Акмеїзм

Акмеїзм. Журнал "Гиперборей" 

Акмеї́зм (від грец. άκμη — найвища точка цвітіння, пік, вершина) — модерністська течія у російській поезії епохи Срібної доби.

Історична довідка. Представники

Акмеїзм виник у петербурзькому літературному середовищі на початку 1910-х. Його появу було викликано кризою символізму й потребою пошуку нової — несимволістської — творчої стратегії. Представниками акмеїзму були поети неотрадиціоналістського напряму (А. Ахматова, М. Гумільов та О. Мандельштам), а також близькі до авангардистських течій В. Нарбут і М. Зенкевич («ліві акмеїсти») і колишній символіст С. Городецький.

Перші декларації акмеїзму  — статті М. Гумільова «Спадок символізму й акмеїзм» («Наследие символизма и акмеизм») і С. Городецького «Деякі течії в сучасній російській поезії» («Некоторые течения в современной русской поэзии») — було надруковано 1913 в літературно-художньому журналі «Аполлон», який став органом акмеїстів. Збіг естетичної спрямованості видання з принципами акмеїзму зумовив систематичну співпрацю акмеїстів із цим виданням. Трибуною акмеїзму був також заснований М. Гумільовим журнал «Гиперборей» (1912–1914). Концептуальні засади акмеїзму розвинув О. Мандельштам у статті «Ранок акмеїзму» («Утро акмеизма»; 1915).

Художні особливості

Акмеїсти позиціонували себе як опонентів і водночас спадкоємців символізму. У зв’язку з цим, самовизначення акмеїзму спершу оприявнювало декларативне відштовхування від символізму як точки відліку й об’єкту подолання. Головним гаслом «лівих» і «правих» акмеїстів стала ідея «повернення на землю», відмова від містичної умовності символістської картини світу. Акмеїзм бачив мету поета не в перетворенні світу у своїх поезіях, а в оспівуванні реального світу. На думку акмеїстів, поет — смиренний «майстер», який виявляє красу й глибинну сутність кожної речі через точне й виразне слово. Ці ідеї зумовлювали особливу увагу акмеїстів (особливо М. Гумільова) до питань творчої майстерності, професіоналізму.

Решта програмних принципів акмеїзму пов’язано з гаслом повернення до реального світу. Замість символістського бажання вийти за межі реально-історичного часу у акмеїстів виникло бажання «жити в історії» (О. Мандельштам), осмислити катастрофічний досвід сучасності. Відмова від містики супроводжувалася поверненням акмеїстів до традиційних форм релігійного досвіду. Відмова зображувати «непізнаванне» супроводжувалася проголошенням необхідності зануритися у внутрішній світ людини. Звідси витікає поглиблений психологізм акмеїстів, які намагалися розкрити багатомірність людини в єдності свідомого і підсвідомого, особистої інтуїції і надособистісної «прапам’яті». З відмовою від символістського містицизму пов’язано й акмеїстську концепцію культури. В акмеїзмі культура сприймається як єдина доступна для людського розуміння форма вічності. Акмеїсти обирають творчу стратегію, спрямовану на збереження культурної спадковості, на діалог із великими попередниками, на «учнівство» у вічної класики. Наслідком цього стала неотрадиціоналістська домінанта поетики трьох «великих акмеїстів» та акцентована діалогічність, інтертекстуальна насиченість акмеїстських текстів.

Значення

Акмеїзм як оформлена поетична течія припинив існування після початку Першої світової війни. Спроба М. Гумільова відновити її на початку 1920-х виявилася невдалою. Після страти М. Гумільова (1921) цехова єдність акмеїзму остаточно поступилася місцем індивідуальним пошукам кожного з поетів-акмеїстів. Поряд із тим, у всіх колишніх акмеїстів окремі риси цієї течії виявлялися й пізніше. Так, у зрілій творчості А. Ахматової й О. Мандельштама було сформовано так звану «семантичну поетику», яка є пізньою модифікацією поетики акмеїзму.

Акмеїзм суттєво вплинув на російську поезію 20 ст. («неоакмеїзм» А. Тарковського, С. Ліпкіна, М. Петрових, інтелектуальна поезія 1960–1980-х).

В українській літературі типологічно спорідненою з акмеїзмом є поезія «неокласиків».

Література

  1. Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Ленинград : "Наука", Ленинградское отделение, 1977, 408 с.
  2. Тименчик Р. Заметки об акмеизме // Russian Literature. 1974. Vol. 3. № 2–3; 1977. Vol. 5. № 3.
  3. Лекманов О. Книга об акмеизме и другие работы. Томск : Водолей, 2000. 704 с.
  4. Пахарева Т. А. Опыт акмеизма: Акмеистическая составляющая современной русской поэзии: Монография. Киев : Парламентское изд-во, 2004. 312 с.
  5. Пахарева Т. А. Миф об акмеизме в творчестве Анны Ахматовой / Анна Ахматова: эпоха, судьба, творчество: Крымский Ахматовский научный сборник. Вып. 4. Симферополь, 2006. С. 3-9. URL: http://ahmatova.niv.ru/ahmatova/kritika/pahareva-mif-ob-akmeizme-v-tvorchestve-ahmatovoj.htm

Автор ВУЕ

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ