Ангіологія


Ангіоло́гія (від грец. ἀγγεῖον — судина і λόγος — слово, вчення) — наука про судинну систему, до якої належать кровоносна і лімфатична системи разом із серцем, пов’язані морфологічно та функціонально.

Розрізняють:

  • анатомічну ангіологію — розділ нормальної анатомії, що вивчає закономірності будови й функціонування судин;
  • клінічну ангіологію — розділ клінічної медицини, що вивчає захворювання й патологічні стани судин, методи їх діагностики, профілактики та лікування.

Виділення ангіології в окремий розділ медицини зумовлено поширеністю судинних захворювань, що є причиною смерті або інвалідності людей.

Термін «ангіологія» запропонував грецький лікар К. Гален, позначивши так операцію з видалення частини кровоносної судини.

Лікарям Стародавнього Єгипту, Риму та Греції були відомі ознаки артеріальних, венозних кровотеч, методи зупинки їх, а також захворювання варикозне розширення вен. У 3–4 ст. описано операцію з приводу аневризми, яка майже в незмінному вигляді збереглася до 1930–1940-х.

У працях лікарів Середньовіччя А. Везалія (Нідерланди) та А. Паре (Франція) увагу приділено питанням тимчасової або постійної зупинки кровотечі з великих судин.

Інтенсивний розвиток ангіології припадає на 18–19 ст. У цей період:

  • накопичено знання про анатомію і фізіологію судин різного калібру і топографії, описано раніше невідомі ураження судин (У. Купер (Велика Британія), Г. Дюпюїтрен (Франція), А. Вінівартер (Німеччина), М. Пирогов (Росія), М. Рейно (Франція));
  • запропоновано різні, переважно фізіотерапевтичні, методи лікування;
  • розроблено перші класифікації уражень судин;
  • здійснено спроби науково обґрунтувати деякі хірургічні втручання на судинах: перев’язування з урахуванням колатерального кровообігу, видалення аневризм тощо (І. Буяльський, 1823; М. Пирогов, 1832).

Середина 19 ст. — в медицину упроваджено методи асептики та антисептики, наркозу і рентгенології, завдяки чому хірургія, зокрема ангіологія, вийшла на новий рівень лікування судинних захворювань.

1902 — А. Каррель (Франція) опублікував роботу, присвячену судинному шву, з якої почався розвиток сучасної судинної реконструктивної хірургії.

1928 — Р. дос Сантос (Португалія), П. Ламас (США) з успіхом застосували в клініці вдосконалену методику внутрішньоартеріального введення контрастних речовин для уточнення характеру ураження периферичних артерій. Це започаткувало ангіографію, що є основним діагностичним методом в ангіології, й уможливлює точно встановити характер та обсяг ураження, а також ступінь розвитку колатерального кровообігу.

Література

  1. Анатомия человека : в 2 т. / Под ред. М. Р. Сапина. Москва : Медицина, 1986. Т. 1. 228 с.
  2. Синельников Р. Д., Синельников Я. Р. Атлас анатомии человека : в 4 т. 2-е изд. Москва : Медицина, 1996. Т. 1. 343 с.
  3. Матешук-Вацеба Л. Р. Нормальна анатомія. Львів : Поклик сумління, 1997. 217 с.
  4. Остоверхов Г. Е., Бомаш Ю. М., Лубоцкий Д. Н. Оперативная хирургия и топографическая анатомия. Курск, Москва : АОЗТ «Литера», 1998. 720 с.
  5. Свиридов O. I. Анатомія людини. Київ : Вища школа, 2000. 400 с.
  6. Півторак В. І., Проніна О. М., Вовк Ю. М. та ін. Оперативна хірургія і топографічна анатомія голови та шиї / За ред. професорів: В. І. Півторака, О. М. Проніної. Вінниця : Нова книга, 2016. 350с.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю:
Масна З. З. Ангіологія // Велика українська енциклопедія. URL: http://vue.gov.ua/Ангіологія (дата звернення: 17.06.2019).