Кримінально-процесуальне право

Криміна́льно-процесуа́льне пра́во — система правових норм, що встановлюють типову модель та визначають процесуальну форму діяльності органів досудового слідства, прокуратури та суду зі встановлення об’єктивної істини та вирішення інших завдань судочинства, розгляду та розв’язання кримінальних справ, здійснення правосуддя, створюють необхідні юридичні гарантії встановлення істини та захисту прав і свобод людини.

Застосування в українському праві

Кримінально-процесуальне право України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Рішень Конституційного Суду України, Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК), законів України та прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) і Верховного Суду України.

Система кримінально-процесуального права

Систему кримінально-процесуального права утворюють норми права загальної та особливої частини, у рамках яких виділяють окремі процесуальні інститути.

До загальної частини належать норми, якими визначають завдання та принципи кримінального процесу, статус окремих учасників процесу, загальні норми доказового права та інші норми, що визначають найважливіші процесуальні гарантії правосуддя.

Особливу частину утворюють норми, якими регулюють кримінально-процесуальні відносини на різних стадіях кримінального процесу.

Інститути кримінально-процесуального права

Інститути кримінально-процесуального права — сукупність взаємопов’язаних об’єктом правового регулювання процесуальних норм. Наприклад, інститут окремої слідчої дії — це правові норми, що визначають умови її проведення, коло учасників та особливості їхнього статусу, процедуру провадження, порядок документування, відповідальність за порушення встановленої процедури.

Норми кримінально-процесуального права

Норми кримінально-процесуального права поділяються на окремі види:

• уповноважувальні — наділяють учасників процесу правами, надають їм повноваження на певні юридичні дії, тобто мають дозвільний характер;
• зобов’язувальні — передбачають конкретний вид поведінки та дій за певних умов;
• заборонні — вимагають утримуватися від вчинення певних дій або не дозволяють певну поведінку.

Кримінально-процесуальна норма має тричленну структуру. Окремими її елементами є гіпотеза, диспозиція та санкція.

Гіпотеза правової норми вказує на те, коли і за яких умов (обставин) треба нею керуватися.

Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних правовідносин, які регулює ця правова норма, і яку поведінку нею приписують, забороняють або дозволяють.

Санкція вказує на те, які негативні наслідки зумовлює невиконання наказів цієї правової норми.

Першоджерелом норм кримінально-процесуального права і норм найвищої юридичної сили є Конституція держави.

Норми Конституції мають фундаментальний і концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права; норми кримінально-процесуального права не повинні суперечити Конституції України і мають відповідати її положенням. Під час вирішення проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати нормам конституційного права. Нормативні акти, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили і не можуть бути застосовані. Норми конституційного права є нормами прямої дії, їх безпосередньо застосовують у випадках неврегульованості певних відносин галузевим законодавством.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Під час процесуальної діяльності міжнародні договори застосовують, якщо вони не суперечать Конституції України.

Застосування міжнародного права

У кримінальному процесі використовують Загальну декларацію прав людини; Європейську конвенцію з прав людини (Рим, XI.1950), ратифіковану Законом № 475/97-ВР від 17. 07. 97; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966; Європейську конвенцію про взаємодопомогу у кримінальних справах, ратифіковану Законом України № 44/98-ВР від 16. 01. 98 та інші міжнародні правові акти.

На інтегративному рівні норми кримінально-процесуального права кодифіковані та системно представлені у Кримінальному процесуальному кодексі України.

До джерел норм кримінально-процесуального права належать Закони України «Про судоустрій та статус суддів», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про запобігання корупції», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», Закон України «Про Державне бюро розслідувань», «Про Вищий антикорупційний суд» (Відомості Верховної Ради, 2018, № 24, ст. 212), «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» та деякі інші законодавчі акти, які вносять зміни або доповнення до Кримінального процесуального кодексу тощо.

За своєю юридичною силою норми, що регулюють кримінальний процес і кримінально-процесуальні відносини, поділяють на: конституційні норми (норми найвищої юридичної сили); норми, представлені в рішеннях Конституційного Суду України; норми ратифікованих Україною міжнародних правових актів; правотворчі рішення ЄСПЛ; норми КПК України; норми інших законів.

Норми правових актів меншої юридичної сили мають відповідати нормам правових актів більшої юридичної сили, в іншому випадку — вони не підлягають застосуванню.

При розв’язанні проблем прогалин у законодавстві прецедентна практика ЄСПЛ та Верховного Суду України набувають ознак джерел права.

Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23. 02. 2006 визначені фундаментальні для правової системи України положення: при розгляді справ суди мають застосовувати практику ЄСПЛ як джерело права (ст. 17); законодавчий орган держави (орган представництва) має здійснювати експертизу та перевірку чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці ЄСПЛ (ст. 19). Прецедентна практика ЄСПЛ стає важливим джерелом кримінально-процесуального права України.

Правові позиції та прецедентна практика ЄСПЛ стають правовими стандартами європейськими, наповнюють правову систему України цілісними й важливими принципами, дефініціями, гарантіями, нормами, які мають гармонізувати національне право і правосвідомість, унормувати наявні прогалини законодавчого регулювання, сприяти їх юридичній визначеності та системності.

У сучасних умовах актуальними є рішення ЄСПЛ, які можуть безпосередньо застосовувати при вирішенні проблем правозастосовного характеру в Україні, зокрема рішення у справах: «Загородній проти України» (рішення від 24. 11. 2011); «Волохи проти України»; «Яременко проти України»; «Шабельник проти України»; «Луценко проти України (рішення від 19. 11. 2012), «Чанєв проти України» (остаточне рішення від 09. 01. 2015), «Раманаускас проти Литви» (рішення від 05. 02. 2008), «Балицький проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Любченко проти України», «Масларова проти Болгарії» (рішення від 08. 02. 2019) та інші.

У розв’язанні проблем конкуренції правових норм та належного їх тлумачення на сучасному етапі все більшу роль відіграють судові прецеденти та правові висновки вищих інституцій судової влади.

Прецедент — це сформоване судом загальнообов’язкове правило поведінки, яке мають застосовувати для вирішення аналогічних питань. Правові позиції — узагальнені судом доктринальні підходи до розв’язання конкретних прогалин чи проблем права, яким він надає значення правових стандартів, загальнообов’язкових правил судової діяльності.

У частині 1 ст. 36 Закону України від 02. 06. 2016 № 1402-VIII «Про судоустрій та статус суддів» зазначено, що Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики, узагальнює судову практику та забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначений процесуальним законом. У правозастосовній діяльності важливими орієнтирами, які набувають значення правових стандартів, стають рішення Верховного Суду, зокрема від 08. 10. 2019 у справі № 639/8329/14-к від 29. 04. 2020 № 1-305/2009 (справа № 13-97зво19 11. 03. 2020 у справі № 149/745/14 провадження № 51-4269км19).

Прецедентна практика ЄСПЛ та вищого судового органу нашої держави — мобільна форма розв’язання процесуальних колізій та прогалин у праві. Вона сприяє становленню добротної інтегративної системи ефективного прецедентного права. З урахуванням конституційних принципів правосуддя у правовій державі її без зволікань повинні реалізовувати для удосконалення національної системи процесуального законодавства. Зміни до кримінального процесуального законодавства України, згідно з приписами ч. 3 ст. 1 КПК України, можуть вносити «виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та /або до законодавства про кримінальну відповідальність, та /або до законодавства України про адміністративні правопорушення».

Згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть бути застосовані закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обовʼязки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на не оприлюднених нормативно-правових актах такого змісту: «Non obligat lex nisi promulgata — Закон не зобов’язує, якщо він не обнародуваний».

Водночас згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод людини. Тому норми законів, які звужують наявні права і свободи людини, не підлягають застосуванню.

Джерела

1. Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини: Закон України 3477-IV від 23 лютого 2006 // Відомості Верховної Ради України. 2006. № 30. Ст. 260. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15#Text
2. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9–10; 11–12; 13. Ст. 88. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text
3. Європейська конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_036#Text

Література

1. Капліна О. В., Шило О. Г., Трофименко В. М. та ін. Кримінальний процес. Харків : Право, 2018. 584 с.
2. Молдован А. В., Молдован В. В. Слідчі (розшукові) дії. Київ : Алерта, 2019. 310 с.
3. Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Загальна частина. 9-те вид., допов. і перероб. Київ : Алерта, 2021. 458 с.
4. Тертишник В.  М., Тертишник О.  І., Ченцов  В.  В. Закон України «Про Бюро економічної безпеки України». Науково-практичний коментар. Київ : Алерта, 2022. 290 с.
5. Тертишник В. М. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. 21-ше вид., допов. і перероб. Київ : Алерта, 2024. 1060 с.

Автор ВУЕ

• В. М. Тертишник

Покликання на цю статтю: Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Кримінально-процесуальне право (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.12.2025