Автономія національно-культурна

Автономія національно-культурна

Автоно́мія націона́льно-культу́рна — особливий тип екстериторіального структурування життя етнонаціональних спільнот на засадах законодавчо оформленого права та системи заходів, які забезпечують етнічним і національним меншинам збереження та розвиток їх культурної, мовної, релігійної самобутності.

Ідейно-теоретичні основи національно-культурної автономії опрацьовані наприкінці 19 ст. австромарксистами, які вели пошук вирішення етнополітичних проблем багатонаціональної Австро-Угорщини на принципі етнокультурної екстериторіальності. Реалізація ідеї національно-культурної автономії у низці країн Європи після Першої світової війни 1914–1918 (зокрема в УНР у формі так званої національно-персональної автономії) дозволила на демократичних засадах побудувати достатньо толерантні етнополітичні відносини.

Основні принципами формування і функціонування національно-культурної автономії в умовах демократії:

  • вільне волевиявлення громадян при віднесенні їх до певної етнонаціональної спільноти;
  • самоорганізація та самоуправління; багатоманітність форм внутрішньої організації;
  • поєднання громадської ініціативи меншин із державною підтримкою;
  • законність.

В Україні відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» (1992) до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію:

  • відзначення національних свят;
  • сповідування своєї релігії;
  • задоволення потреб у літературі, мистецтві, ЗМІ;
  • створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству (ст. 6).

Як основні інституційні суб’єкти національно-культурної автономії у законі названо громадські об’єднання національних меншин (національно-культурні товариства). Сусідні з Україною держави нагромадили різноманітний досвід створення та функціонування національно-культурної автономії.

У РФ діє Закон «Про національно-культурну автономію» (1996), який визначає національно-культурну автономію як форму національно-культурного самовизначення громадян на основі добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури.

Одна з найкращих серед постсоціалістичних країн система забезпечення культурних прав національних меншин функціонує в Угорщині. Законом «Про права національних та етнічних меншин» (1993) визначено, що право на формування органів національного самоврядування за місцем проживання належить етнонаціональним групам, які щонайменше одне століття проживають в Угорщині (тобто є історичними національними меншинами).

Зокрема, забезпечення прав національних меншин у низці європейських країн регулює Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995, Страсбург).

Право на національно-культурну автономію також передбачене в законодавстві Австрії, Білорусі, Естонії, Латвії, Німеччини та інших держав.

Практичне втілення ідеї національно-культурної автономії у масштабах держави вимагає поєднання принципів екстериторіальності та адміністративно-територіального структурування автономії. В умовах міжнаціонального миру та злагоди виявляється тенденція до все ширшого залучення державами національно-культурних автономій для вирішення не лише етнокультурних, а й соціально-економічних, екологічних та інших проблем.

Джерела

  • Про національні меншини: Закон України від 26.06.1992 р. № 2494-12 // Відомості Верховної Ради України. 1992. № 36.

Література

  1. Вітман К. М. Етнонаціональна політика постсоціалістичних країн: моделі, особливості, проблеми. Київ, 2007.
  2. Майборода О. М. Етнічність у міжнародній системі. Київ, 2015.

Автор ВУЕ