Анімація (мультиплікація)
Анімація (мультиплікація) — вид кіномистецтва, твори якого складаються з низки зображень (фотографічних або створених на комп’ютері), що фіксують послідовні фази руху (або зміну форми) об’єктів — персонажів, дійових осіб фільму. Під час демонстрації на екрані чи моніторі цієї послідовності зображень зі швидкістю 16–24 кадри в секунду (на відеозаписах за аналоговою системою передавання — 25 чи 27 кадрів у секунду) створюється ілюзія «оживання» неживих об’єктів.
Анімовані об’єкти можуть бути мальованими, об’ємними або створеними за допомогою комп’ютерної графіки. Відповідно анімацію поділяють на мальовану (або графічну), об’ємну (має ряд підвидів) та комп’ютерну. Терміни «анімація» та «мультиплікація» загалом вживають як синонімічні, втім іноді їх розрізняють. У такому разі мультиплікацію пов’язують із традиційною мальованою графікою та об’ємними техніками, а анімацію — з комп’ютерною графікою.
Зміст
Мальована анімація
Днем народження мальованої анімації вважають 30.08.1877, коли був запатентований праксиноскоп фотографа й винахідника Ш. Е. Рейно (1844–1918; Франція). Перший публічний сеанс «світлових пантомім» (див. Театр оптичний) Ш. Е. Рейно провів у м. Парижі 28.10.1892. Склеєні у стрічку (або нанесені на диск, що обертався) малюнки на желатинових пластинках за допомогою системи дзеркал та ліхтаря як джерела світла послідовно проєктувались на екран, чим створювалась ілюзія руху намальованих об’єктів. Перші демонстрації були радше атракціоном, оскільки ці стрічки не мали розгорнутого сюжету та героїв (тобто не були фільмом у сучасному розумінні). З технічного боку це послідовність виготовлених вручну й склеєних окремих зображень, а не кінострічка, створена методом покадрової зйомки поступового переміщення об’єкту.
Покадрову анімаційну зйомку почали розробляти 1900. Її пов’язують з іменем режисера Дж. С. Блектона (1875–1941; США). Він експериментував із камерою: зупиняв її, вносив у композицію якісь зміни й продовжував знімати. Техніка покадрової зйомки була створена до 1905 і до появи комп’ютерної анімації була основним технологічним принципом будь-якої мультиплікаційної зйомки — як мальованої, так і всіх видів об’ємної анімації.
Мальована анімація має свої специфічні особливості зйомки. Ще Ш. Е. Рейно 1892–1894 першим почав застосовувати роздільне малювання персонажів і декорацій (тла), чим передбачив важливий технічний прийом мальованої анімації. На відміну від дуже трудомісткої тотальної (або повної) мальованої анімації, в якій для кожного кадру цілком створюється окремий малюнок, при застосуванні роздільної (або пошарової) техніки малюнок наносять на кілька прозорих пластин або аркушів целулоїдної плівки, що накладають один на одного. На нижньому аркуші малюють загальне нерухоме тло композиції, на іншому — малорухомі об’єкти або фрагменти, на наступному — ті, що рухаються частіше тощо. Для кожного наступного кадру з невеликими змінами у малюнку часто достатньо замінити лише верхній аркуш, а не перемальовувати увесь малюнок заново. Цей прийом став важливим принципом технології мальованої графічної анімації. Втім, художники-аніматори іноді продовжують використовувати й тотальну (повну) мультиплікацію в окремих фрагментах анімаційних фільмів (наприклад, у стрічці О. Вікена «Останній бій», 1989).
Віхою в історії анімації став фільм мультиплікатора та сценариста Е. Коля «Фантасмагорія» (1908). Цей мультфільм про пригоди ляльки-фантоша вважають першою мальованою анімаційною стрічкою з повноцінним сюжетом, індивідуальним характером героя та знятою у повній відповідності до технології покадрової мультиплікаційної зйомки. Крім того, Е. Коль вперше під час зйомок свого фільму закріпив камеру вертикально (над малюнками), що у подальшому стало нормою для техніки знімання мальованої анімації.
Мальована графічна анімація на тривалий час стала найпопулярнішою технікою цього виду кіномистецтва. У техніці мальованої графічної анімації створені численні класичні твори мультиплікації, зокрема фільми В. Е. Діснея, серед яких перший звуковий мультфільм — «Пароплавчик Віллі» (1928) з мультперсонажем Міккі Маусом.
Сучасні митці вносять в техніку мальованої анімації власні новації. Мультиплікатор Ж. Швіцгебель (нар. 1944; Швейцарія) використовує в роботі акрил, гуаш та пастель, які наносить на скло. Художник-мультиплікатор О. Петров (нар. 1957, РФ; премія «Оскар» за перший в історії анімаційний фільм для кінотеатрів формату Аймекс (англ. IMAX) «Старий і море», 2000) працює переважно акварельними фарбами у техніці «пальцевого» живопису на білому матовому склі. Аніматор Те Вей (1915–2010) створював анімацію в традиційній китайській техніці тушшю та в стилі акварельного живопису гохуа. Стилізовану під живопис А. Модільяні анімацію створює художник Ж.-Л. Фелісіолі (нар. 1960; Франція). Під кіно німе стилізує свої стрічки мультиплікатор Куніо Като (нар. 1977, Японія; премія «Оскар» за анімаційний фільм «Будинок з маленьких кубиків», 2009).
Об’ємна анімація
Об’ємна анімація включає такі види: лялькова, пластилінова, сипка (пісочна, техніка порошку), голчаста, ЛЕГО-анімація (LEGO-анімація) тощо.
Лялькова
.jpg)
Другою за часом виникнення технікою стала об’ємна лялькова анімація, в якій використовують сцену-макет з необхідними за сюжетом декораціями та ляльок як дійових осіб. Кожен новий фотокадр роблять після внесення мінімальних послідовних змін у позиціях та позах до композиції з декорацій та ляльок-акторів.
Винайдення лялькової анімації пов’язують з іменем танцівника й балетмейстера петербурзького Маріїнського театру та кінорежисера О. Ширяєва (1867–1941). У процесі попередньої розробки балетної постановки О. Ширяєв почав використовувати кілька однакових одягнутих в сценічні костюми ляльок з пап’є-маше, частини тіла яких тримались на гнучкому дроті. Балетмейстер ставив ляльок у ряд і надавав кожній наступній ляльці позу, яка немов продовжувала позу попередньої ляльки. Таким чином ряд ляльок ніби послідовно зображував рухи танцю. Від 1906 О. Ширяєв почав займатись зйомками мультиплікаційних фільмів-балетів («Пьєро і Коломбіна», «Жарт Арлекіна», 1909 та ін.), використовуючи як лялькову, так і мальовану техніку. Деякі з його фільмів віднайдено лише 2009.
Режисер В. Старевич зняв у техніці лялькової анімації перші повноцінні сюжетні мультфільми. В юності він захоплювався ентомологією, і першими його стрічками були науково-популярні фільми про життя комах. 1910, знімаючи фільм про жуків-рогачів, В. Старевич помітив, що живі комахи під необхідним для знімання освітленням поводяться неприродно. Тож для деяких сцен він виготовив муляжі комах і зняв ці сцени покадрово. Так у В. Старевича з’явилась ідея створення анімаційних фільмів з героями-комахами. 1912 у прокат вийшов його анімаційний фільм «Прекрасна Люканіда, або Війна вусачів з рогачами». Наступними ляльковими фільмами В. Старевича стали «Помста кінематографічного оператора» (1912) та екранізація байки І. Крилова «Бабка та мураха» (1913). Оскільки використана В. Старевичем лялькова техніка була на той час ще фактично невідома, а його ляльки майже ідеально копіювали живих комах, іноді публіка вважала, що автор фільму є геніальним дресирувальником і фільмував живих комах. 1930 В. Старевич зняв перший повнометражний ляльковий анімаційний фільм «Рейнеке-лис».
У ляльковій техніці створено мультфільми, що стали класикою цього жанру: «Рукавичка» (1967), «Крокодил Гена» (1969) та «Чебурашка» (1971) режисера Р. Качанова; цикл «38 папуг» (1976–1991) режисера І. Уфімцева (РФ); «Жах перед Різдвом» (1993) і «Труп нареченої» (2005) продюсера Т. Бертона (США); знятий в техніці 3D «Кораліна в Країні Кошмарів» (2009) режисера і продюсера Г. Селіка; «Кубо. Легенда про самурая» (2016) режисера і продюсера Т. Найта; «Острів собак» (2018) режисера і продюсера В. Андерсона (усі — США) та ін.
Пластилінова
Пластилінові мультфільми не завжди виокремлюють в особливу категорію. Ця анімація має специфічні виражальні можливості й технічні особливості. Однією з технік пластилінової анімації є так звана «перекладка»: композиція створюється з пласких пластилінових об’єктів і персонажів, розміщених на окремих скляних пластинах, які, своєю чергою, розташовують вертикально пошарово одна над одною (чим перекладка нагадує принцип зйомки мальованої анімації). У техніці пластилінової перекладки зняті мультфільми режисера О. Татарського: частково «Пластилінова ворона» (1981) та повністю «Падав торішній сніг» (1983). У класичній об’ємній пластиліновій техніці зняті найкасовіший серед лялькових мультфільм «Утеча з курника» (2000) режисера і продюсера П. Лорда (США), «Мері та Макс» (2009) режисера А. Елліота (Австралія) «Йшов трамвай дев’ятий номер» (2002) режисера С. Коваля (Україна) та ін.
Сипка
Сипка анімація — технологія створення мультфільмів з використанням дрібнозернистих або порошкоподібних сипких матеріалів: піску, солі, меленої кави тощо. Винахідницею техніки вважають мультиплікаторку К. Ліф (нар. 1946; США), яка 1969 створила фільм «Пісок, або Пітер і Вовк» за сюжетом симфонічної казки для дітей композитора С. Прокоф’єва. Е. Нойес (нар. 1942; США) представив 1973 анімацію «Пісочна людина», а 1974 — «Пісочний алфавіт на вулиці Сезам». А вже 1977 стрічка «Пісочний замок» режисера Я. В. (Ко) Гоедемана (нар. 1940, Нідерланди, Канада) отримала премію «Оскар» за кращий анімаційний короткометражний фільм.
Особливістю сипкої анімації є те, що її фільмування не передбачає застосування стоп-кадру. Крім того, вона може демонструватись безпосередньо під час створення в режимі реального часу, — тому іноді її називають також «пісочним перформансом». Від інших технік пісочних перформансів сипку анімацію відрізняє обов’язкове підсвічування поверхні, на якій працює художник, знімання на камеру та вивід зображення на екран.
Голчаста
Голчаста техніка (або голчастий екран) винайдена 1931 художником та аніматором О. Алексєєвим. Він зняв за допомогою цієї техніки фільми за музичними темами М. Мусоргського «Ніч на Лисій горі» (1932–1934), «Картинки з виставки» (1972), «Три теми» (1980) та «Ніс» (1963) за повістю М. Гоголя.
Голчастий екран є білою площиною-панно, крізь яку проходять рівномірно й густо розміщені довгі тонкі металеві голки-штифти (кількістю іноді до мільйону). Об’єктив камери розташовується навпроти екрану, а джерело світла — збоку від нього. Відтак у об’єктиві майже не помітні самі голки-штифти, які розташовані до нього своїм вістрям, проте дуже добре помітні тіні, які відкидають голки при їх боковому освітленні. Там, де голки максимально витягнуті вгору, утворюються великі тіні й такі місця екрану виглядають у кадрі дуже темними. Натомість у місцях, де голки повністю заглиблені у поверхню екрану, тіні практично відсутні й такі місця виглядають білими. Натискаючи на голки, можна рухати їх догори-донизу відносно поверхні основи та створювати у різних місцях екрану тіні різної довжини (тобто темніші чи менш темні фрагменти) відповідно до необхідної композиції картинки-кадру.
Голчаста техніка дуже трудомістка й монохромна, але має високі художньо-естетичні якості й здатна створювати надзвичайні ефекти, недоступні іншим технікам. У голчастій техніці працюють мультиплікатори Ж. Друен (нар. 1943, Канада) та М. Лем’є (нар. 1955), обидва — Канада.
Лего-анімація
Лего-анімація (LEGO-анімація) — створення анімаційних фільмів з використанням наборів конструктора Лего (LEGO). Іноді її трактують як аматорську творчість, хобі. Від 2000-х у багатьох країнах світу це захоплення стає доволі масовим. З’являються численні сайти та відеоканали, на яких аматори викладають свої фільми. Від 2012–1213 ця техніка набирає популярності й в Україні.
Водночас фільми створюють і аніматори-професіонали. Поодинокі спроби лего-анімації відомі ще з 1970-х. 1989 завершено фільм Л. Флея (нар. 1967; Австралія) «Чарівний портал», знятий у змішаній техніці, зокрема й з використанням конструктора Лего. Однак перепоною для вчасного виходу цього анімаційного фільму на екрани стали юридичні непорозуміння з данською компанією з виробництва іграшок «Лего Груп» («LEGO Group»).
Наприкінці 20 ст. компанія змінила юридичну політику, дійшовши висновку, що анімація сприятиме популяризації конструкторів і збільшуватиме продажі. З 2000 «Лего Груп» почала випускати спеціальні набори конструкторів для любителів фільмів з міні-фігурками та декораціями, іноді навіть додаючи до набору диск з програмним забезпеченням для монтажу та бібліотеками звуків і текстів. Створені веб-сайти, на яких аніматори можуть викладати свої фільми та різні тематичні матеріали. 2009 відібрані «Лего Груп» на конкурсній основі мультиплікатори створили серію анімаційних фільмів «Космічна поліція» («Space Police»). Проводяться спеціалізовані фестивалі. Творці деяких комп’ютерних анімаційних фільмів, враховуючи популярність лего-анімації, імітують її у своїх творах (повнометражні мультфільми «Лего Фільм», 2014; «Лего Фільм: Бетмен», 2017, «Лего Фільм: Ніндзяго», 2017, «Лего Фільм 2», 2019 тощо).
Інші об’ємні техніки
Є також низка менш поширених технік анімації, в яких об’єктами виступають різні предмети та матеріали. Наприклад, аніматор Г. Бардін (нар. 1941, Російська Федерація) створював мультфільми, використовуючи сірники («Конфлікт», 1983), мотузки («Шлюб»), дріт («Викрутаси», обидва — 1987), паперові ляльки орігамі («Адажіо», 2000). Режисер Кім Джінь Мань (Корея) працює у дещо подібній до голчастого екрану техніці, але замість металевих голок використовує макарони спагеті. Режисер П. Думала (нар. 1956, Польща), звертаючись до світової літератури, працює у техніці гравюри на гіпсових пластинах: «Франц Кафка» (1991) знятий за щоденником письменника, «Покірлива» (1985) та «Злочин і кара» (2000) за творами Ф. Достоєвського. Існують приклади «вишитих» та «плетених» анімаційних фільмів тощо.
Комп’ютерна анімація
.jpeg)
Наймолодшим видом є комп’ютерна анімація — створення рухомих зображень за допомогою комп’ютера. Прологом до її історії вважають винайдення у 1-й пол. 1960-х ученим у галузі інформатики А. Е. Сазерлендом (нар. 1938; США) програми «Скетчпад» («Sketchpad»), завдяки якій користувач міг вступати в інтерактивну взаємодію з комп’ютером і створювати графічні малюнки. Значний внесок у розвиток комп’ютерної графіки у цілому й анімації зокрема вніс співзасновник анімаційної студії «Піксар», президент анімаційної студії В. Діснея Е. Кетмелл (нар. 1945, США).
Сучасні комп’ютерні програми здатні забезпечувати рух об’єкта і його окремих частин (фрагментів), змінювати форму об’єктів аж до перетворення одного об’єкта в інший, змінювати забарвлення, створювати ілюзію глибини та повномірності простору. У комп’ютерній анімації іноді використовують традиційну для інших видів анімації покадрову технологію, але ефективнішою є технологія ключових кадрів (художник-аніматор створює лише ключові фази руху, поз та розміщення об’єктів, а рух між цими ключовими моментами виконують спеціальні комп’ютерні програми). Усе частіше у сфері комп’ютерної анімації використовують технологію захоплення руху. Справжні актори виконують необхідні за сюжетом рухи у спеціальних костюмах з великою кількістю датчиків, за допомогою яких спеціальні камери фіксують траєкторії руху різних точок тіла. Дані руху аналізуються програмним забезпеченням і застосовуються для оформлення руху комп’ютерних анімаційних персонажів, надаючи їм надзвичайної природності й достовірності.
Комп’ютерну анімацію широко використовують також у сучасному ігровому кінематографі, вона є візуальною основою відеоігор.
Міжнародні заходи й організації
1960 у Франції було засновано Міжнародну асоціацію анімаційного кіно. Її відділення є в багатьох країнах світу, зокрема в Україні (українське відділення очолює художник-аніматор Є. Сивокінь).
Анімаційні стрічки мають свої окремі номінації на багатьох кіноконкурсах та кінофестивалях. Крім того, проводяться й численні спеціалізовані кінофестивалі: Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів у м. Аннесі (Франція), Міжнародний анімаційний фестиваль у м. Оттаві (Канада), Міжнародний анімаційний фестиваль у м. Хіросімі (Японія), Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «Анімайовка» у м. Могильові (Білорусь), Всесвітній фестиваль анімаційних фільмів у м. Загребі (Хорватія)тощо.
Анімація в Україні
Історія анімації в Україні почалася у 1920-х, коли наприкінці 1926 при центральній лабораторії Всеукраїнського фотокіноуправління було створено мультиплікаційний кабінет.
Засновником української анімації вважають художника й режисера В. Левандовського, який зняв перші українські мультфільми «Казка про солом’яного бичка» (1927, не зберігся), «Українізація» (1927), «Казка про Білку-хазяєчку та Мишу-лиходієчку» (1928) та ін.
1934 при «Українфільмі» засновано відділ художньої мультиплікації, де створено українські мультиплікаційні фільми — «Мурзилка в Африці» (1934), «Тук-Тук і його товариш Жук» (1935), «Жук в зоопарку» (1936), «Лісова угода» (1938) та ін.
1959 на Київській студії науково-популярних фільмів (створена 1941) засноване творче об’єднання художньої мультиплікації (тепер «Укранімафільм»). Першим фільмом об’єднання був «Пригоди перця» (1961) режисерів І. Лазарчука та І. Гурвич. Стрічки режисерів-мультиплікаторів В. Дахна (серіал «Як козаки…»), Д. Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля») та інші відомі далеко за межами країни. 1967 мультфільм «Ведмедик і Той, хто живе у річці» режисера А. Грачової здобув головний приз кінофестивалю дитячих фільмів у Чехословаччині. У 1970-х в українському анімаційному кіно сформувалася національна школа.
За часів незалежності анімація розвивається в нових умовах. Вийшла перша повнометражна українська анімаційна стрічка «Енеїда» режисера В. Дахна за мотивами поеми І. Котляревського (1991). У 2003 мультфільм режисера С. Коваля «Йшов трамвай № 9» отримав Срібного ведмедя Берлінського міжнародного кінофестивалю. Досягненням української анімації стало здобуття 2013 мультсеріалом «Народна мудрість» (режисери С. Коваль та В. Задорожний) першого місця у номінації «Кращий мультиплікаційний короткометражний фільм» на Універсальному полікультурному фестивалі кіно в м. Лос-Анджелесі (США). Мультфільм «Микита Кожум’яка» (2016) режисера М. Депояна був представлений на Каннському кіноринку й показаний у багатьох країнах світу. Всесвітнє визнання здобула творчість у техніці сипкої анімації художниці-мультиплікаторки К. Симонової, яка 2009 стала переможницею шоу «Україна має талант» та здобула 3-тє місце на міжнародному шоу «Америка має талант: Чемпіони» (2019, США). Крім традиційної сипкої анімації, К. Симонова працює також у таких експериментальних техніках, як пластична анімація (малювання рідким піском) та снігова графіка.
Література
- Beck J. Animation Art. From Pencil to Pixel, the History of Cartoon, Anime & CGI. London : Flame Tree, 2004. 384 p.
- Попов Е. А. Анимация как вид искусства ХХ века: к проблеме дефиниции понятия и классификации типов. // Мир науки, культуры, образования. 2011. № 1 (26). С. 12–15.
- Кривуля Н. Г. Аниматология. Эволюция мировых аниматографий : в 2 т. Москва : Аметист, 2012. Т. 1. 282 с.
- Колодко А. Українська мультиплікація як самобутній вид образотворчого мистецтва // Народознавчі зошити. Cерія мистецтвознавча. 2014. № 5 (119). С. 1027–1034.
- Баран Е. Мультиплікація як медіа у формуванні особистості в епоху інформаційного суспільства // Evropsky politicky a pravni diskurz. 2017. Vol. 4. Is. 3. С. 213–221.
- White T. Animation from Pencils to Pixels: Classical Techniques for the Digital Animator. London : Routledge, 2017. 520 p.
- Брюховецька Л., Канівець А. Українська анімація. Київ : Фенікс, 2018. 264 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Корнєєва Л. Л. Анімація (мультиплікація) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Анімація (мультиплікація) (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.02.2020
