Біржа праці

Бі́ржа пра́ці — організація, що надає спеціалізовані послуги у сфері посередництва у працевлаштуванні та / або сприяння зайнятості на ринку робочої сили (ринку праці): здійснює облік (реєстрацію звернень) осіб, які шукають роботу, та / або безробітних, виступає посередником між працівниками та роботодавцями в здійсненні найму на роботу, а також надає інформаційні, консультаційні й інші послуги, пов’язані з добором роботи та персоналу, відповідно до законодавства.

Історична довідка

Найдавніші відомості про інституціоналізовані форми посередництва між роботодавцями та працівниками в європейській практиці пов’язують зі створенням біржі праці у Франції (1639). Згадка про ранню довідково-реєстраційну модель такого посередництва датується 1650, коли Генрі Робінсон відкрив у м. Лондоні «Офіс адрес і зустрічей» (англ. «Office of Addresses and Encounters») як реєстрово-довідкову установу, що допомагала з пошуком праці та наймом.

У досоюзний період (1917–1922) в радянських республіках біржі праці формувалися як інституції державного регулювання зайнятості. Навесні 1922 (до формального утворення СРСР у грудні 1922) радянські органи праці реорганізували центральний відділ розподілу робочої сили у відділ ринку праці, а його місцеві органи — в біржі праці.

Вони контролювали радянські, державні та господарські органи, представників профспілок. Біржі праці організовували облік і перерозподіл робочої сили, навчання та перепідготовку безробітних; реєстрацію незайнятого населення; залучення безробітних до праці; вивчення попиту та пропозицій на працю; організацію громадських робіт; ведення каталогів, звітності. Діяльність біржі праці спрямовувалася на впорядкування найму робочої сили та забезпечення контролю за встановленням права на одержання фінансової допомоги.

Під час нової економічної політики робітників і службовців приймали на роботу тільки через державні біржі праці. 1925–1928 допускався вільний найм. У радянській системі біржі праці фактично набули монопольних функцій (див. Монополія) на ринку праці: для отримання роботи громадяни, як правило, реєструвалися на біржі, а працевлаштування здійснювалося за направленнями на підставі заявок підприємств. Поза біржами праці працевлаштування було обмеженим і стосувалося окремих категорій висококваліфікованих працівників і керівного персоналу.

1928–1929 біржі праці перестали існувати, оскільки безробіття формально вважали ліквідованим. Посилювалися адміністративно-планові механізми регулювання зайнятості. Нормативним відображенням цього курсу стало, зокрема ухвалення в жовтні 1930 Наркоматом праці СРСР постанови «Про негайне направлення безробітних на роботу і про припинення виплати їм грошової допомоги» (рос. «О немедленном направлении безработных на работу и о прекращении выплаты им денежной помощи»). Надалі інститут бірж праці в СРСР було згорнуто, а функції обліку, розподілу та направлення робочої сили поступово інтегрувалися в систему державного управління працею й кадрового забезпечення.

У 20–21 ст. функції, що історично асоціюються з біржами праці, у більшості країн виконують публічні служби зайнятості (англ. public employment services) та / або приватні агентства зайнятості, діяльність яких визначається національним регулюванням. На міжнародному рівні загальні підходи до діяльності приватних агенцій відображено у Конвенції МОП № 181 «Про приватні агентства зайнятості» (1997), тоді як у країнах ЄС публічні служби зайнятості взаємодіють у межах профільної мережі співпраці (PES Network).

Характеристика

Термін «біржа праці» вживають як щодо публічних інституцій (державних служб зайнятості, що здійснюють реєстрацію осіб, які шукають роботу, добір вакансій і реалізацію програм сприяння зайнятості), так і щодо приватних посередників (бюро / агенцій), які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні. У сучасній Україні сфера зайнятості інституційно поєднує діяльність Державної служби зайнятості та регульовану діяльність суб’єктів господарювання, що надають послуги з посередництва у працевлаштуванні.

Функції біржі праці

Виділяють функції біржі праці:

соціально-захисну — сприяння соціальному захисту осіб, які шукають роботу, та безробітних через інформування про права, доступні форми підтримки й послуги сприяння зайнятості;
посередницьку — організація взаємодії роботодавців і шукачів роботи у процесах працевлаштування та добору персоналу (підбір вакансій та кандидатів, узгодження пропозицій і запитів, направлення на роботу);
інформаційно-аналітичну — збирання, систематизація й поширення інформації про вакансії та пропозицію робочої сили, моніторинг і аналіз стану ринку праці (попиту та пропозиції);
професійно-орієнтаційну та навчальну — професійна орієнтація, організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації відповідно до потреб ринку праці;
регулятивну — участь у впорядкуванні процесів зайнятості через застосування процедур обліку, реєстрації, підбору та направлення, а також через реалізацію програм сприяння зайнятості;
ресурсоутворювальну — розширення можливостей продуктивної зайнятості населення, зокрема через підтримку створення робочих місць, розвиток інструментів зайнятості та сприяння самозайнятості / підприємницькій активності.

Біржі праці в Україні

В Україні до 1917 поряд із приватними посередницькими бюро (зокрема в м. Одесі) діяли біржі праці, які в 1914–1917 організовували міські управи (наприклад, у м. Харкові). У м. Києві першу в Україні біржу праці, що мала назву «Бюро праці», відкрито в жовтні 1915. Її створення пов’язано з потребою оперативного забезпечення підприємств робочою силою в умовах воєнного часу.

У сучасній Україні функції, які традиційно пов’язувалися з «біржами праці», здійснює Державна служба зайнятості (див. Зайнятості служба) та її територіальна мережа центрів зайнятості, що забезпечують виконання державної політики у сфері зайнятості населення і соціального захисту від безробіття. Нормативне становлення цієї системи в незалежній Україні започатковано постановою Ради Міністрів Української РСР від 21.12.1990 № 381, а згодом її діяльність регламентували Закон України «Про зайнятість населення» від 01.03.1991 № 803-XII (нині втратив чинність) та чинний Закон України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 № 5067-VI. Державна служба зайнятості як державна інституція під координацією Державного центру зайнятості та через мережу центрів зайнятості здійснює публічне сприяння зайнятості й реєстрацію безробітних, а також виконує інформаційно-аналітичні та сервісні функції, зокрема аналіз і прогноз попиту та пропозиції робочої сили, консультування роботодавців і громадян, організацію професійної підготовки та перепідготовки, реалізацію програм зайнятості. Паралельно послуги з добору роботи / персоналу можуть надавати суб’єкти господарювання, що провадять діяльність із посередництва у працевлаштуванні (кадрові та рекрутингові агенції, спеціалізовані інтернет-ресурси). Див. Політика кадрова.

В умовах воєнного стану в Україні (від 2022) діяльність публічних сервісів зайнятості набула додаткових акцентів, пов’язаних із підтримкою внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та роботодавців, які забезпечують їхнє працевлаштування. Так, застосовують інструменти компенсаційної підтримки роботодавців, розширюється використання електронних каналів взаємодії (наприклад, дистанційний доступ до окремих послуг), а також посилюють роль програм підтримки зайнятості та самозайнятості, зокрема через грантові механізми започаткування або розвитку власної справи.

Література

Вирський Д. С. Біржа праці, біржа робочої сили // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 1 : А — В. С. 296.
Попов С. В. Безробіття, його сутність та історія боротьби з цим явищем // Форум права. 2008. № 1. С. 353–357. URL : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-1/08pcvzcj.pd ; URL : https://dspace.univd.edu.ua/server/api/core/bitstreams/c11afa99-4ff5-4fd4-a523-c4caa5e5c2c2/content
Онікієнко В. В. Ринок праці та соціальний захист населення України : ретроаналіз, проблеми, шляхи вирішення : [науково-аналітична монографія] / В. В. Онікієнко. Київ : Ін-т демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, 2013. 456 с. URL : https://idss.org.ua/monografii/2013_rynok_praci_onikienko.pdf
Прилуцька Л. А. Особливості діяльності бірж праці в роки непу в УСРР // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2015. Вип. 42. 348 с.