Білодід, Іван Костянтинович

Білоді́д, Іва́н Костянти́нович (29.08.1906, с. Успенське, тепер с. Успенка Олександрійського району Кіровоградської області, Україна — 21.09.1981, м. Київ, тепер Україна) — мовознавець, радянський державний діяч, академік АН СРСР (з 1972), академік АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1971, тепер Національна премія України імені Тараса Шевченка).

Білодід, Іван Костянтинович
Народження	29.08.1906
Місце народження	Успенка (село)
Смерть	21.09.1981
Місце смерті	Київ
Alma mater	Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	літературознавство, мовознавство
Відзнака	Державна премія СРСР (1983), Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1971)

Життєпис

Народився у селянській сім’ї.

1932 закінчив літературно-лінгвістичний факультет Харківського університету (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Викладав українську та російську мови у Всеукраїнському комуністичному інституті радянського будівництва і права (1934–1935), від 1935 працював літературним редактором у видавництві «Комуніст». У 1941 працював на кафедри російської мови Львівського державного університету імені Івана Франка (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка).

Учасник Другої світової війни.

Від 1946 працював в Інституті мовознавства АН УРСР (тепер Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України) і одночасно — в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Захистив 1947 кандидатську, а 1952 — докторську дисертації. Від 1956 — професор.

1957–1962 — Міністр освіти УРСР.

Був віце-президентом АН УРСР (1962–1978), директором Інституту мовознавства (1961–1981). Голова Українського комітету славістів, член Радянського і Міжнародного комітетів славістів (1964–1981).

Погляди. Діяльність

І. Білодід залишив по собі славу провідного русифікатора української мови, пропагатора так званого «гармонійного білінгвізму» та старанного провідника партійних настанов у мовній політиці від кін. 1940-х до поч. 1980-х. Водночас його вважають ініціатором соціолінгвістичних студій в Україні та фахівцем у питаннях стилістики українського радянського красного письменства.

Висловлення про вагу і роль російської мови траплялися в публікаціях діяча поч. 1950-х набагато частіше, ніж згадки про рідну мову. Під час республіканської конференції з питань культури української мови (1963; Київ) відзначав велику роль російської мови у сприянні розвитку української. Відповідно до його позиції, українська мова, з одного боку, вбирає з російської елементи словника й словотвору для власного збагачення й поступування, з іншого — застерігав проти мовного змішування, яке на той час вже було фактом доконаним і очевидним. Публікація «Проти буржуазно-націоналістичних перекручень історії української мови» (1947; у співавторстві) мала на меті донести до читачів хибність попередніх підходів до історії української мови. Особливий притиск зроблено на концепції О. Шахматова та його учня С. Обнорського (1888-1962; тепер РФ), які стверджували ідею східнослов’янської мовної єдності. Критика була спрямована передовсім на праці С. Смаль-Стоцького, А. Кримського та Іларіона (Огієнка), які першими доводили істотну відмінність української мови від російської.

Просував мовознавчі ідеї М. Марра, але після критики Й. Сталіним змінив свою позицію. Звинуватив науковців, які не встигли так швидко, як він, змінити своє ставлення до маррової науки.

Під впливом сталінської теорії про «зональні» мови, наполягав на думці, що в основу загальнонародної української мови ліг полтавсько-київський діалект. Цей міф міцно закарбувався в свідомості українських філологів, відгомін його сягає наших днів. Після смерті Й. Сталіна став засуджувати його за некомпетентні висловлення з лінгвістичних питань. Почав заперечувати теорію «злиття мов» і зауважив про неточність визначення діалектної основи української національної мови лише полтавсько-київським діалектом замість сукупності середньонаддніпрянських говорів.

На посаді очільника Міністерства освіти УРСР ефективно впроваджував освітню реформу. Як наслідок, попри право громадян вільно обирати мову навчання, кількість неросійських шкіл, особливо в містах, невпинно зменшувалася, тоді як російськомовних шкіл і класів більшало. Наголошував, що в школах з українською, молдавською, угорською і польською мовами викладання російську мусять вивчати на такому рівні, щоби випускники вільно володіли нею й користувалися в повсякденному житті. За офіційними приписами обидві мови (своєї національності та російську) мали вивчати паралельно й досконало, російську вважав «другою рідною мовою» всіх народів СРСР. Надіслав до ЦК КП(б)У листа, висловивши своє переконання в непотрібності запровадження болгарської та гагаузької мов у школах Одеської області.

На посаді директора Інституту мовознавства АН УРСР унормував наповнення української літературної мови російськими запозиченнями, теоретично обґрунтовував «велич російської мови» супроти української. Від 1961 ретельно контролював своїх колег та їхню друковану продукцію. На саму ж українську мову чинено неприхований «нормалізаторський» тиск під гаслом боротьби за «високу культуру слова» (цю добу метафорично назвали «білодідовщиною»). У 1960-х така діяльність діяча стала предметом анекдотів і жартів у відповідному мішаномовному оформленні.

Багаторічна діяльність Білодіда безпосередньо вплинула на поросійщення українського населення та провінціалізацію української мовознавчої науки.

Творчість

Автор праць із загального мовознавства (зокрема соціолінгвістики), з історії та теорії української літературної мови, лінгвостилістики, російського мовознавства, з питань мови культури, теорії й методології лінгвістичних досліджень тощо: «Питання розвитку мови української радянської художньої прози» (1955), «Т. Г. Шевченко в історії української літературної мови» (1964), «Розвиток мов соціалістичних націй СРСР» (1967), «Мова і ідеологічна боротьба» (1974), «Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов» (1979) та ін.

Один з авторів і відповідальний редактор «Курсу історії української літературної мови» (т. 1–2, 1958–1961), «Сучасної української літературної мови» (т. 1–5, 1969–1973), відповідальний редактор «Словника української мови» (т. 1–11, 1970–1980). Видав з відповідними науковими коментарями «Граматику слов’янську…» І. Ужевича (1970, разом з Є. Кудрицьким). Досліджував мову творів І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Рильського, Ю. Яновського, О. Довженка та ін. («Мова і стиль роману “Вершники” Ю. Яновського», 1955; «Мова творів Олександра Довженка», 1959; «Поетична мова Максима Рильського», 1965).

Нагороди та визнання

Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка отримав за участь у роботі над «Російсько-українським словником» (т. 1–3; 1968).

Лауреат Державної премії СРСР (1983).

Нагороджений орденами Червоної зірки (1943), Вітчизняної війни ІІ ступеня (1944), І ступеня (1944 і 1945), Червоного прапора (1945), медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945», «За перемогу над Японією» (обидві — 1945).

Цитата

І. Білодід та його однодумці «належали до тієї категорії “українських учених”, котрі в 1960–1980-х зійшли на проблеми мовного будівництва, зв’язку мови з ідеологією і культурою, двомовности, взаємодії мов тощо, бо мусили обстоювати тогочасну офіційну політику й ідеологію — зближення націй і мов, посилення позицій російської мови, натомість соціальні аспекти функціонування української мови, динаміку мовних змін не вивчали взагалі… Свою помітну роль у статусному та корпусному плануванні для української мови в 40-х – 70-х ХХ ст. Білодід зіграв сумлінно, ба навіть талановито: освятивши своїм ім’ям численні нормалізаційні праці (словники, мовні порадники, академічні підручники), він зумів закарбувати в свідомості багатьох українських мовознавців чіткі прикмети радянського формою та змістом варіанту української літературної мови, яка дедалі швидше вбирала російські лексичні одиниці чи кальки з них і копіювала граматичні властивості. Під його орудою планомірно защеплювано принцип “мінімальних розходжень”, усталювано “спільний лексико-фразеологічний фонд”, і взагалі вироблювано (й вироблено), неначе умовний рефлекс, звичку (чи то пак “традицію”) озиратися й узоруватися на російську мову. Інститутові мовознавства Білодідове керівництво теж узнаки далося — адже він і клімат ідеологічний створював, і настанови партії напрочуд успішно запроваджував у життя...»

 Цит. за: Каруник К. Академік Іван Білодід і радянське мовне планування в Україні // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. 2019. Т. 16. С. 109.

Твори

Вибрані твори : в 3 т. Київ : Наукова думка, 1986.

Література

1. Цілуйко К. К. Іван Константинович Білодід // Українська мова в школі. 1956. № 5. С. 88–90.
2. Багмут Й. А. Визначний учений і громадський діяч // Радянське літературознавство. 1966. № 8. С. 44–47.
3. Жовтобрюх М. А. І. К. Білодід // Українська мова і література в школі. 1966. № 9. С. 92–93.
4. Каруник К. Академік Іван Білодід і радянське мовне планування в Україні // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. 2019. № 16. С. 109–146.

Автор ВУЕ

Редакція_ВУЕ

Покликання на цю статтю: Білодід, Іван Костянтинович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Білодід, Іван Костянтинович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.01.2023