Алімарін, Іван Павлович


Аліма́рін, Іва́н Па́влович (рос. Алимарин, Иван Павлович; 11.09.1903, м. Москва, тепер Російська Федерація ― 17.12.1989, м. Москва, тепер Російська Федерація) ― хімік-аналітик, академік АН СРСР (з 1966), почесний член-кореспондент Академії наук Фінляндії (з 1974), почесний доктор Будапештського технічного університету (Угорщина, з 1971), Гетеборзького університету (Швеція, з 1973), Бірмінгемського університету (Велика Британія, з 1976).

Алімарін, Іван Павлович

Рік народження 11 .09 1903
Місце народження Москва, Росія
Рік смерті 17 .12 1989
Місце смерті Москва, Росія
Alma mater Російський економічний університет імені Г. В. Плеханова, Москва
Місце діяльності Російський економічний університет імені Г. В. Плеханова, Всеросійський науково-дослідний інститут мінеральної сировини імені Н. М. Федорівського, Московський інститут тонкої хімічної технології імені М. В. Ломоносова, Московський державний університет імені М. В. Ломоносова, Москва
Напрями діяльності хімія


Відзнаки

Ордени Леніна (1951, 1967, 1973, 1980), Жовтневої Революції (1975), Трудового Червоного Прапора (1951), Червоної Зірки (1944)
Медалі «За трудову доблесть» (1954, 1961), «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1946), «Talanta» (1965), бронзова медаль Будапештського технічного університету (1969), бронзова медаль Гельсінського університету (1966), бронзова медаль Ф. Еміха (1970), золота медаль університету ім. Я. Є. Пуркіне (1977), срібна медаль Товариства аналітичної хімії Японії (1981), золота медаль Р. Бойля Королівського хімічного товариства (1989).
Лауреат Державної премії СРСР 1972



Життєпис

Народився в сім’ї службовця. Після закінчення Рогозького початкового училища 1915 вступив за спеціальністю хімік-технолог до Московського комерційного училища (тепер Російський економічний університет імені Г. В. Плеханова), де в 1920-і працював лаборантом і викладачем, керував практичними заняттями з хімії неорганічної та хімії аналітичної на Робітничому факультеті. Від 1923 упродовж 30 років працював в Інституті прикладної мінералогії (тепер Всеросійський інститут мінеральної сировини, ВІМС). 1926–1928 навчався на заочному відділенні геологорозвідувального факультету Московської гірничої академії (розформовано в 1930), відрахований через непролетарське «походження», тож так і не здобув вищої освіти.

У ВІМС пройшов шлях від наукового співробітника петрохімічної лабораторії до керівника хіміко-аналітичної лабораторії; працював завідувачем лабораторії мікроаналізу та заступником директора інституту. Одночасно працював в Московському інституті тонкої хімічної технології ім. М. В. Ломоносова, МІТХТ (тепер Федеральна державна бюджетна освітня установа вищої освіти «МІРЕА ― Російський технологічний університет»): асистентом (1929–1935), доцентом і завідувачем лабораторії аналізу мінералів і руд рідкісних елементів кафедри мінералогії (1935–1941). У 1932 вступив до Всесоюзного хімічного товариства імені Д. І. Менделєєва (тепер Всеросійське хімічне товариство імені Д. І. Менделєєва). У 1935 за сукупністю праць присуджено науковий ступінь кандидата хімічних наук та присвоєно звання старшого наукового співробітника й доцента.

У 1941 під час Другої світової війни евакуювався разом з ВІМС до Челябінської області, де продовжував працювати в галузі аналітичної хімії. Після повернення з евакуації (1943) призначений завідувачем кафедри аналітичної хімії Московського інституту тонкої хімічної технології ім. М. В. Ломоносова, обіймав цю посаду до 1953.

У 1945 та 1946 перебував в урядовому відрядженні в Німеччині, вивчав стан німецької хімічної промисловості та організовував вивіз устаткування в СРСР у рахунок репарацій.

Паралельно з роботою в МІТХТ продовжував працювати у ВІМС, де обіймав у різний час посади заступника завідувача петрохімічної лабораторії, завідувача хіміко-аналітичної лабораторії та заступника директора інституту з хіміко-технологічної частини.

Від 1949 працював завідувачем лабораторії в Інституті геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського АН СССР (ГЕОХІ, тепер Федеральна державна бюджетна установа науки Ордена Леніна і Ордена Жовтневої Революції Інститут геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського Російської академії наук), а в останні роки головним науковим співробітником цього інституту.

1950 захистив докторську дисертацію «Теоретичні основи аналітичної хімії ніобію й танталу та нові методи визначення їх» і в 1951 став професором.

Від 1953 до кінця життя ― завідувач кафедри аналітичної хімії хімічного факультету Московського державного університету імені М. В. Ломоносова (МДУ, тепер Федеральна державна бюджетна освітня установа вищої освіти «Московський державний університет імені М. В. Ломоносова»).

1953 обраний членом-кореспондентом, 1966 ― академіком АН СРСР.

Діяльність

Наукова діяльність

Під час роботи у ВІМС наукові інтереси І. П. Алімаріна були пов’язані з аналітичною хімією рідкісних і розсіяних елементів, визначенням малих концентрацій елементів і аналізом малих кількостей мінералів. У МДУ і ГЕОХІ головним напрямом робіт було дослідження комплексоутворення рідкісноземельних елементів з арсоновими, поліфенолкарбоновими, гідроксамовою кислотами, родамінами, флавоноїдами, азосполуками й органічними реагентами інших класів, деякими неорганічними лігандами у водних і неводних розчинах. Розробив методики розділення та концентрування елементів екстрагуванням, хроматографією, співосадженням. За його підтримки започатковано дослідження з активаційного аналізу, інверсійної вольтамперометрії, лазерної спектроскопії (див. Лазер), кріолюмінесценції, кінетики комплексоутворення. Пропагував використання в хімічному аналізі радіонуклідів (див. Ізотопи) і радіаційного випромінювання, електронних обчислювальних машин, лазерної техніки.

Працював над теорією дії органічних аналітичних реагентів. У період освоєння атомної енергетики (від 1950-х) брав участь у забезпеченні аналітичного контролю, був членом групи з аналізу ядерних матеріалів. Згодом зосередив зусилля на аналізі особливо чистих, напівпровідникових і лазерних матеріалів, матеріалів для радіохвилеводів, чистих реактивів, об’єктів довкілля.

Громадська та науково-організаційна діяльність

Був членом Ученої ради хімічного факультету МДУ (1954–1989), редколегії серії «Науково-популярна література» АН СРСР (1955–1989), редколегії журналу «Радіохімія» (1958–1989), Комісії зі спектроскопії АН СРСР (1959–1961). У 1959–1988 ― поперемінно асоційований і титулярний член Комісії з номенклатури Міжнародного союзу теоретичної і прикладної хімії (ІЮПАК); 1959–1963, 1967–1971 ― титулярний член Відділення аналітичної хімії Міжнародного союзу теоретичної та прикладної хімії (ІЮПАК). Член бюро Відділення хімічних наук АН СРСР (1960–1963) , член Ученої ради з природничих наук МГУ (1960–1989). У 1963–1989 був заступником академіка-секретаря Відділення фізико-хімії й технології неорганічних матеріалів АН СРСР, 1964–1970 ― заступник голови, від 1968 ― голова Наукової ради з чистих речовин і фізико-хімічних методів аналізу АН СРСР.

Член Ученої ради з неорганічної та аналітичної хімії хімічного факультету МГУ (1965–1989), Ученої ради Всесоюзного науково-дослідного інституту хімічних реактивів і особливо чистих речовин (1967–1970, м. Москва).

У 1968–1989 ― регіональний редактор «Журналу радіоаналітичної хімії» («Journal of Radioananalytical Chemistry»; Угорщина, м. Будапешт). У 1970–1989 ― член експертної комісії з присудження премії ім. Л. О. Чугаєва АН СРСР.

Під керівництвом Алімаріна виконано й захищено близько 100 кандидатських дисертацій. За його консультацій захищено 18 докторських дисертацій.

Праці

Алімарін ― автор понад 800 статей, низки оглядів, монографій та навчальних посібників, зокрема: «Якісний напівмікроаналіз» (1949), «Неорганічний ультрамікроаналіз» (1960), «Демонстраційний експеримент з демонстраційного курсу аналітичної хімії» (1974), усі — у співавторстві.

Алімарін та Україна

На 6-му Менделєєвському з’їзді, що проходив 1932 в м. Харкові, Алімарін доповів про розвиток аналізу силікатних мінералів і гірських порід. Підтримував фахові та дружні зв’язки з українськими хіміками А. Бабком, А. Пилипенком, І. Тананаєвим, К. Яцимірським та іншими.

Визнання

Нагороджений чотирма орденами Леніна (1951, 1967, 1973, 1980), орденами Жовтневої Революції (1975), Трудового Червоного Прапора (1951), Червоної Зірки (1944), двома медалями «За трудову доблесть» (1954, 1961), медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1946). Державна премія СРСР (1972).

Нагороджений медалями та преміями наукових організацій і товариств: золотою медаллю міжнародного журналу аналітичної хімії «Таланта» («Talanta»; 1965), бронзовою медаллю Будапештського технічного університету (1969), бронзовою медаллю Гельсінського університету (1966), бронзовою медаллю Д. Гевеші за активну участь у роботі «Журналу радіоаналітичної хімії», бронзовою медаллю Ф. Еміха (1970), золотою медаллю університету ім. Я. Є. Пуркіне (1977), срібною медаллю Товариства аналітичної хімії Японії (1981), золотою медаллю Р. Бойля Королівського хімічного товариства (1989). У будівлі хімічного факультету МДУ імені М. В. Ломоносова на його честь встановлено меморіальну дошку.

Цитати

«Мені траплялося робити помилки. Я часто сперечався зі своїми колегами й учнями. І якщо я був неправий, то визнавав це навіть із деякою радістю, адже для вченого немає нічого вище за істину, ми всі здобували її. І після того як нове знання, нова істина здобуті, вони стають нашим спільним надбанням. І не так важливо, хто її здобув, тому справжній учений завжди радіє успіхам своїх колег. У науці (я маю на увазі науку справжню) не має бути місця заздрості, тут може бути суперництво, змагання. Однак основу взаємовідносин між ученими має становити взаємна повага». «Мне случалось делать ошибки. Я часто спорил со своими коллегами и учениками. И если я оказывался не прав, то признавал это даже с некоторой радостью, ведь для ученого нет ничего выше истины, мы все добывали ее. И после того, как новое знание, новая истина добыты, они становятся нашим общим достоянием. И не так важно, кто ее добыл, поэтому настоящий ученый всегда радуется успехам своих коллег. В науке (я имею в виду науку настоящую) не должно быть места зависти, здесь может быть соперничество, соревнование. Однако основу взаимоотношений между учеными должно составлять взаимное уважение».

 (І. П. Алімарін. Цит. за статтею: Иногда самое трудное — увидеть очевидное! // Химия и жизнь. 1990. № 12. С. 29).


«Які якості мають бути в хіміка-науковця? […] Найголовніше ― неординарність мислення. Відкриття зазвичай приходить тільки до того, хто думає інакше, ніж інші. Свіжість думки, творче горіння й величезна праця ― усе у вихованні й викладанні має бути сконцентровано на цих головних якостях». «Какими качествами должен обладать химик-ученый? […] Самое главное — неординарность мышления. Открытие обычно приходит только к тому, кто думает иначе, чем другие. Свежесть мысли, творческое горение и огромный труд — все в воспитании и преподавании должно быть сконцентрировано на этих главных качествах».

 (І. П. Алімарін. Цит. за статтею: Иногда самое трудное — увидеть очевидное! // Химия и жизнь. 1990. № 12. С. 29).


Праці

  • У с п і в а в т. — Качественный полумикроанализ. Практическое руководство к лабораторным работам. Москва; Ленинград : Госхимиздат, 1949. 191 с.
  • Qualitative Halbmikroanalyse. Berlin : Deutscher Verlag der Wissenshaften, 1956. 277 s.
  • Неорганический ультрамикроанализ. Москва : Издательство Академии наук СССР, 1960. 152 с.
  • Справочные таблицы по аналитической химии. Москва : Издательство Московского государственного университета имени М. В. Ломоносова, 1960. 55 с.
  • Количественный микрохимический анализ минералов и руд. Практическое руководство. Москва : Госхимиздат, 1961. 399 с.
  • Quantitative mikrochemische Analyse der Mineralien und Erze. Praktische Anleitung. Dresden; Leipzig : Steinkopff, 1965. 372 s.
  • Демонстрационный эксперимент по общему курсу аналитической химии. Москва : Химия, 1974. 286 с.
  • Качественный и количественный ультрамикрохимический анализ. Москва : Химия, 1974. 191 с.
  • Lecture experiments in analytical chemistry. Moscow : Mir, 1976. 306 p.
  • Справочное пособие по аналитической химии. Москва : Издательство Московского государственного университета имени М. В. Ломоносова, 1977. 102 с.

Література

  1. Иван Павлович Алимарин: (К пятидесятилетию со дня рождения) // Журнал аналитической химии. 1953. Т. 8. Вып. 6. С. 377–378.
  2. Иван Павлович Алимарин. Москва : Наука, 1973. 112 с.
  3. Успехи аналитической химии / Под ред. Ю. А. Золотова, М. Н. Петриковой. Москва : Наука, 1974. 358 с.
  4. Иван Павлович Алимарин (1903–1989) // Журнал аналитической химии. 1988. Т. 45. Вып. 4. С. 829–831.
  5. Волков В. А., Вонский Е. В., Кузнецова Г. И. Выдающиеся химики мира. Москва : Высшая школа, 1991. С. 15.
  6. Иван Павлович Алимарин. Очерки. Воспоминания. Материалы. Москва : Наука, 1993. 158 с. URL: http://www.chem.msu.su/rus/history/acad/alimarin.html
  7. Золотов Ю. Л. Лидер отечественных химиков-аналитиков. К 100-летию со дня рождения академика И. П. Алимарина // Вестник Российской академии наук. 2003. Т. 73. № 8. С. 738–743.
  8. Губарев В. С. Секретные академики: кто сделал СССР сверхдержавой. Москва : Вече, 2015. 318 с.
  9. Губарев В. С. От сохи до ядерной дубины. Москва : Алгоритм, 2016. 302 с.
  10. Золотов Ю. А. Очерки истории аналитической химии. Москва : Техносфера, 2018. 262 с.

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Редакція ВУЕ Алімарін, Іван Павлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Алімарін, Іван Павлович
Дата звернення: 15.12.2019.


Оприлюднено

Оприлюднено: 02.10.2019