Арафат, Ясір

Arafat-yasir-vue.png

Арафа́т, Я́сір (араб. ياسر عرفات‎; повне ім’я Рахман Абдель Рауф Арафат аль-Кудва аль-Хусейні, араб. محمد عبد الرحمن عبد الرؤوف عرفات القدوة الحسيني‎, парт. псевд. Абу Омар; 04.08.1929, м. Каїр, Єгипет — 11.11.2004, м. Париж, Франція) — державно-політичний діяч, голова Виконкому Організації визволення Палестини (ОВП), Лауреат Нобелівської премії миру (1994).

Арафат, Ясір

(ياسر عرفات)

Псевдоніми Абу Омар
Народження 04.08.1929
Місце народження Каїр, Єгипет
Смерть 11.11.2004
Місце смерті Париж, Франція
Alma mater Каїрський університет
Місце діяльності Палестина
Відзнака Нобелівська премія миру (1994)

Життєпис

1948 вступив до Каїрського університету на інженерний факультет, однак перервав навчання та подався на фронт 1-ї арабо-ізраїльської війни; закінчив навчання в 1953. Очолював союз палестинських студентів. Під час Троїстої агресії 1956 проти Єгипту командував підрозділом палестинського батальйону у званні лейтенанта. 1958 переїхав до Кувейту, де мешкала велика община палестинців.

Один із засновників та лідер ФАТХ (Рух за звільнення Палестини, 1958), метою якого стало створення незалежної Палестинської держави. Був переконаний, що вирішення палестинської проблеми має бути справою самих палестинців, а палестинський рух повинен перетворитися на самостійний чинник Близькосхідного конфлікту.

Взяв курс на формування палестинської національної самосвідомості незалежно від місця проживання (на окупованих Ізраїлем територіях чи в таборах біженців в арабських країнах) та на інтенсивну політизацію палестинської ідентичності.

Вважав, що військові дії невеликих партизанських загонів піднімуть широкі маси палестинських біжененців на збройну боротьбу, яка буде підтримана громадською думкою в усіх арабських країнах і спонукатиме уряди останніх виступати проти Ізраїлю.

Поруч з політичними структурами Арафат сформував військове крило ФАТХ («Аль-Асіфа» — «Буря», 1962), яке в ніч з 31.12.1964 на 01.01.1965 здійснило першу військову операцію проти Ізраїлю. Бій ФАТХ з ізраїльськими військами (21.03.1968) при Караме (Йорданія), що відбувся після поразки арабських держав у війні 1967, істотно підніс авторитет ФАТХ та самого Арафата серед палестинців та арабів.

03.02.1969 обраний головою Виконкому ОВП; з вересня 1970 — головнокомандувач збройних сил Палестинського руху опору. Вважав, що єдність Руху має підтримуватися за будь-яку ціну, а внутрішня політико-ідеологічна боротьба стосовно політичної орієнтації та соціального вибору моделі розвину Палестини має другорядне значення і повинна бути відкладена.

Прагнув об’єднати зусилля різних політичних палестинських фракцій (зокрема радикальних, які практикували тероризм), що періодично призводило до внутрішньої боротьби в ОВП.

Поміркованість, відданість палестинській ідеї та харизматичність дозволяли Арафату тривалий час залишатися лідером палестинців. Арафат дотримувався позиції невтручання у внутрішні справи арабських держав; однак спроби палестинців створити «даржаву в державі» у країнах розташовування штаб-квартири ОВП призвели до військових зіткнень у Йорданії (вересень 1970) та Лівані (періодично в 1969–1983). Вважав збройну боротьбу важливим засобом досягнення цілей. При цьому Арафат велику увагу приділяв дипломатичному курсу ОВП, спрямованому на мобілізацію зусиль світового співтовариства на вирішення палестинської проблеми.

Як лідер палестинського народу, що бореться за свої права, був запрошений і виступив на сесії Генеральної Асамблеї ООН в Женеві (13.11.1974). Із середини 1970-х Арафат заборонив захоплення літаків та проведення військових операцій за межами Ізраїлю та окупованих палестинських територій.

На 12-й сесії Національної ради Палестини (01–09.06.1974) було заявлено про можливість створення незалежної палестинської держави на будь-якій частині палестинських територій, яка буде звільнена. Курс на створення держави не замість, а поруч з Ізраїлем, був офіційно затверджений на Алжирській сесії НРП 12–15.11.1988, де ухвалено Політичну декларацію та Декларацію незалежності; проголошено створення Держави Палестина 15.11.1988, президентом якої згодом став Арафат, — та був удокладнений у виступі Арафата на сесії ГА ООН в м. Женеві 13.12.1988 та прес-конференції 14.12.1988. Було заявлено про засудження тероризму в усіх його формах та проявах; про вирішення палестинської проблеми через політичне врегулювання на базі резолюцій РБ ООН № 242 та 338; про визнання права Ізраїлю на існування.

Новий курс ОВП дав можливість (попри підтримку палестинцями військової акції Іраку проти Кувейту (02.08.1990), що вважають політичним прорахунком Арафата) розпочати таємні мирні переговори з Ізраїлем в м. Осло. Переговори завершились офіційним підписанням у м. Вашингтоні Декларації про принципи організації тимчасового самоврядування (13.09.1993). Ізраїльсько-палестинське врегулювання мало здійснюватися в два етапи: проміжний 5-річний період самоврядування (розпочався після підписання 04.05.1994 в м. Каїрі угоди «Газа — Єрихон») та перехід до постійного статусу.

01.07.1994 Арафат прибув до м. Гази та очолив Раду Палестинської Національної Автономії. Після загальних виборів 20.01.1996 Арафат — голова Палестинської національної адміністрації (ПНА), верховний головнокомандувач збройних сил Палестини. Із середини 1990-х ізраїльсько-палестинських мирний процес вступив у стадію стагнації, оскільки Арафат наполягав на обов’язковості виконання в односторонньому порядку Ізраїлем положень підписаних проміжних угод, насамперед Осло II (м. Вашингтон, 28.09.1995), які передбачали передачу додаткових земель під контроль ПНА ще до укладання угоди про остаточне врегулювання. Невдача мирного процесу Осло стала очевидною після початку (28.09.2000) інтифади Аль-Акси. З грудня 2001 до 29.10.2004 Арафат перебував в ізоляції у своїй резиденції в м. Рамаллі (була блокована ізраїльськими військами).

Нагороди

Лауреат Нобелівської премії миру 1994 «За зусилля, спрямовані на досягнення миру на Близькому Сході».

Література

  1. The Nobel Prize: The First 100 Years / ed. by A.W. Levinovitz, N. Ringertz. Imperial College Press and World Scientific Publishing, 2001. 248 p.
  2. Rubin В., Rubin J. Yasir Arafat: A Political Biography. New York. 2005. 392 p.
  3. Schanzer J. State of Failure: Yasser Arafat, Mahmoud Abbas, and the Unmaking of the Palestinian State. St. Martin's Press, 2013. 256 p.
  4. Françoise Puissant Baeyens. Yasser Arafat et l'esprit de la résistance palestinienne: Des idéaux révolutionnaires à la disillusion. 50 Minutes, 2015. 44 p.

Автор ВУЕ

Ю. С. Скороход


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Скороход Ю. С. Арафат, Ясір // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Арафат, Ясір (дата звернення: 15.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
05.11.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ