Діяльність консульства Японії в Одесі під керівництвом Шімади Шіґеру. Частина І. Східний світ. 2022. № 2. C. 16–26. https://doi.org/10.15407/ orientw2022.02.016

Автор ВУЕ

С. С. Павленко

Покликання на цю статтю: Павленко С. С. Японське консульство в Одесі // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Японське консульство в Одесі (дата звернення: 7.11.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.02.2025