Апперцепція

Апперцéпція (від лат. ad — до, при і перцепція) — залежність сприймання від попереднього досвіду індивіда; ясне й усвідомлене сприймання вражень, відчуттів та ін.

Історія дослідження

Термін увів на початку 18 ст. Ґ.-В. Лейбніц, у філософії якого (зокрема, у праці «Нові есе про людський розум», 1703–1704) поняття апперцепції означає усвідомлене сприймання на відміну від несвідомих перцепцій. У філософській системі І. Канта з’явилося поняття трансцендентальної апперцепції — початкової єдності суб’єкта-пізнавача, якою зумовлюється єдність досвіду. Противагою трансцендентальній апперцепції у Канта виступає емпірична апперцепція, або інтроспекція, що походить із синтезу різних елементарних відчуттів і складається в єдність усвідомлення предметів та явищ, які сприймаються.

Із філософії поняття апперцепції увійшло до педагогічної науки, психології, психолінгвістики, епістемології, теорії сприймання та розуміння твору. Один із засновників наукової педагогіки Й.-Ф. Гербарт розумів апперцепцію як процес з’єднання сутності того, що сприймається, із сукупністю споріднених уявлень, знань та переживань минулого досвіду, яку він називав «апперцепіювальною масою». За Гербартом, якщо результати нових поточних сприймань індивіда узгоджуються з нею, то в такому разі вони привласнюються свідомістю і включаються до індивідуального досвіду. Таке розуміння апперцепції лягло в основу педагогічного вчення Гербарта про засади та принципи засвоєння знань.

Завдяки працям В. Вундта поняття апперцепції набуло поширення у психології. Вундт поставив у залежність від апперцепції складні процеси діяльності свідомості — увагу, мислення, а також вольові процеси. Він розрізняв апперцепцію пасивну і активну: перша спричиняється зовнішніми умовами і її структура залежить від них, а друга виникає внаслідок функціонування пізнавальної системи людини і більш залежна від внутрішніх процесів.

Характеристика

Згідно з сучасними науковими уявленнями, апперцепція є виявом загального закону, за яким зовнішні предмети і явища визначають зміст психічної діяльності, діючи через внутрішні суб’єктивні умови, що склалися в ході попереднього розвитку індивіда в результаті його взаємодії із середовищем. Сприймання залежить не лише від об’єкта, а й від суб’єкта, від наявних у нього потреб, інтересів, уявлень, понять тощо. Завдяки включенню нових вражень від об’єкта до складу попереднього досвіду індивіда сприймання відбувається швидше, набуває вибірковості й осмисленості. Фізіологічний бік апперцепції пов’язаний із механізмом системної роботи кори великих півкуль головного мозку.

В епістемології апперцепція — інтроспективне (див. Інтроспекція) чи рефлективне сприймання свідомістю її власних станів.

Література

  1. Ott Ch. J. The evolution of perception and the cosmology of substance. (Noplace) : iUniverse, 2004. 100 p.
  2. Цар Ю. Поняття «аперцепції» в системі категорій психологічної концепції Олександра Потебні // Парадигма. 2010. Вип. 5. С. 198-206.
  3. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. Санкт-Петербург : Питер, 2015. 705 с.
  4. Чикин А. А. Понятие апперцепции в психологии Т. Липпса и ранней феноменологии Э. Гуссерля // Ист. филос. 2015. Т. 20. № 1. С. 79-102.
  5. Скрипченко О. В., Долинська Л. В., Огороднійчук З. В. та ін. Загальна психологія. Хрестоматія. Київ : Каравела, 2019. 640 с.

Автор ВУЕ

Д. В. Данильчук

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Данильчук Д. В. Апперцепція // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Апперцепція (дата звернення: 1.10.2020).

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ