Ракета авіаційна
Раке́та авіаці́йна — бойовий засіб, який застосовують з літальних апаратів для ураження наземних, морських і повітряних цілей.
Зміст
Історична довідка
Перші керовані ракети «повітря — поверхня», як різновид озброєння авіаційного, були розроблені у роки Другої світової війни. 1943 у Німеччині була випробувана планерувальна бомба авіаційна з ракетним двигуном — Геншель Hs 293 (нім. Henschel). У серпні 1943 розпочато серійне виробництво німецьких ракет крилатих Фау 1 (Fi 103), 13.06.1944 відбулось їхнє перше бойове застосування (гітлерівські війська завдали авіаційного удару по Лондону).
Перші зразки ракет «повітря — повітря» з’явилися наприкінці Другої світової війни в Німеччині, однак почали застосовуватися лише в кінці 1950 х.
У 1960 х–1970 х водночас із роботою над збільшенням дальності польоту ракет, акцент почали переносити на їхню маневреність і точність самонаведення, зокрема відбувся перехід до застосування систем автоматичного керування (САК) і досконаліших головок самонаведення.
У 1980-х розвиток технології «стелс» (забезпечення малопомітності) призвів до створення ракет «повітря — поверхня» з комплексом елементів низької видимості для систем виявлення. Перша ракета, сконструйована за технологією «стелс» — AGM 129 ACM (1987; США). 1999 у Російській Федерації (РФ) була створена малопомітна стратегічна ракета «повітря — поверхня» — Х 101.
Сучасні розробки ракет авіаційних сфокусовані на підвищенні дальності, точності, швидкості (гіперзвук) та інтеграції штучного інтелекту з метою уникнення уражень сучасної протиповітряної оборони. У деяких країнах (Китай, Ізраїль, РФ]) активно розробляють і вдосконалюють аеробалістичні ракети, які поєднують швидкість балістичних ракет із авіаційним запуском, а також здатні змінювати траєкторію (що значно ускладнює їхнє перехоплення) і призначені для високоточних ударів.
Характеристика
За конструкцією являє собою снаряд, що має бойову частину із зарядом вибуховим, реактивний двигун, оперення та крила (у крилатих ракет).
За бойовим призначенням ракети авіаційні поділяють на класи «повітря — поверхня» та «повітря — повітря», а за можливістю коректування траєкторії польоту на керовані і некеровані. Некеровані використовують для ураження наземних цілей, а керовані — забезпечують високу ймовірність ураження цілі.
Для керування польотом ракети авіаційної можуть застосовуватись такі системи керування:
- самонаведення,
- теленаведення,
- автономного керування,
- комбінованого керування.
Клас «повітря — поверхня»
- призначенням,
- дальністю,
- характером польоту,
- системою наведення,
- руховою установкою та іншими параметрами.
Ракети авіаційні класу «повітря — поверхня» поділяють на:
- тактичні,
- оперативно-тактичні,
- стратегічні.
Тактичні — призначені для ураження цілей в межах тактичної зони противника, дальність їхнього польоту близько 100 км, маса від декількох десятків до сотень кілограмів, для керування використовують системи теленаведення або самонаведення.
Оперативно-тактичні — призначені для ураження цілей в оперативній глибині території противника, однак можуть застосовуватись і для ураження важливих об’єктів у тактичній зоні. Мають більшу масу і дальність польоту порівняно із тактичними. Дальність польоту оперативно-тактичних ракет — кілька сотень кілометрів, маса — близько 1–2 т. До оперативно-тактичних належать також протикорабельні ракети великої дальності.
Стратегічні — застосовують зі стратегічних бомбардувальників і ракетоносіїв для завдання ударів по об’єктах у глибокому тилу противника. Оснащені автономною або комбінованою (автономною та самонаведення) системою керування. Дальність польоту перевищує 1000 км, маса більше тонни. Сучасні стратегічні ракети, нарівні з ядерними, озброєні також звичайними (конвенційними) бойовими частинами.
Ракети «повітря — поверхня» є універсальною зброєю та можуть вражати різноманітні види цілей. Серед них виділяють групи ракет, призначених для ураження різних об’єктів (відрізняються наявністю певної бойової частини та/або системи наведення):
- протикорабельні — призначені для ураження кораблів і суден противника, мають фугасну бойову частину, радіолокаційну систему наведення (радіолокаційну станцію, РЛС), відносно великі масу і дальність польоту;
- протирадіолокаційні — призначені для ураження РЛС супротивника, мають фугасну бойову частину і пасивну радіолокаційну систему наведення;
- протитанкові — призначені для ураження бронетанкової техніки супротивника, мають кумулятивну бойову частину, відносно малі масу і дальність польоту.
Клас «повітря — повітря»
Ракети класу «повітря — повітря» застосовують з літальних апаратів для ураження повітряних цілей у повітряному бою. Такі ракети, як правило, мають одну з систем самонаведення (радіолокаційну, інфрачервону, лазерну тощо). Маса — від декількох десятків до декількох сотень кг. Дальність дії: від 5–7 до 100 км.
Ракети «повітря — повітря» класифікують за дальністю і типом головки самонаведення та мають один або декілька ракетних двигунів на рідкому паливі чи пальному твердому ракетному.
Література
- Широкорад А. Б. История авиационного вооружения : Краткий очерк / Под общ. ред. А. Е. Тараса. Минск : Харвест, 1999. 560 с.
- Головко Б. Б., Гуйван В. О., Дементьєв В. В. та ін. Перспективні напрямки розвитку авіаційних керованих ракет класу «повітря — повітря» // Системи озброєння і військова техніка. 2015. № 2 (42). С. 10–12.
- Коротін С. М. та ін. Довідник з історії розвитку авіації та авіаційного озброєння. [Б. м. : б. в.], 2020. 120 с.
- Кучеренко Ю. Ф., Кучеренко О. О. Аналіз способів застосування основних складових повітряно-ударної компоненти військами РФ у війні проти України // Збірник наукових праць Харківського національного університету Повітряних Сил. 2023. № 75. С. 14–22.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Тюрін В. В. Ракета авіаційна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ракета авіаційна (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.02.2026
