Барбер, Семюел Осмонд

Ба́рбер, Се́мюел О́смонд (09.03.1910, м. Вест-Честер, штат Пенсільванія, США — 23.01.1981, м. Нью-Йорк, США) — композитор, піаніст, диригент, співак (ліричний баритон), педагог, член Американської академії мистецтв і наук (з 1961).

Життєпис

Народився в сім’ї лікаря та піаністки. Музиці почав навчатися у ранньому віці (грі на фортепіано, віолончелі та органі). Музичному розвиткові сприяли його тітка Л. Гомер — оперна співачка та дядько С. Гомер — композитор пісенного жанру.

Перший музичний твір — п’єсу для фортепіано «Сум» написав у віці 7 років, а першу оперету «Кущ троянди» — у віці 10 років.

Навчався у Музичному інституті Кертіс у м. Філадельфії (1924–1932), спочатку — на підготовчих курсах, потім — як студент, вивчав композицію у Р. Скалеро (1870–1954; Італія), фортепіано — І. Венгерової (1877, тепер Білорусь — 1956, США), диригування — у Ф. Райнера (1888, тепер Угорщина — 1963, США), спів — у Е. де Гогорца (1872–1949; США). Однокурсником в інституті був композитор Дж. Менотті (1911, Італія — 2007, Монако), з яким його до кінця життя пов’язувала творча співпраця.

За Сонату для віолончелі та фортепіано (1932) і «Музику до сцени із Шеллі» (1933) був нагороджений американською Римською премією з можливістю продовження музичного навчання в Європі. Навчався 1935–1937 в Американській академії у м. Римі. Там написав одночастинну Першу симфонію для симфонічного оркестру (присвячена Дж. Менотті), яка була виконана в Римі 13.12.1936 під керуванням диригента Б. Молінарі (1880–1952; Італія). Американська прем’єра симфонії відбулася 21 та 23.01.1937 у виконанні Клівлендського симфонічного оркестру під керуванням Р. Рінгволла (1891–1978; США). Симфонія була виконана того ж року Нью-Йоркським філармонічним симфонічним оркестром під керуванням А. Родзинського (1892, тепер Хорватія — 1958, США) у Карнегі-холі (м. Нью-Йорк) та під його ж орудою оркестром Віденської філармонії на концерті — відкритті Зальцбурзького фестивалю. Симфонія стала першим симфонічним твором композитора із США, який прозвучав у програмі цього музичного форуму.

Викладав інструментування та хорове диригування в Музичному інституті Кертіс (1939–1942).

Під час Другої світової війни служив у частинах Військово-Повітряних сил американської армії (1943–1945; службу проходив на території США), керував питаннями культурного обслуговування військовослужбовців.

У квітні 1945 обраний почесним членом Меморіального фонду Дж. Гуггенхайма.

Протягом літніх сезонів 1947 та 1948 був музичним консультантом Американської академії у м. Римі.

1978 у композитора було виявлено мієломну хворобу, від якої згодом помер.

Творчість

Барбер — класик американської музики. Він увійшов в історію як композитор традиційного, консервативного типу мислення, хоча технічно володів усіма сучасними (зокрема авангардними) прийомами й техніками (про це свідчать Соната для фортепіано, де є 12-тонові ряди, та інші твори, де є атональні музичні фрагменти). Його музика розвивалася у традиціях західноєвропейських пізньоромантичних тенденцій, у струмені творчості пізніх романтиків — Й. Брамса, Е. Гріга, Я. Сібеліуса, Р. Штрауса, М. Регера (1873–1916; Німеччина) та інших, з опорою на традиційні жанрові та структурні музичні форми. Він віддавав перевагу сонатній формі, фузі та іншим ортодоксальним формам. Музика Барбера має свій неповторний індивідуальний авторський почерк і стиль, хоча в ній можна почути вплив, приміром, естетики Р. Вагнера — у підвищеній емоційній чуттєвості, напруженій експресивності; мелодійна вишуканість та інтонаційна протяжність зближує його з музичною культурою Ф. Мендельсона Бартольді та Й. Брамса; динамізм, ритмічна складність, нестандартні ритмічні прийоми та гостро дисонантні гармонійні рішення свідчать про певний вплив музики І. Стравінського, С. Прокоф’єва, розмиті тонально-гармонічні контури в деяких зрілих творах Барбера межують з атональними принципами авангардизму. У зрілих творах (1940–1970-х) композитор виходив за рамки чіткої тональної системи, його складна, місцями гостро дисонантна тонально-гармонійна мова розкриває Барбера як композитора сучасної йому музичної дійсності, як митця 20 ст. Однак розширена тонально-гармонійна мова музики Барбера все одно залишалася завжди тональною, не зближалася з явно радикальними тенденціями додекафонії та явної атональності.

Попри те, що творчість митця розвивалася в контексті різних стильових напрямків, паралельно з розвитком і розквітом авангардизму (першим та другим його періодами) та творчістю Дж. Гершвіна, А. Копленда (1900–1990; США), Л. Бернстайна (композиторів, чия музика мала явний відбиток американської національної музичної культури через зближення академічної традиції та джазових, а також етно-фольклорних елементів), Барбер залишався вірним обраному індивідуальному стилю, що сформувався вже в студентські роки, — сплав пізньоромантичної експресії та неокласицистської стриманості. Барбер — послідовник розвитку європейської музичної традиції в історичному зрізі американської музичної культури 20 ст. Лише деякі натяки проникнення блюзового впливу можна почути в його камерній опері «Партія в бридж» (1953), блюзові алюзії та елементи кантрі-мюзик присутні у вокальній поемі «Ноксвіл, літо 1915 року» (1947). «Кеприкорнський концерт» (концерт «Козерога») для флейти, гобою, труби та струнних (1944) та Концерт для фортепіано з оркестром (1962) написані на кшталт неокласицистичних тенденцій музики 20 ст. Проте загалом творчість Барбера романтична, про що свідчать, приміром, його експресивно-романтична за настроєм Перша симфонія (1936), дві його великоформатні опери — «Ванесса» (1958) і «Антоній і Клеопатра» (1966), витримані в традиціях великого романтичного оперного стилю. Барбер — композитор-лірик з яскраво вираженим мелодійним даром, його музика вишукано виразна в інтонаційно-мелодичному плані, в емоційному настрої — лірико-романтична, має тонкий образний психологізм, гармонійне багатство та структурно-композиційну стрункість. У ній органічно поєднуються віяння сучасності з музичними традиціями, що мають коріння в усталених канонах європейської класики.

В історії американської музики Барбера вважають одним з найуспішніших композиторів, чия музика за життя митця користувалася величезною популярністю. Усі твори ставали широко виконуваними та репертуарними, практично всі записані, викликали стабільний інтерес з боку широкої аудиторії слухачів, виконувались всесвітньо відомими музикантами (піаністами, скрипалями, вокалістами тощо) й диригентами на чолі провідних симфонічних оркестрів. Серед перших виконавців його творів — найвідоміші музиканти його часу: піаністи В. Горовиць, Дж. Браунінг, танцівниця М. Грем (1894–1991; США), диригенти А. Тосканіні, Д. Мітропулос, Б. Вальтер, Л. Стоковський, С. Кусевицький (1874, тепер РФ — 1951, США), Л. Бернстайн, А. Родзинський (1892, тепер Хорватія — 1958, США), Ю. Орманді та ін. Першим виконавцем Фортепіанної сонати Барбера став В. Горовець. Для танцівниці-хореографа М. Грем композитор створив балет «Медея» (1946), для Дж. Браунінга — Фортепіанний концерт (світова прем’єра з Дж. Браунінгом відбулася 1962), пізніше він записав концерт із Сент-Луїським симфонічним оркестром під керуванням Л. Слаткіна, цей запис був удостоєний премії «Греммі» (1991), а 1993 ще одну премію «Греммі» піаніст отримав за запис сольних фортепіанних п’єс Барбера, крім того, він брав участь у записі диска з вокальною музикою композитора.

Музичний доробок

За ранній опус — Скрипкову сонату (1928) був нагороджений 1929 премією Дж. Г. Бернса, соната втрачена або знищена самим автором. Увертюра для оркестру (1931) до комедії Р. Шерідана «Школа лихослів’я» зробила Барбера відомим композитором, за неї також нагороджений премією Дж. Г. Бернса (1933; уперше виконана Філадельфійським симфонічним оркестром), стала репертуарним твором різних симфонічних оркестрів.

Прем’єри всіх творів проходили з успіхом, проте світову популярність композитору принесло його Адажіо для струнних (1936), написане на замовлення диригента А. Тосканіні. Твір є аранжуванням для струнного оркестру другої частини Першого струнного квартету (опус 11), створеного автором 1936 (до написання квартету підштовхнуло прочитання дидактичної поеми Вергілія «Георгіки»). Барбер послав А. Тосканіні Адажіо разом із ще одним оркестровим твором — «Есе» № 1 для оркестру (1937). Прем’єра обох творів відбулася 05.11.1938 у м. Нью-Йорку Симфонічним оркестром Ен-Бі-Сі (NBC) під керуванням А. Тосканіні (твори транслювалися по радіо й записувалися). А. Тосканіні також диригував прем’єрами Адажіо для струнних у Південній Америці та Європі. 16–19.04.1942 Адажіо було виконано Філадельфійським оркестром під керуванням Ю. Орманді у Карнегі-холі. Від першого виконання Адажіо користувалося світовою славою та популярністю. 2004 слухачі Бі-Бі-Сі (BBC) назвали Адажіо для струнних одним із «найсумніших творів класичної музики». Виконання Адажіо супроводжувало найтрагічніші чи траурні церемоніальні (державні) події в американській та світовій історії. Воно транслювалося по радіо у зв’язку з оповіщенням про смерть Ф. Д. Рузвельта, повідомленням по телебаченню про смерть Дж. Ф. Кеннеді, супроводжувало похорони А. Айнштайна, Г. Келлі, принцеси Вельської Діани (1961–1997), хроніку трагедії, яка сталася в результаті терористичних актів в США 11.09.2001, звучало у зв’язку з іншими подіями, пов’язаними з людськими втратами та жертвами внаслідок терактів, бойових дій тощо. Адажіо виконують у різних варіантах аранжування (приміром, в перекладенні для органу або ансамблю духових інструментів). 1967 Барбер особисто зробив аранжування для мішаного хору, поклавши латинський текст частини «Agnus dei» (лат. — агнець Божий) католицької меси на музику Адажіо. Як саундтрек Адажіо використано в багатьох фільмах: «Цілком природно» (1974, режисер К. Ларкін; США), «Людина-слон» (1980, режисер Д. Лінч; США), «Ель Норте» (1983, режисер Г. Дж. Нава; Велика Британія, США), у кульмінаційній сцені у фільмі «Взвод» (1986, режисер О. Стоун; США), в якому висвітлюються трагічні події війни у В’єтнамі, «Олія Лоренцо» (1992, режисер Дж. Міллер; США), «Роккі Марчіано» (1999, режисер Ч. Вінклер; США, Канада), «Симона» (2002, режисер Е. Ніккол, США), «Проти течії» (2003, режисер Р. Малкехі; Австралія) та ін. Адажіо також багато разів цитувалося та використовувалося в різних телевізійних передачах (аж до аранжувань поп- і рок-груп), а також як музичний трек в комп’ютерних іграх. Цей твір досі вважають одним із найпопулярніших оркестрових творів 20–21 ст.

Другу симфонію композитор написав за завданням кураторів Військово-повітряних сил. У симфонії образно відображені бойові дії. Для відтворення музичними засобами реалістичної достовірності композитором використані спеціально сконструйовані прилади, вони передають звуки радіосигналів, що спрямовують та вказують траєкторію польоту військових винищувачів. Прем’єра відбулася 03.03.1944 у м. Бостоні у виконанні Бостонського симфонічного оркестру під керівництвом С. Кусевицького. Вона була успішною, через тиждень симфонія транслювалася короткохвильовими радіостанціями Військово-повітряних сил США по всьому світу. С. Кусевицький 1946 провів також прем’єру Концерту для віолончелі з оркестром. 1947 Барбер створив нову редакцію Другої симфонії, в якій прибрав штучні звукові прийоми, що були у першій редакції, зосередивши увагу на засобах музичної виразності. У новій редакції симфонія прозвучала 21.01.1948 у виконанні Філадельфійського симфонічного оркестру під керівництвом Ю. Орманді.

Післявоєнний період (1945–1970) — найплідніший у творчості Барбера, у ці роки він створив найзначніші великоформатні у жанровому плані твори. У 1940-і створив два великі концерти — Концерт для скрипки з оркестром та Концерт для віолончелі з оркестром. 1940 з’явився Концерт для скрипки з оркестром, прем’єру якого провів 1941 Філадельфійський симфонічний оркестр під керуванням Ю. Орманді. Популярність концерту підтверджується величезною кількістю його виконань різними солістами-скрипалями та зроблених записів: концерт записали Л. Кауфман (1905–1994; США), Р. Річчі (1918–2012; США), Л. Коган, Е. А. Мейєрс (нар. 1970; США), Дж. Белл (нар. 1967; США), Г. Шмідт (нар. 1983; США), Дж. Енес (нар. 1976; Канада), Г. Ган (нар. 1979; США), І. Перлман (нар. 1945; Ізраїль), Г. Шагам (нар. 1971; США), І. Стерн (1920, тепер Україна — 2001, США) та багато інших. Найпопулярніші записи: 1964 І. Стерн з Нью-Йоркським філармонічним оркестром під керуванням Л. Бернстайна (трактування Л. Бернстайном концерту витримано у підкреслено романтичному ключі); 1988 Е. А. Мейєрс з Королівським філармонічним оркестром. Концерт для віолончелі з оркестром (1945) написав на замовлення С. Кусевицького для віолончелістки Р. Гарбузової (1906, тепер Грузія — 1997, США), прем’єра відбулася 05.04.1946 у виконанні симфонічного оркестру м. Бостона під керуванням С. Кусевицького.

Третій великий концерт створив 1962 — Концерт для фортепіано з оркестром на замовлення музичного видавництва Г. Ширмера (G. Schirmer Inc.) на честь століття від дня заснування, прем’єра твору відбулася 24.09.1962 під час урочистого відкриття Філармонічного холу (тепер Девід-Геффен-хол), першої зали, збудованої в Лінкольн-центрі на Мангеттені. Прем’єру провів симфонічний оркестр м. Бостона під управлінням Е. Лайнсдорфа (1912–1993; Австрія), соліст — Дж. Браунінг (1933–2003; США). Концерт мав успіх і за нього Барбер отримав свою другу Пулітцерівську премію (1963) та Премію музичних критиків (1964).

У цей же період (1950–1960-і) Барбер звернувся до жанру музичного театру, створюючи 2 одноактних балети («Медея», 1946; «Сувенір», 1952), 3 опери — дві великоформатні («Ванесса», 1958; «Антоній і Клеопатра», 1966) та камерну одноактну «Партія в бридж» (1959). Балет «Медея» та опера «Ванесса» — найвідоміші, репертуарні та досі актуальні театрально-сценічні твори композитора. Балет «Медея» (друга назва «Печера Серця») замовлений Барберу Фондом Дітсона Колумбійського університету для танцівниці М. Грем і був показаний 10.05.1946 у театрі Макмілліна Колумбійського університету (тепер Театр Міллера) у м. Нью-Йорку (костюми розроблені Е. Гілфонд, декорації — І. Ногучі). Спочатку твір називався «Серце змії», але 1947 перероблений і перейменований на «Печеру Серця». На основі балету 1947 Барбер створив сюїту з семи частин для симфонічного оркестру, яка вперше була виконана того ж року Філадельфійським симфонічним оркестром під керуванням Ю. Орманді.

Перша опера «Ванесса» (витримана в традиціях веризму), поставлена 15.01.1958 у Метрополітен-опера (диригент Д. Мітропулос, лібретист і режисер-постановник Дж. Менотті). В основі твору мелодраматичний сюжет (у 4 актах; 1964 автор зробив другу редакцію опери, скоротивши її до 3 актів, у такому варіанті ставиться сучасними постановниками). За цю оперу Барбер удостоєний своєї першої Пулітцерівської премії. Прем’єрний склад виконавців був представлений артистами зі світовою популярністю: Ванесса — Е. Стебер (1914–1990; США), Анатоль — М. Гедда (1925, Швеція — 2017, Швейцарія), Еріка — Р. Еліас (1930–2020; США), Стара баронеса — Р. Рєзнік (1922–2013; США), Старий лікар — Дж. Тоцці (1923–2011; США). 1958 опера була показана на Зальцбурзькому фестивалі в Австрії зі збереженням складу виконавців нью-йоркської прем’єрної постановки (виняток — Стара баронеса, партію якої виконала І. Маланюк). 1961 відбулася італійська прем’єра на міжнародному фестивалі мистецтв «Два світи» у м. Сполето (Італія).

Дві інші опери Барбера не були настільки популярні, як перша. Одноактна камерна опера «Партія в бридж» (тривалість приблизно 10 хвилин), лібретистом якої виступив також Дж. Менотті, представляє Барбера як майстра-драматурга у розробці ансамблевих сцен (в опері чотири персонажі) та подачі образних ролей героїв твору. Прем’єра опери відбулася 17.06.1959 на міжнародному (літньому) фестивалі мистецтв «Два світи» у м. Сполето (Італія). Опера «Антоній та Клеопатра» за п’єсою В. Шекспіра написана 1966, лібретистом та режисером-постановником виступив Ф. Дзеффіреллі. Прем’єра опери була присвячена відкриттю нової будівлі Метрополітен-опера 16.09.1966 і обернулася нищівним провалом. Ще в репетиційний період між композитором та режисером постійно виникали тертя та суперечки, Барбер хотів показати камерно-ліричну драму почуттів двох коханців, Ф. Дзеффіреллі, навпаки, хотів поставити грандіозний спектакль із розкішними декораціями та монументальним інтер’єрним видовищем. Під час репетицій, незадовго до прем’єри, стався частковий обвал сцени, внаслідок чого загинули декорації, були поламані мізансцени. Через несумісність тонкої психологічної музики та видовищного постановочного ряду опера не була прийнята публікою та музичною громадськістю (музичними критиками). Згодом Барбер відредагував оперу за допомогою Дж. Менотті, який виступив лібретистом двох попередніх опер композитора. Прем’єра цієї версії відбулася під керівництвом Дж. Менотті в Американському оперному центрі Джульярда 06.02.1975. Європейська прем’єра опери відбулася 1980 у концертній версії в Театрі Єлисейських полів у м. Парижі. Провал другої великоформатної опери значно не вплинув на популярність музики Барбера в цілому, вона продовжувала інтенсивно виконуватися і записуватися. Останнє десятиліття життя Барбера у творчому плані було малопродуктивним, оскільки композитор дуже важко переживав провал оперної постановки «Антоній та Клеопатра», більшу частину часу (практично 10 років, з 1966 — моменту постановки до 1975 — її повторного показу) витратив на її покращення, переробку.

За останнє десятиліття написав мало творів: кілька опусів для оркестру — «Зблідла фотографія з давньої сцени» (за «Поминками по Фіннегану» Дж. Джойса; 1971), «Третє есе» (1978), Канцонету для гобою та струнних (1977–1978), а також Баладу для фортепіано (1977). Найпопулярніші твори Барбера: Адажіо для струнних (1936), і «Три есе» для оркестру (1937, 1942, 1978), опера «Ванесса» (1958), балет «Медея» (1946), дві симфонії (1936, 1944), Увертюра до комедії Р. Шерідана «Школа лихослів’я» (1931), «Святкова токата» для органу та оркестру (1960), «Прощання Андромахи» для сопрано та оркестру (1962), «Зблідла фотографія з давньої сцени» за оповіданням Дж. Джойса «Поминки по Фіннегану» (1971), концерти з оркестром (скрипковий, 1940; віолончельний,1945; фортепіанний, 1962).

Крім великожанрових творів, написав також багато камерної музики (для камерного оркестру, камерних ансамблів, фортепіано). Найпопулярніші серед них: «Кеприкорнський концерт» (або «Концерт Козерога») для флейти, гобою, труби та струнних (1944), 2 струнні квартети (1936, 1948), «Літня музика» для квінтету дерев’яних духових (1955), Соната для віолончелі та фортепіано (1932), Соната для фортепіано (1949), Ноктюрн для фортепіано (1959).

Барбером написано багато вокальної та хорової музики на вірші різних поетів: «Дуврське узмор’я» для баритона або мецо-сопрано та струнного квартету на вірші М. Арнольда (1931), пісні різних років створення на вірші Дж. Джойса, цикл з 5 пісень «Миттєві пісні» на вірші Р. М. Рільке (1950–1951), який присвятив композитору Ф. Пуленку та співаку П. Бернаку (1899–1979; Франція), вокальна поема «Ноксвіл, літо 1915 року» для сопрано та оркестру на вірші Дж. Ейджі (1947, редакція для сопрано з камерним оркестром, 1950; уперше виконано 1948 співачкою Е. Стебер і Бостонським симфонічним оркестром), 3 хори а капела «Перевтілення» на вірші Дж. Стівенса (1937–1940), «Закохані» для баритона, хору та оркестру на вірші П. Неруди в 9 частинах (1971), «Секундомір і топографічна карта» для чоловічого хору та литавр на вірші С. Спендера (1940), «Молитви К’єркегора» для сопрано, хору та оркестру на вірші С. К’єркегора у 5 частинах (1954), «Прощання Андромахи» для сопрано та оркестру на тексти Еврипіда (1962).

Барбер іноді диригував власними творами, а також сам виконував власні вокальні опуси (мав ліричний баритон). Творчим успіхом Барбера як композитора була вокальна поема «Дуврське узмор’я», написана композитором з розрахунком на власні вокальні можливості.

Нагороди та визнання

Лауреат американської Римської премії (1935), Пулітцерівської премії за найкращий музичний твір (1958, 1963), Премії музичних критиків (1964).

Література

1. Barber, Samuel // The New Grove Dictionary of Music and Musicians : in 29 vol. 2nd ed. London : Macmillan, 2001. Vol. 2. 937 p.
2. Дубинец Е. А. Made in USA: Музыка — это все, что звучит вокруг. Москва : Композитор, 2006. 416 с.
3. Акопян Л. О. Барбер Сэмюэл // Музыка XX века. Энциклопедический словарь. Москва : Практика, 2010. С. 54
4. Brévignon P. Samuel Barber, un nostalgique entre deux mondes. Paris : Hermann, 2011. 505 p.
5. Heyman B. B. Samuel Barber: The Composer and His Music. 2nd ed. New York : Oxford University Press, 2020. 648 p.

Автор ВУЕ

А. Є. Луніна

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.08.2022