Бінош, Жюльєтт

Біно́ш, Жюльє́тт (Жульєт; фр. Binoche, Juliette; 09.03.1964, м. Париж, Франція) — актриса театру та кіно, танцівниця, лауреатка премій «Оскар», «Сезар» та інших.

Бінош, Жюльєтт (Binoche, Juliette)
Народження	09.03.1964
Місце народження	Париж
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	кіномистецтво

Відзнаки
Премії	Оскар, Сезар, Золотий лев, Золотий ведмідь, Золота пальмова гілка

Життєпис

Народилася в мистецькій сім’ї: батько — скульптор, актор, режисер, мати — театральна актриса та режисер. Після розлучення батьків 1968 Бінош виховувала тітка, потім деякий час вона жила в пансіоні. З 7 років мешкала разом із матір’ю і сестрою у замку Радре в м. Сарже-сюр-Бреї.

У сімнадцять років вступила до консерваторії 6-го округу м. Парижа, де здобула ступінь бакалавра. Деякий час вивчала акторську майстерність у Вищій національній консерваторії драматичного мистецтва та паралельно брала приватні уроки у В. Грег (дата народження невідома — 2007). Навчалась також у консерваторіях 2-го і 5-го округів м. Парижа. Грала у студентських спектаклях, зокрема була режисером і актрисою в студентській постановці п’єси Е. Йонеско «Король помирає» (1980).

На початку 1980-х приєдналася до театральної трупи, гастролюючи у Франції, Бельгії та Швейцарії під псевдонімом «Жюльєтт Адрієнн». Дебютувала на екрані як виконавиця другорядних ролей і статистка у телефільмах (1983), це надихнуло зосередитися на подальшій роботі в кіно.

Творчість

Кіно

Першими ролями у повнометражному кіно були ролі другого плану в фільмах «Прекрасна свобода» (1983, режисер П. Кане), «Вітаю, Маріє» (1985, режисер Ж.-Л. Годар), «Нана» (1985, режисер А. Ланое). Стала відома широкому загалу після виходу фільму «Знайомство» (1985; режисер А. Тешине). Отримала премію Ромі Шнайдер (1986), яку французькі журналісти присудили актрисі за виконання у ньому ролі Ніни, молодої провінціалки, що бажає стати актрисою в м. Парижі. Роль падчерки-підлітка Наташі у фільмі «Сімейне життя» (1985, режисер Ж. Дуайон) принесла Бінош глядацьку популярність та високі оцінки критиків. Режисер, вражений пробами Бінош, збільшив вік персонажа з 14 до 17 років, аби залучити молоду актрису.

Після участі в кількох не дуже вдалих кінокартинах зіграла головну роль подруги гангстера у драматичному фільмі «Погана кров» (1986, режисер Л. Каракс). Ця роль принесла Бінош номінацію на премію «Сезар».

Першою англомовною роллю, що згодом сприяла популярності актриси за межами Франції, стало втілення образу офіціантки Терези в американському фільмі «Нестерпна легкість буття» (1988, режисер Ф. Кауфман), екранізації однойменного роману М. Кундери.

Три роки тривала робота над фільмом «Коханці з Нового мосту» (1991, режисер Л. Каракс), який став культовим. Бінош зіграла в ньому головну роль — сліпу художницю, що кохає бродягу, якого зіграв Д. Лаван (нар. 1961; Франція). Довготривала робота над одним французьким проєктом спонукала актрису замислитися про більш активну кар’єру за кордоном.

У 1992 Бінош знімалась у м. Лондоні у ролях Кетрін Ерншо та Кетрін Лінтон в екранізації роману Е. Бронте «Буремний перевал» (1992, режисер П. Космінський). Попри гідну акторську гру та створення блискучого дуету з актором Р. Файннсом (нар. 1962, Велика Британія), публіка не сприйняла француженку в образі англійської романтичної героїні.

Ще одним випробуванням для Бінош стала роль у франко-британській психологічній драмі «Шкода» (1992, режисер Л. Маль) за однойменним романом Дж. Гарт (1942; Ірландія — 2011; Велика Британія). Партнерами актриси були актори Дж. Дж. Айронс і Р. Грейвс (нар. 1963; Велика Британія). Втілення проєкту йшло важко, але, зрештою, успішно. За роль звабливої невістки Бінош була номінована на премію «Сезар».

Зіграла у трилогії К. Кесльовського «Три кольори». У першому фільмі «Три кольори: синій» (1993) виконала роль жінки, що втратила в автокатастрофі чоловіка і доньку. У двох інших фільмах трилогії «Три кольори: білий» і «Три кольори: червоний» (обидва — 1994) грала епізодичні ролі.

В історичному фільмі «Гусар на даху» (1995, режисер Ж.-П. Раппно) за однойменним романом Ж. Жіоно Бінош з’явилася на екрані у романтичному образі маркізи Поліни де Теюс. Цей високобюджетний фільм мав касовий успіх у всьому світі, актриса знову була номінована на «Сезар» за найкращу жіночу роль.

У романтичній комедії «Кушетка в Нью-Йорку» (1996, режисер Ш. Акерман) виконала роль танцівниці Беатріс, яка обмінюється квартирами з нью-йоркським психоаналітиком. Фільм не був високо оцінений критиками.

Незабаром роль медсестри у фільмі «Англійський пацієнт» (1996, режисер Е. Мінгелла) за однойменним романом М. Ондатже (нар. 1943, Шрі-Ланка) дозволила Бінош здобути вищу нагороду Американської кіноакадемії «Оскар» у номінації «найкраща жіноча роль другого плану».

У наступні кілька років актриса втілювала неординарні образи в різноманітних міжнародних проєктах. Вона зіграла емоційно травмовану паризьку музикантку в драмі «Аліса і Мартен» (1998, режисер А. Тешине); її героїня переживає складні стосунки з коханцем, який приховує сімейну таємницю. Виконала головну роль у біографічній мелодрамі «Діти століття» (1999, режисер Д. Кюріс) — історії кохання у письменниці Жорж Санд і поета А. де Мюссе. В історичній драмі «Вдова з острова Сен-Пьєр» (2000, режисер П. Леконт) Бінош виступила в ролі жінки, яка намагається врятувати засудженого від смертної кари. Зіграла також головні ролі у двох протилежних за стилістикою картинах — актрису Анну Лоран у складній психологічній драмі «Код невідомий» (режисер М. Ханеке) та шоколадницю Віанн Роше у романтичному фільмі «Шоколад» (режисер Л. Халльстрем; обидва — 2000). За акторську роботу в останньому фільмі Бінош отримала приз глядацьких симпатій у категорії «найкраща європейська актриса» премії Європейської кіноакадемії, була номінована на премію «Оскар» і премію Британської академії кіно і телевізійних мистецтв. Намагаючись далі урізноманітнити своє амплуа, Бінош зіграла косметолога Розу в романтичній комедії «Різниця в часі» (у прокаті деяких країн «Історія кохання»; 2002, режисер Д. Томпсон), де її партнером став Ж. Рено.

Упродовж 2000-х простежується прагнення Бінош грати в некасових кінокартинах зі складною соціально-політичною проблематикою. Вона береться за тему апартеїду, виконуючи роль південноафриканської поетеси у стрічці «У моїй країні» (2004, режисер Дж. Бурман). Фільм був розкритикований за неоднозначне зображення чорношкірих мешканців ПАР. Стрічка «Приховане» (2005, режисер М. Ханеке) мала великий успіх. Бінош грала дружину журналіста, у його ролі Д. Отей (нар. 1950; тепер Алжир). Подружжя отримує анонімні відеозаписи їхньої родини і будинку, криваві малюнки тощо. У фільмі художніми засобами філософської притчі розкрита тема колоніалізму, війни в Алжирі.

У трилері «Кілька днів у вересні» (2006, режисер С. Амігорена) розповідається про події, які нібито передували теракту 11.09.2001. Стрічка, де Бінош зіграла агентку французької секретної служби, отримала негативні відгуки через натяки про інформованість та одночасну неспроможність спецслужб у запобіганні подібних катастроф.

До політичної тематики дотичний фільм «Злом і проникнення» (2006, режисер Е. Мінгелла), де Бінош зіграла боснійську біженку, що мешкає в м. Лондоні.

Незабаром Бінош взяла участь у драматичній комедії «Політ червоної кулі» (2007, режисер Хоу Сяосянь). Фільм розповідає про зусилля героїні суміщати обов’язки матері-одиначки з кар’єрою співачки. Режисера, відомого артгаузним стилем (див. Артгауз), надихав короткометражний фільм «Червоний шар» (1956, режисер А. Ламорісс). Зйомки фільму відбувалися в м. Парижі, актори повністю імпровізували, а результат роботи був високо оцінений критиками. Фільм «Розмежування» (2007, режисер А. Гітаї), в якому Бінош зіграла головну роль Ани, було присвячено палестинському питанню, що викликало неоднозначну реакцію в різних колах глядачів. Після п’ятирічної перерви актриса повернулася до більш легкої, розважальної тематики та зіграла головну роль у романтичній комедії «Ден у реальному житті» (у прокаті деяких країн — «Закохатися у наречену брата», «Кохання з першого погляду у Род Айленді»; 2007, режисер П. Хеджес). У ліричній мелодрамі «Париж» (2008, режисер С. Клапіш) Бінош зіграла багатодітну мати-одиначку, у родинній драмі «Літня пора» (2008, режисер О. Ассаяса) — молодшу сестру.

Співпрацювала з режисером А. Кіаростамі. Знялася в епізодичній ролі в його фільмі «Ширін» (2008), згодом зіграла головну роль власниці галереї у драматичній стрічці «Завірена копія» (2010), яка була дуже високо оцінена кіноспільнотою.

Протягом 2010-х Бінош знімалася у різнопланових ролях: журналістки Анни у фільмі про дитячу проституцію «Вони» (2010, режисер М. Шумовська); арт-консультантки у трилері «Космополіс» (2012, режисер Д. Кроненберг); 40-річної Марі, яка вважає себе 25-річною, у драматичній комедії «Життя іншої жінки» (2012, режисер С. Тестю), лікарки-кардіохірурга в мелодрамі «Відкрите серце» (2012, режисер М. Лен), скульптора в стрічці «Каміль Клодель-1915» (2013, режисер Б. Дюмон), військової фоторепортерки в драмі «Тисячу разів на добраніч» (2013, режисер Е. Поппе), науковиці у фантастичному трилері «Годзілла» (2014, режисер Г. Едвардс); екстравагантної пані у сімейній комедії «Моя краля» (2016, режисер Б. Дюмон); 47-річної матері, яка вагітніє одночасно зі своєю донькою, в комедії «Яка мати, така донька» (2017, режисер Н. Сальйо); доктора Велет у науково-фантастичному фільмі, екранізації однойменної культової манги Масамуне Сіро (нар. 1961; Японія) «Привид у броні» (2017, режисер Р. Сендерс); паризької художниці Ізабель у мелодрамі «Впустіть сонце» (2017, режисер К. Дені); письменниці-мандрівниці у драмі «Подорож у Йосіно» («Видіння»; 2018, режисер Н. Кавасе); схибленої біологині у космічному фільмі жахів «На висоті» (2018, режисер К. Дені); актриси в комедії «Подвійне життя» (2019, режисер О. Ассаяс); доньки актриси в сімейній драмі «Правда» (2019, режисер Х. Корееда). Знімається також у більш артгаузних проєктах: сценарій фільму «Зільс-Марія» (2013, режисер О. Ассаяс) був написаний спеціально для Бінош та містив елементи її біографії.

У 2020-х знялася у фільмах: «Добра дружина» (2020, режисер М. Прово), «Уїстреам» («Між двома світами»; 2021, режисер Е. Каррер), «Ліцеїст» («Зимовий хлопець»; 2022, режисер К. Оноре), «З любов’ю та люттю» («Дві сторони леза»; 2022, режисер К. Дені), «Пристрасть Додена Буффана» («Смак речей»; 2023, режисер Чан Ань Хунг) тощо. Актриса не обмежує себе ані амплуа, ані жанрами, експериментуючи, втілює різнопланові та оригінальні образи. Її улюбленим форматом залишається повнометражне кіно, хоча в 2017–2020-х тричі з’явилася в телевізійних серіалах, зігравши саму себе (камео) у серіалі «Десять процентів» («Зателефонуйте моєму агенту»; 2017, режисери Д. Беснеар, Ф. Ерреро), редакторку-документалістку в кримінальній драмі «Сходи» (2022, режисери А. Кампос, М. Кон), Коко Шанель в історичній драмі «Новий образ» (2024, режисер Т. А. Кесслер). У 2024 стала президенткою Європейської кіноакадемії.

Робота в театрі

Паралельно з роботою в кіно актриса працює в різних театральних компаніях.

У лютому 1998 успішно дебютувала на лондонській сцені в театрі «Алмейда» в новій версії п’єси Л. Піранделло «Одягни оголеного» під новою назвою «Оголена» в адаптації Н. Райта (нар. 1940; ПАР) та постановці Дж. Кента (нар. 1949, Велика Британія).

14.11.2000–04.02.2001 Бінош виконувала роль Емми на Бродвеї у Театрі Американських авіаліній (тепер театр Т. Геймса) в адаптації драми «Зрада» Г. Пінтера у постановці Д. Лево (нар. 1957; Велика Британія). За цю роль актриса була номінована на премію «Тоні».

Виступала як танцівниця і хореограф у театральній танцювальній постановці під назвою «IN-I», створеній спільно з хореографом А. Ханом (нар. 1974; Велика Британія). Шоу вперше було продемонстровано 2008 в Національному королівському театрі в м. Лондоні, згодом було представлено в широкому світовому турне.

У 2015 Бінош зіграла в новій версії трагедії Софокла «Антигона» режисера І. ван Хове (нар. 1958; Бельгія). Постановка була презентована в різних театрах Європи та США.

У жовтні 2017 актриса виступила у шоу «Варто жити. Барбара» за автобіографічною прозою культової співачки Барбари (М. А. Серф; 1930–1997; Франція) «Було чорне піаніно… Перервані спогади» («Il été un piano noir…, Mémoires interruptés»; 1998) на Авіньйонському фестивалі та згодом у Паризькій філармонії у супроводі піаніста А. Таро (нар. 1968; Франція).

Україніка

У квітні — травні 2010 Бінош відвідала м. Київ. В Україні було представлено її проєкт «Радість» («Jubilations») — показ найкращих стрічок актриси («Побачення», «Коханці з Нового мосту», «Три кольори: синій», «Різниця в часі» та «Літня пора»), презентацію на території Національного заповідника «Софія Київська» актрисою власної книги «Портрети. В очах» («Portraits. In eyes»), а також виставку «Портрети. В-Очах» («Portraits. In-Eyes») з її 68 картин. Ретроспектива фільмів Бінош відбулася у містах Донецьку, Києві, Одесі та Харкові.

На церемонії вручення премії «Сезар» (2023) Бінош виступила проти війни і на підтримку України.

Нагороди

Перша актриса, яка стала лауреаткою трьох найпрестижніших європейських кінофестивалів і отримала призи за найкращу жіночу роль: «Золотий лев» МКФ у Венеції (1993) за роль у фільмі «Три кольори: синій»; «Золотий ведмідь» на Берлінському МКФ (1996) за роль у фільмі «Англійський пацієнт»; «Золоту пальмову гілку» МКФ в Каннах (2009) за роль у фільмі «Завірена копія».

Актриса чотири рази здобувала найвищу нагороду Європейської кіноакадемії за ролі у стрічках «Коханці з нового мосту» (1992), «Англійський пацієнт» (1997), «Шоколад» (2000) та за досягнення у розвитку світового кіномистецтва (2019). Лауреатка премії «Сезар» найкращій актрисі (1994) за роль у фільмі «Три кольори: синій».

Додатково

• Бабуся та дідусь Бінош були акторами, під час Другої світової війни та нацистської окупації потрапили до Освенциму.
• Від 1992 Бінош є патроном французької камбоджійської благодійної організації «Діти Азії», стала хрещеною матір’ю п’яти камбоджійських сиріт.
• Від 2000 бере участь в організації «Репортери без кордонів».

Твори

• Portraits In-Eyes. Paris : Place des Victoires, 2008. 157 р.

Література

1. Quinonero F. Juliette Binoche. Instants de grâce. Paris : Grimal, 2011. 242 р.
2. The Europeanness of European Cinema: Identity, Meaning, Globalization / Ed. by M. Harrod, M. Liz, A. Timoshkina. London : I. B. Tauris, 2015. 267 p.
3. Горлач П. Французька акторка Жульєт Бінош на церемонії «Сезар» віддала шану українцям // Суспільне. Культура. 2023. URL: https://suspilne.media/culture/400385-francuzka-aktorka-zulet-binos-na-ceremonii-sezar-viddala-sanu-ukraincam/
4. Morrey D. The Ageing, the Immature and the Ageless: Juliette Binoche’s Midlife Roles Since 2010 // French Screen Studies. 2024. P. 1–19. URL: https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/26438941.2024.2358611

Автор ВУЕ

А. О. Ангелова

Покликання на цю статтю: Ангелова А. О. Бінош, Жюльєтт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бінош, Жюльєтт (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.01.2025