Давня архітектура Азербайджану

До Південнокавказького регіону, який з початку Нової ери потрапив у коло впливу Римської, а згодом — Ромейської (Візантійської) імперій, належать три країни — християнські Грузія та Вірменія, а також ісламський Азербайджан. Належність до візантійського культурного кола дозволяє історикам архітектури розглядати разом зодчество як християнських Грузії та Вірменії, так і ісламських Азербайджану й Туреччини.

Для країни характерні суворі природні умови гірської місцевості на південь від Головного Кавказького хребта, в якій найбільш придатними для життя були долини річок і береги озер та морів. Дерева в будівництві вживалося мало, оскільки лісів було обмаль. Тому основними будівельними матеріалами були камінь різних порід (пісковик, вапняк, граніт, базальт, вулканічний туф), випалена та сирцева цегла.

Геополітично — це велике євразійське перехрестя, через яке проходили міжнародні торговельні шляхи та основні напрямки міграцій народів і різних завойовницьких походів — від імперського Риму до еміра Тимура (Тамерлана). Тож для всього регіону характерна дуже строката етноконфесійна картина. Тут сходилися цивілізаційні впливи давніх Риму й Персії так, що визначальна роль належала спадщині великих світових цивілізацій (Греція доби еллінізму та Рим доби імперії, сасанідська Персія). Від 7 ст. сформувалися візантійське та ісламське культурні кола, між якими опинилася територія Азербайджану. Вплив цих умов на розвиток архітектури й містобудування полягав у засвоєнні здобутків сусідніх країн, виробленні власних національних традицій в архітектурі й дотриманні їх протягом понад тисячоліття 8–19 ст.

За транзитну територію теперішнього Азербайджану, що лежить між Грузією, Вірменією, Іраном і берегом Каспійського моря, у середньовіччі боролися Візантійська імперія, Хозарський каганат і сасанідська Персія. При цьому на розвиток архітектури найбільше вплинули Вірменія і Персія (Іран).

Історики архітектури визначили таку періодизацію розвитку архітектури на теренах Азербайджану:

1. 4–11 ст. (поділяється на два етапи: 4–7 ст.; 8–11 ст.)
2. 12–15 ст. (поділяється на три етапи: 12 — середина 13 ст.; середина 13–14 ст.; 15 ст.)
3. 16–17 ст.
4. 18 ст.
5. 19 ст.

Перший етап першого періоду 4–7 ст. — це доісламська доба. Відомі тогочасні християнські храми 6 ст. у селах Кум (тринавова базиліка з галереями) і Лекіт (ротондальний тетраконх), а також зороастрійські храми вогнепоклонників і «довгі мури» — гірські оборонні стіни заввишки до 20 м і завтовшки до 4 м з баштами в районі м. Дербента (тепер це територія РФ). Ці оборонні споруди закривали так званий Каспійський стратегічний прохід.

Другий етап першого періоду 8–11 ст. характерний формуванням тридільного типу східного ісламського міста, яке складалося з таких частин:

• цитадель (диз, резиденція правителя);
• шахрістан (громадський центр з соборною мечеттю, критими ринками, ремісничими рядами);
• рабади (житлові передмістя).

Кожна частина міста мала власні укріплення, влаштовані за принципом концентричних кіл (м. Стара Ганджа). Значний розвиток мурованої архітектури не оприявнено збереженими тогочасними пам'ятками, оскільки більшість споруд пізніше знищила монголо-татарська навала.

Етап 12 — середини 13 ст. позначено розвитком міст, розташованих на караванних шляхах (м. Баку) та будівництвом на Апшеронському півострові замків з донжонами під впливом фортифікаційної архітектури Кілікійської Вірменії і, ймовірно, замків хрестоносців на Святій землі, хоча прямі аналогії не з'ясовано. Знаковою пам'яткою є замок із круглим донжоном у с. Мардакян 1232. Його донжон по висоті розчленовано куполами на три яруси. Угорі стіни донжона і мури замку вінчали навісні бійниці-машикулі й зубці-мерлони. Чи не найзагадковіша пам'ятка всього регіону — це Дівоча башта у м. Баку 6–12 ст. Вона має кілька достеменно не з'ясованих етапів будівництва. Циліндрична, з виступом, який не має раціонального пояснення і аналогій у середньовічній фортифікаційній архітектурі Євразії. Поділена на 8 ярусів, перекритих кам'яними куполами, а також колодязь у підземеллі. Розрахована на 200 оборонців. Одним із найбільших був мурований замок нерегулярного типу «Баїловські камені», споруджений 1234 на острові у Каспійському морі поблизу м. Баку. Його залишки періодично зникають під водою, залежно від циклічних змін рівня Каспійського моря. На цьому ж етапі набув поширення архітектурний тип баштового двоярусного мавзолею з криптою, до якої вів напівпідземний дромос (мавзолеї 12 ст. у м. Нахічевані, серед яких мавзолей Моміне-хатун у комплексі Великої мечеті).

Етап середини 13–14 ст. характеризується певним занепадом після нашестя монголо-татар. Військово-політична обстановка зумовила продовження будівництва замків, але тепер із чотиригранними донжонами: у с. Мардакян (кінця 14 ст.); у с. Рамана (14 ст.): обидва відтворюють розпланувальний тип прямокутного в плані замку з донжоном, що сформувався ще на попередньому етапі. Проте донжон тепер значно розвиненіший — квадратний у плані, з наріжними циліндричними напівбаштами. Відомі й тогочасні замки з простішими, циліндричними донжонами (у с. Нардаран). Для усіх характерне розвинене вінчання з машикулями й зубцями-мерлонами. Подальшого розвитку набув тип поховальних меморіальних споруд: мавзолеї у м. Барді 1322 (циліндричний, з конусоподібним вінчанням), у с. Карабаглар 14 ст. (циліндричний, з гофрованими стінами). Вишуканим декором відзначається центричний 12-гранний мавзолей у с. Хачин-Дорбатли 1314 із хрещатим внутрішнім простором, перекритим розвиненими сталактитовими склепіннями. Найхарактернішим взірцем сакральної споруди є стовпова купольна Джума-мечеть (велика мечеть) у м. Дербенті (тепер територія РФ). Її 1368 перебудовано з християнської базиліки 7 ст. Має молільну залу розміром 70×20 м із монументальним стрілчастим куполом над міхрабом. Червоний міст на р. Храм зі стрілчастою формою арок, як у Вірменії, оприявнює довговічність інженерних традицій римського мостобудування у цьому регіоні.

Етап 15 ст. характеризується удосконаленням раніше сформованих архітектурних типів, композицій і прийомів. Головна пам'ятка доби — палац Ширваншахів у м. Баку, який став архітектурно-композиційним центром міста. Великий і складний за архітектурою комплекс розташовано на рельєфі терасами. Тут послідовно застосовано композиційний принцип розміщення різноманітних будівель у системі невеликих закритих дворів. До складу комплексу входять споруди різних функціональних і розпланувально-просторових типів — палац, Диван-хане, мавзолей, усипальниця, 3 мечеті (серед яких — хрещата в плані купольна головна мечеть палацу), лазня. Архітектурними домінантами й акцентами слугують портали-айвани, куполи, мінарет палацової мечеті. Шедевром цегляного зодчества є багатокупольна центрична Блакитна мечеть у м. Тебризі в Іранському Азербайджані (тепер територія Ірану) 1465, обличкована поліхромною орнаментованою майолікою (збережено в руїнах після землетрусу).

Період 16–17 ст. означено створенням централізованої держави Сефевідів. В архітектурі продовжено попередні традиції. Найвизначніші пам'ятки — культові комплекси біля могил шейхів у містах Барді й Ардебілі. У м. Барді мавзолей Імам-заде 17 ст. — це мечеть, перероблена з мавзолею центрально-купольного типу; головний айван її фланковано двома мінаретами. Культовий комплекс шейха Сефі в Ардебілі 15–17 ст. виник навколо мавзолея засновника династії Сефевідів. Це ансамбль споруд, згрупований довкола кількох внутрішніх дворів, що включає портал, сад, басейн, 2 мечеті й мавзолей. Характерна високохудожня майолікова поліхромна декорація фасадів. У цей час замість баштових мавзолеїв починають споруджувати невеликі восьмигранні мавзолеї з конічними завершеннями (мавзолей у с. Гюрджилер). Найпоширеніший тип мечеті представляє купольна, з двома мінаретами Джума-мечеть у м. Ганджі 1606. Цивільну архітектуру доби репрезентують караван-сарай, торговий комплекс і лазні-хамам у м. Баку.

Період 18 ст. позначено розпадом колись єдиної держави Сефевідів на дрібні ханства, занепад економіки і як наслідок — архітектури. Найвизначніші архітектурні твори — палаци Шекинських і Бакинських ханів (останній не зберігся, відомий за креслениками). Для палацу Шекинських ханів (фактично — це літній павільйон другої половини 18 ст.) характерні простий лапідарний об'єм і значна декоративність архітектури — розписи, різьблення тощо.

Період 19 ст. став часом вельми специфічної модернізації з огляду на окупацію і анексію території Азербайджану Російською імперією. Це потягло за собою перепланування і реконструкцію міст (Баку, Шемаха) та зведення нових будівель і споруд за типовими проєктами в стилістиці класицизму.

Загалом, вершинними досягненнями архітектури Азербайджану є Дівоча башта та ансамбль палацу Ширваншахів у Баку, які включено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

• 

  Азербайджан. Базиліка в с. Кум. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–67.

• 

  Азербайджан. Ротондальний тетраконх у с. Лекіт. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–67.

• 

  Азербайджан. Мавзолей Моміне-хатун і велика мечеть у м. Нахічевані. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–67.

• 

  Азербайджан. Мавзолей у с. Хачин-Дорбатли. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–67.

• 

  Азербайджан. Джума-мечеть у м. Дербенті: розрізи й план. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–67.

• 

  Азербайджан. Палац Ширваншахів у м. Баку. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–67.

• 

  Азербайджан. Палацова мечеть ансамблю палацу Ширваншахів у м. Баку. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–67.

Література

1. Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 63–68.
2. Ağazadə R., İbrahimli Y. Azərbaycan memarlığı inkişaf yollarında, Bakı : Elm, 2012. 384 p.

Автор

В. В. Вечерський

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.09.2025