Альморавіди


Альмораві́ди (араб. المرابطون‎) — військово-релігійне братство, пізніше — династія та назва феодальної держави (середина 11 ст. — 1146), утвореної в ході релігійного руху берберських племен Північної Африки.

Заснування

Братство виникло в 11 ст. серед представників берберського племені лемтунів, що кочувало в північно-західній Африці. 1039 вождь лемтунів Йах’я ібн Ібрагім після здійснення хаджу запросив для проповідування серед своїх співплемінників ісламського юриста, представника малікітського мазхабу проповідника Абдаллаха ібн Ясіна (родом із Марокко, вивчав ісламське право в Тунісі). Заклики останнього до суворого й дисциплінованого життя в рамках ісламу спочатку були непопулярними.

Після смерті Йах’ї ібн Ібрагіма проповідник із групою послідовників був змушений утекти на один із островів у гирлі р. Сенегал. Збудувавши там фортецю (рібат), Абдаллах ібн Ясін зі своїми прихильниками повністю віддався релігії. Їхній аскетизм впливав на швидке зростання кількості послідовників і формування релігійного братства. Останнє отримало назву «аль-мурабітун» (множина від «мурабіт» — загальної назви членів ісламських духовних братств, які вели аскетичний спосіб життя у спеціальних фортецях — рібатах). «Альморавіди» — іспанізована форма назви «аль-мурабітун».

У 1042 Абдаллахібн Ясін проголосив священну війну язичникам. Упродовж десяти років альморавіди підкорили більшість племен угруповання санхаджа (до нього входило і плем’я лемтунів). У 1050-х берберські війська на чолі з Йах’єю ібн Омаром здійснили низку успішних походів на південь, захопили місто Аудагост (центр Західної Сахари) та завдали нищівного удару по Гані. Також здійснили похід на північ, узяли під контроль частину території сучасного Марокко.

Становлення й розквіт

Після смерті Йах’ї ібн Омара (1056) та Абдаллаха ібн Ясіна (1059) братство альморавідів очолили Абу Бакр ібн Омар та його двоюрідний племінник Юсуф ібн Ташфін. Вони взяли собі титули емірів. Відтоді датується заснування династії Альморавідів.

Тоді ж Юсуф ібн Ташфін заснував у передгір’ях Атласу м. Мараккеш. Використовуючи останнє як базу, він здійснив успішні військові походи, завоював Марокко та Західний Алжир. Юсуф ібн Ташфін вирізнявся демонстративною релігійністю, що закріпило за ним образ захисника ісламу у Північно-Західній Африці. Від 1074 він почав отримувати звернення з проханнями про захист іспанських мусульман від наступу християн. На той час Кордовський халіфат було розділено на 23 незалежні держави, що ворогували між собою й не могли чинити ефективний опір реконкісті. Після взяття м. Сеути (1084) Альморавіди наважилися перенести бойові дії на Піренейський півострів. У битві біля Заллаку (неподалік м. Бадахоса, тепер Іспанія) 1086 вони завдали відчутної поразки королю Леона і Кастилії Альфонсу VI та повернулися в Марокко. Злякавшись аскетизму та авторитаризму Юсуфа ібн Ташфіна, андалузькі еміри розпочали перемовини з християнами. У 1090 армія Альморавідів здійснила повторний похід до Іспанії. Вона завдала поразки Альфонсу VI та підкорила мусульманські емірати Гранадський, Малагський, Кордовський, Севільський, Валенсійський та ін.

На початку 12 ст. держава Альморавідів на півдні сягала р. Сенегалу та верхів’їв р. Нігеру, а на півночі включала іспанські землі до м. Фраги та м. Толедо. До її складу входили Марокко, Західний Алжир, мусульманська частина Іспанії та Балеарські острови (столиця — м. Мараккеш).

Занепад

Після смерті Юсуфа ібн Ташфіна у 1106 держава почала занепадати. Попри захоплення Альморавідами м. Сарагоси у 1110, цей процес продовжився. Наступні еміри з династії Альморавідів: Алі ібн Юсуф (1106–1142), Ташфін ібн Алі (1142–1146), Ібрагім (1146) та Ісхак (1146–1147) відмовилися від аскетизму засновників династії. Крім того, вони оточили себе охоронцями-християнами. Політика Альморавідів викликала гостре невдоволення берберських племен у горах Атласу та у підвладній їм частині Іспанії, у зв’язку з чим після 1120-х у цих регіонах неодноразово відбувалися повстання. 1147 м. Мараккеш захопили альмохадами, а останнього еміра з династії Альморавідів (Ісхака) стратили.

Література

  1. Жульєн Ш.-А. ИсторияСеверной Африки: Тунис, Алжир, Марокко : в 2 т. / Пер. с франц. А. Е. Аничковой. Москва : Издательство иностранной литературы, 1961. Т. 1: От арабского завоевания до 1830 года. 423 с.
  2. Али-задэ А. Хроника мусульманских государств. I–VII веков хиджры. 2-е изд., испр. и доп. Москва : Умма, 2004. 445с.
  3. Bennison A. The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh : Edinburgh University Press, 2016. 416 p.

Автор ВУЕ

Ю. О. Гоман

Покликання на цю статтю:
Гоман Ю. О. Альморавіди // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Альморавіди (дата звернення: 18.11.2019).
Оприлюднено

Оприлюднено: 06.11.2019