Барклай де Толлі, Михайло Богданович

Михайло Богданович Барклай де Толлі

Баркла́й де То́ллі, Миха́йло Богда́нович (рос. Барклай де Толли, Михаил Богданович, нім. Barclay de Tolly, Michael Andreas; 27.12.1761, за ін. даними — 1755, 1757 або 1758, імовірно родове помістя, тепер на території селища Памушис Шауляйського повіту, Литва, за ін. даними — м. Рига, тепер Латвія — 26.05.1818, м. Інстербург, тепер м. Черняховськ Калінінградської області, Росія) — військовий діяч, один із командувачів російської армії під час Французько-російської війни 1812 (див. Наполеонівські війни).

Барклай де Толлі, Михайло Богданович (Barclay de Tolly, Michael Andreas)
Народження	27.12.1761
Місце народження	Памушис, Литва
Смерть	26.05.1818
Місце смерті	Черняховськ, Росія
Місце поховання	с. Йигевесте, Естонія
Напрями діяльності	військовий діяч

Життєпис

Нащадок німецької бюргерської родини. Предки були дворянами з Шотландії, які в 17 ст. переселилися до м. Риги (тепер Латвія). У 18 ст. батько Барклая де Толлі вступив на військову службу в Росії і разом із родиною перейшов на православ’я. Дослужившись до звання поручика, отримав спадкове дворянство.

З раннього віку виховувався в родині брата матері в м. Санкт-Петербурзі (тепер Росія), де отримав ґрунтовну домашню освіту.

На військовій службі з 1776.

Помер дорогою до Німеччини, де хотів пройти курс лікування на мінеральних водах. Серце поховане на місці смерті (м. Інстербург, тепер м. Черняховськ Калінінградської області, Росія). Тіло поховане в родовому маєтку Бекгоф (тепер на околиці с. Йигевесте, повіт Валгамаа, Естонія).

Діяльність

Через недостатню знатність роду Барклая де Толлі його просування по службі було ускладнене, а термін здобуття нових звань — тривалішим, ніж у діячів із відомих дворянських родів.

1776 вступив на дійсну військову службу (Псковський карабінерський полк). З 1778 корнет (перший офіцерський чин, приблизно відповідає пізнішому званню прапорщика), від 1783 — підпоручик, з 1786 — поручик (Фінляндський єгерський корпус).

Під час Російсько-турецької війни 1787–1788 (див. Російсько-турецькі війни) отримав звання капітана (1788), був ад’ютантом генерал-поручика принца Ангальт-Бернбурзького (1744; тепер Німеччина — 1790; тепер Росія). Того самого року за військову доблесть отримав чин секунд-майора (нижче майорське звання, між капітаном і прем’єр-майором). Учасник битв під містами Очаковим, Аккерманом, Бендерами й ін.

1790 разом із принцем Ангальт-Бернбурзьким брав участь у Російсько-шведській війні 1788–1790. Невдовзі після загибелі принца отримав звання прем’єр-майора (старше майорське звання).

1794 придушував повстання Т. Костюшка. Отримав звання підполковника. З 1798 — полковник (командував 4-м єгерським полком), з 1799 — генерал-майор.

Брав участь у війні з Францією в 1806–1807 (Війна Четвертої коаліції), де його важко поранили. Під час лікування розробив план оборони на випадок вторгнення Наполеона І Бонапарта в Російську імперію. Вважав за потрібне відступати, застосувавши тактику «випаленої землі», і в такий спосіб затягувати французькі війська вглиб імперії. Від 1807 — генерал-лейтенант (командувач 6-ї піхотної дивізії).

Учасник Російсько-шведської війни 1808–1809 (на території сучасної Фінляндії). З 1809 — генерал від інфантерії, генерал-губернатор анексованої Фінляндії.

1810 призначений військовим міністром, членом Сенату в Російській імперії.

Розробив проєкт реформи армії з поділом її на корпуси військові та запровадженням посади єдиного головнокомандувача, який має бути підзвітним лише імператору. Проєкт частково втілено в життя указом імператора Олександра I, однак формальне призначення головнокомандувача не відбулося. З 1810 розпочав поступове збільшення чисельності дійсної армії, готуючись до війни із Францією. 1810–1811 за його пропозицією відбулися кілька позачергових рекрутських наборів (див. Рекрут).

Участь у Наполеонівських війнах

На час вторгнення Наполеона І Бонапарта 30.06.1812 — командувач 1-ї Західної армії і одночасно військовий міністр. На першому етапі війни — фактичний головнокомандувач Російської імператорської армії. Відступивши від західних кордонів імперії до м. Смоленська з’єднався з 2-ю Західною армією, якою командував П. Багратіон (1765–1812). Неодноразово сперечався з П. Багратіоном щодо ведення війни і щодо старшинства кожного з них — обидва діячі мали однакове звання генерала від інфантерії, отримане одночасно. Однак П. Багратіон у переліку генералів від інфантерії перебував вище за старшинством, оскільки раніше отримав попередній чин генерал-лейтенанта; при цьому Барклай де Толлі був вищим за посадою, обіймав пост військового міністра.

Організував оборону за раніше розпрацьованим планом, який частина командувачів армій сприймала як зраду. У Російській імператорській армії не було єдиного головнокомандувача (Барклай де Толлі мав такі повноваження фактично, однак їх не було підкріплено імператорським указом), командувачі окремих армій безпосередньо контактували з імператором, що шкодило узгодженості їхніх дій. Лише 29.08.1812 імператор призначив головнокомандувача (М. Кутузова). Як командувач 1-ї Західної армії брав участь у Бородинській битві. Унаслідок конфліктів з іншими командувачами узяв відпустку та виїхав до свого маєтку, а потім до м. Санкт-Петербурга.

Повернувся до дійсної армії взимку 1813. З 1813 — командувач 3-ї армії, 1813–1814 — об’єднаної російсько-прусської армії. Командував російсько-прусськими військами в боях під містами Торном (тепер м. Торунь, Польща), Лейпцигом і Парижем. 1814 отримав звання фельдмаршала і титул графа.

Після укладення Паризького мирного договору 1814 супроводжував імператора Олександра І під час візиту до м. Лондона.

Після реставрації влади Наполеона І Бонапарта (Сто днів) командував військами Російської імперії. У червні 1815 війська під його командуванням увійшли на територію Франції. Через швидку поразку Наполеона І Бонапарта в Битві під Ватерлоо не встиг знову взяти участь у боях.

Діяльність після Наполеонівських війн

1815 отримав титул князя. Після повернення до Російської імперії командував 1-ю Західною армією (штаб армії в м. Могилеві, тепер Білорусь).

Нагороди

Нагороди Російської імперії

1. Повний кавалер ордена Святого Георгія (1794, 1807, 1812, 1813).
2. Орден Святого Володимира 4-го (1788), 2-го (1807) і 1-го (1811) ступенів.
3. Орден Святої Анни 1-го ступеня (1807).
4. Орден Олександра Невського (1809).
5. Андрія Первозваного орден (1813) та ін.

Нагороди інших країн

1. Орден Чорного орла (1807, Пруссія).
2. Орден Червоного орла (1813, Пруссія).
3. Лицар Великого хреста ордена Лазні (1815, Велика Британія).
4. Командор ордена Марії Терезії (1813, Австрія).
5. Військовий орден Вільгельма 1-го ступеня (1815, Нідерланди).
6. Орден Святого Людовіка 1-го ступеня (1816, Франція) та ін.

Література

1. Харкевич В. Барклай-де-Толли в Отечественную войну после соединения армий под Смоленском. Санкт-Петербург : Типография Главного управления уделов, 1904. 58 с.
2. Josselson M., Josselson D. The Commander: A Life of Barclay de Tolly. New York : The Clarendon Press ; Oxford : Oxford University Press, 1980. 275 p.
3. Тотфалушин В. М. Б. Барклай де Толли в Отечественной войне 1812 года. Саратов : Издательство Саратовского университета, 1991. 131 с.
4. Начаев С. Барклай-де-Толли. Москва : Молодая гвардия, 2011. 332 с.
5. Ross H. Kindralfeldmarssal vürst Michael Andreas Barclay de Tolly. Tõrva : Väike-Viru, 2016. 152 p.

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Барклай де Толлі, Михайло Богданович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Барклай де Толлі, Михайло Богданович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 18.10.2023