Аблаут


Абла́ут (нім. Ablaut — чергування голосних), апофонія — чергування кореневих голосних звуків у різних граматичних формах слова. Такі морфонологічні зміни виконують роль внутрішньої флексії. Термін «аблаут» запровадив 1819 дослідник німецької мови Я. Грімм.

Аблаут сформувався ще в індоєвропейській прамові. Поява аблаута є наслідком історичних змін голосних у різних позиціях у слові. Аблаут характерний насамперед індоєвропейським мовам, зокрема німецькій (singen — gesungen), англійській (tooth — teeth, write — wrote), їдиш (פֿרעגן — פֿראַגע), російській (собирать — соберу) та ін.

Аблаут в українській мові виявляється при слово- і формотворенні:

а) чергування [о], [е] у відкритих складах — [і] в закритому, що виникло після занепаду зредукованих [ъ], [ь] і припинення дії відкритих складів закону (солі — сіль, село — сіл);

б) [о], [е] — нуль звука, що також є наслідком занепаду зредукованих (сон — сну, день — дня);

в) [е] — [о] після шиплячих та j перед твердими приголосними (вечеря — вечори);

г) [о], [е] — [и] після [р], [л] у кол. сполуках *trъt, *tlъt, *trьt, *tlьt (кров — кривавий, бренькіт — бриніти).

Література

  1. Meillet A. Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes. Paris, 1937.
  2. Семереньи О. Введение в сравнительное языкознание. Москва, 1980.
  3. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Харків, 2002.

Автор ВУЕ