Арамейські мови

Араме́йські мо́ви — підгрупа західносемітської групи семітської мовної сім’ї, мови якої мають спільне походження та відмінні від інших семітських мов фонетичні й морфологічні особливості.

За хронологічним принципом арамейські мови поділяють на староарамейські, середньоарамейські та новоарамейські.

Староарамейські мови

За класифікацією арамеїста К. Беєра (Німеччина), в основі якої лежить генеалогічний підхід, виокремлюють західну і східну гілки староарамейських мов. До західної гілки належать: давньоарамейська, імперська арамейська та стара західноарамейська мова.

Для давньоарамейської мови вирізняють ранній та пізній ступені розвитку. Ранній період представлено нечисленними епіграфічними текстами 9–8 ст. до н. е. (знайдено на території Сирії, Туреччини, Ірану та Ізраїлю). Пізній період (7–6 ст. до н. е.) засвідчено монументальними епітафіями з м. Нераба (поблизу м. Алеппо), написами на бронзових посудинах із Лурестану (Іран), господарчими та юридичними текстами новоассирійської доби. Основні території їхнього походження — Сирія, Палестина і Месопотамія.

Імперська арамейська була поширена за часів правління Ахеменідів та в постахеменідський періоди. Назва повʼязана з тим, що в імперії Ахеменідів (550–331 до н. е.) вона функціонувала як офіційна мова. Різницю між ахеменідським та постахеменідським варіантами зумовив вплив розмовних арамейських діалектів на імперську арамейську після падіння держави Ахеменідів.

До постахеменідського періоду належать такі різновиди імперської арамейської:

  • біблійна арамейська;
  • хасмонейська арамейська — мова писемності Юдеї та м. Єрусалима в добу єврейської держави Хасмонеїв (142–37 до н. е.);
  • мова офіційних таргумів Онкелоса (П’ятикнижжя) та Йонатана бен-Уззіеля (Пророки); спершу тексти цих таргумів було написано хасмонейською арамейською, проте пізніше вони зазнали впливу східних арамейських діалектів;
  • мова галілейських таргумів (Псевдо-Йонатан, Неофіті, Фрагментарний таргум, Таргуми з Каїрської генизи), хоч у цих текстах чимало власне галілейських елементів;
  • набатейська — писемна мова Набатейського царства (2 ст. до н. е. – 106 н. е.), представлена переважно епіграфічними текстами;
  • пальмірська — писемна мова м. Пальміри в північній частині Сирійської пустелі;
  • епіграфічні тексти періоду з 44 до н. е. до 272 н. е.

Стару західноарамейську засвідчено переважно писемними пам’ятками 2 ст. до н. е. — 2 ст. н. е.: рукопис Книги Еноха з Кумрану (див. Кумранські рукописи; кінець 2 ст. до н. е.); написи на осуаріях та епітафії з Палестини (1 ст. до н. е. — 70 н. е.), листи Шимона бар-Кохби (134–135 н. е.), «Сувій про пости» (67–70 н. е.), листи й вислови юдейських релігійних лідерів 1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.

До східної гілки давньоарамейської мови належать давньосирійська та східномесопотамська (хатранська) мови. Давньосирійська була офіційною мовою царства Осроена зі столицею в м. Едессі — майбутньому центрі сирійського християнства. Найдавніші писемні пам’ятки датовано 1–3 ст. н. е. До 2 ст. до н. е. літературною мовою на північному заході Месопотамії була грецька, проте згодом її витіснила арамейська, що було наслідком реакції проти еллінізму через вплив юдаїзму і, згодом, християнства.

Східномесопотамська (хатранська) мова засвідчена написами з міст Хатри та Ашшура на середньому Євфраті (між 44 до н. е. і 238 н. е. м. Хатра було значним торговим містом Парфянського царства).

Середньоарамейські мови

Є два погляди на визначення хронологічних меж середньоарамейських мов. Згідно з періодизацією історії арамейської мови, запровадженою біблеїстом Дж. Фіцмаєром (1920–2016; США), під терміном «середньоарамейська мова» розуміють хронологічний зріз між 200 до н. е. до 200 н. е., тобто між офіційною арамейською (700–200 до н. е.) та пізньою арамейською (200–700 н. е.). Такий поділ не став загальноприйнятим у наукових колах. Більшість арамеїстів віддає перевагу класифікації К. Беєра, який визначає середньоарамейський період із 200 н. е. до 700 н. е.

Середньоарамейські мови (з 3–4 ст. н. е. до 7 ст. н. е.) розвивалися в період із кінця епохи пізньої античності до доби арабських завоювань, після яких арамейська мова занепала.

Середньоарамейські мови поділяють на східну і західну гілки. До східної гілки належать три літературні мови:

  • класична сирійська, що розвивалася як продовження старосирійської; це мова східноарамейських християнських громад;
  • юдейська вавилонська арамейська, мова арамейських текстів Вавилонського Талмуду (редагування завершено в 6 ст. н. е.), творів ранніх караїмських авторів і респонсів гаонів;
  • класична мандейська — мова релігійної громади гностичного напрямку. До нашого часу дійшли заклинання та два священні тексти мандеїв — «Великий скарб» і «Велика книга», датовані періодом між 400 і 900 н. е.

Західну гілку середньоарамейських мов представлено трьома літературними мовами:

  • юдейська палестинська, що розвинулася як продовження старої західноарамейської мови; її засвідчено в епіграфічних текстах, арамейськими уривками Єрусалимського Талмуду (редакцію завершено до кінця 5 ст. н. е.) та агадичних мідрашів, створених у ранньовізантійську добу;
  • християнська палестинська — літературна мова, створена на початку 5 ст., представлена перекладами біблійних текстів (зокрема, уривки з Нового Завіту) та окремими теологічними та літургійними творами;
  • самаритянська арамейська — літературна мова релігійної громади самаритян, мова Самаритянської Тори, мідраша до П’ятикнижжя «Вчення Марка» («Memar Marqah»; 4 ст.) та літургійної поезії; самаритянська арамейська використовує графіку, що імітує палеоєврейське письмо.

Новоарамейські мови

Новоарамейські мови з погляду історичного розвитку є унікальними, оскільки їх не можна вважати прямим продовженням середньоарамейських мов: лише новомандейська безпосередньо походить з класичної мандейської. Крім того, певною мірою мова туройо виявляє генетичну спорідненість із класичною сирійською мовою.

Новоарамейські мови поділяють на східну і західну гілки. До східної гілки належать:

  • туройо — мова християн-яковитів, поширена в Південно-Східній Анатолії, районі гори Тур-Абдін (тепер Туреччина); близькоспорідненим із нею є мертвий діалект млахсо;
  • північно-східні новоарамейські мови, зокрема, різні діалекти християнських та єврейських громад, що мешкають на території Курдистану (Південно-Східна Туреччина, Північний Ірак і Південно-Західний Іран), іранського Азербайджану (Північно-Західний Іран);
  • новомандейська — розмовна мова представників гностичної секти мандеїв, що проживають у Південному Іраку та провінції Хузистан в Ірані. До західної гілки входять діалекти, локалізовані в селах Маалула, Баха та Джубаддін у горах Каламун (Антиліван) на південний схід від Дамаска (Сирія).

Література

  1. Studies in Neo-Aramaic / Ed. by W. Heinrichs. Atlanta : Scholars Press, 1990. 207 p.
  2. Studies in Modern Semitic Languages / Ed. by Sh. Izre’el, Sh. Raz. Leiden : Brill, 1996. 288 p.
  3. Tezel A. Comparative Etymological Studies in the Western Neo-Syriac (Ṭūrōyo) Lexicon: with Special Reference to Homonyms, Related Words and Borrowings with Cultural Signification. Uppsala : Uppsala Universitet, 2003. 295 p.
  4. Цолін Д. Арамейська мова біблійних текстів і Тарґума Онкелоса. Київ : Дух і Літера, 2017. 392 с.

Автор ВУЕ


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Арамейські мови // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Арамейські мови (дата звернення: 1.03.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
23.02.2021

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ