Хмельницький, Богдан Зиновій Михайлович

Пам'ятник Богданові Хмельницькому, м. Київ

Хмельни́цький, Богда́н Зино́вій Миха́йлович (бл. 06.01.1596 (27.12.1995) – 06.08 (27.07).1657) – державний та політичний діяч європейського масштабу, полководець, дипломат, гетьман Війська Запорозького, фундатор та очільник Української держави раннього нового часу.

Хмельницький, Богдан Зиновій Михайлович
Народження	06.01.1596
Місце народження	Суботів, Черкаська область, Україна
Смерть	06.08.1657
Місце смерті	Чигирин (місто), Черкаська область, Україна
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	Політика, Військова справа

Шлях до політичного лідерства

Брак достовірних джерельних даних залишає у ранньому періоді життя Богдана цілий спектр питань, на які історична наука і сьогодні не може дати однозначної або ствердної відповіді. Зокрема, існують різночитання щодо часу та місця його народження. Спостерігаються істотні розбіжності щодо соціального походження, наявні помітні лакуни стосовно дитинства та років формування і громадянського становлення цієї непересічної особистості.

Народився Богдан у родині дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького, родовід якого бере початок у західному регіоні України, на землях Руського, Белзького чи Волинського воєводств. Зберігся привілей польського короля Владислава IV від липня 1646 р., на підставі якого можна припустити, що на Чигиринщині батько майбутнього українського гетьмана опинився десь у другій половині 1580-х рр., заснувавши там хутір Суботів (нині – село Черкаського р-ну Черкаської обл.) та незабаром взявши шлюб з Агафією, донькою місцевого козака. Це поселення, вочевидь, і стало місцем народження Богдана, у якому тісно переплелися козацький та шляхетський струмені, визначивши риси характеру, засадничі життєві орієнтири та широту світоглоядних горизонтів.

Щедро обдарований від природи син чигиринського підстарости здобув грунтовну освіту в одному з київських православних навчальних закладів та в єзуїтській колегії у Львові, що забезпечило йому добре знання української та європейської історії і культури, вільне володіння кількома іноземними мовами, сформувало престиж православного віровчення в поєднанні із загальною релігійною толерантністю.

По закінченні навчання Б.Хмельницький повертається на Черкащину, де, вочевидь, у 1617 або 1618 рр. вступає до Чигиринської сотні. В районі Дикого Поля він отримує добрий козацький вишкіл, водночас має можливість спостерігати суперечності, що існували між різними групами козацтва, безпосередньо на собі відчуває всі негативи упослідженого ставлення до українців з боку польських можновладців. Він бере участь у відбитті турецько-татарських нападів на українські землі, а під час походу козацьких підрозділів у складі польського війська до Молдови і отриманої поразки у битві під Цецорою (1620 р.) на два роки потрапляє до турецького полону. В цих екстремальних умовах загартовується його характер, визначається модель поведінки, формується його політичне кредо.

Поява нових якостей у політичному світогляді Б.Хмельницького щільно пов’язана з перманентною хвилею козацьких повстань 1620-1630-х рр., що відзначалися значно вищими, порівняно з попереднім часом, організаційними засадами, ідеологічним вмотивуванням дій і радикалізмом вимог. Спроби зрозуміти причини, що зумовили невдачу козацьких виступів, участь у козацьких посольствах до Варшави, зав’язані ним контакти серед польських урядовців та в середовищі іноземних дипломатів і політиків змусили його замислитися над місцем України на політичній мапі центрально-східного європейського регіону та перспективою її розвитку під політичною зверхністю Речі Посполитої.

З другої половини 1640-х рр. він, будучи на той час чигиринським сотником, активно включився у підготовку нового протестного виступу, ідеологічною платформою якого мав стати козацький автономізм. Прикметно, що вже тоді у нього чітко визначається курс на долучення до повстання, крім козацтва, найширших мас українського поспільства. Водночас Б.Хмельницький добре усвідомлював, що у протистоянні з польською державною машиною не обійтися без надійної зовнішньої підтримки. Саме тоді у нього зароджується ідея використати в разі збройного конфлікту з Польщею кримсько-татарські військові сили

На чолі Української революції

На 1648 рік політичний імідж Б.Хмельницького визначається такими рисами, як прагматизм, гнучкість у прийнятті рішень, непримиримисть до утискувачів православної церкви, відданість козацьким ідеалам свободи і соціальної справедливості, чітке бачення самобутності історичного розвитку українського народу та тих нових тенденцій, що у масштабах Європейського континенту характеризували перехід до нової цивілізаційної епохи. Акумулювавши і адаптувавши до тогочасних реалій весь попередній досвід визвольної боротьби козацтва, він уводить його в широкий контекст притаманних ранньомодерній Європі національно-визвольних і революційних практик. У ході Української національної революції XVII ст. обраний на Січі козацькою спільнотою на початку лютого 1648 р. на гетьманську булаву Б.Хмельницький продемонстрував неперевершену майстерність добиватися поставленої мети як шляхом відкритої збройної боротьби (що засвідчили блискучі весняні перемоги повсталого українства, літньо-осінній західний похід українського війська тощо), так і методом переговорів, компромісів і навіть тимчасових поступок.

На цьому першому етапі революції помітно змінюється ідеологічна платформа політичної програми українського гетьмана. Стрімке, подеколи неконтрольоване розгортання національно-визвольного і соціального спротиву, руйнація польських державно-політичних структур і створення натомість національних органів влади на великих масивах української етнічної території стають визначальними чинниками його переходу з позицій козацького автономізму до впровадження в політичну культуру України ідеї соборності.

Так, якщо на березневих і травневих переговорах з польською владою йшлося переважно про створення «по Білу Церкву удільної, з визначеними кордонами держави», то вже на осінь 1648 р. Б.Хмельницький піднімає питання про необхідність розширення її території по Віслу, а у лютому-квітні наступного року декларує своє право на політичний спадок Київської Русі і формування в межах всього її територіального ареалу незалежного державного утворення українців. Саме тоді на принципі соборності українських земель ним починають закладатися засадничі принципи української державної ідеї, що означало привнесення в Українську революцію потужного конструктивного імпульсу. Саме цей конструктивізм і став засадничим принципом формованої лідером революції політичної доктрини, досить швидко матеріалізованої у вигляді стійких життєздатних інституцій національного державного організму.

Важливою сферою діяльності Б.Хмельницького в роки революції стало військове будівництво. Йдеться про творення ним української армії, яка нічим не поступалася європейським аналогам, а подекуди й перевершувала їх. Було запроваджено ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, створювалися допоміжні служби. Поєднання традиційних для запорозького козацтва методів війни і нових форм, характерних для європейського військового мистецтва середини XVII ст., яке переживало так звану воєнну революцію, дало можливість не лише продемонструвати вишкіл сформованих на принципі добровільності українських армійських підрозділів, а й вписати в анали світової військової стратегії і тактики успішним проведенням низки бойових операцій (зокрема, це стосується битв під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом) нові сторінки, довівши переваги національних методів планування та ведення бою.

В ході революційної боротьби Б.Хмельницьким виробляються дієві механізми регулювання соціальної сфери. Зокрема, його заслугою стало те, що він пішов на визнання соціально-економічних завоювань багатотисячних мас українського селянства, втягнутого у круговерть революційного вихору. Це внесло корективи у розстановку соціальних сил, вплинуло на традиційну станову структуру суспільної організації. Започаткована у роки революції практика так званого покозачення мала своїм наслідком те, що чисельність козацтва в окремих регіонах України на початок 1650-х років коливалася у межах 60-80% від усієї кількості населення. Прикметно, що це відбувалося на тлі помітного кількісного зменшення шляхетського стану, який в переважній своїй більшості будучи зорієнтованим на польську політичну систему, фактично виводиться за межі активного політичного та господарського життя.

Відповідно зазнала змін структура аграрних відносин – були знищені велике шляхетське землеволодіння й заснована на примусовій праці фільваркова система господарювання, зменшилася кількість магнатських латифундій, селянин здобув особисту волю, в промисловому секторі набував чинності інститут вільного найму. Піднесення козацтва на щабель провідної верстви українського суспільства сприяло зосередженню у його руках важелів політичного впливу. Водночас відбувалося конституювання козацької і селянської власності на землю, перед міщанством відкривалися необмежені можливості займатися промисловою діяльністю. Звільнення виробничої ініціативи від кріпосницьких пут сприяло формуванню в Україні нового типу господарств, які розвивалися фермерським шляхом.

Основними акцентами в процесі розбудови нової, орієнтованої на ринок моделі української економіки, з вільним приватним підприємництвом та породженими новою епохою соціальними і господарськими зв’язками, із помітним збереженням регіональної автономії, в реаліях нестабільності революційної доби стали запобігання руйнації міст і містечок як осередків ремісничо-промислової і торгівельної діяльності; охорона життя, майна і власності різних груп населення, сприяння реалізації економічних інтересів православної церкви; врегулювання податкової сфери з одночасним наданням переваги українському носію виробничо-торгівельних відносин. У сфері врегулювання фінансових надходжень до державного скарбу гетьманом цілеспрямовано проводилася політика щодо повного підпорядкування фінансового апарату безпосередньо своєму контролю.

Фундатор Української держави

Завдячуючи ініціативам та зусиллям Б.Хмельницького, модель створеної ним Української держави, структурована за канонами ранньомодерної державотворчості, постає як динамічна, відкрита до інноваційних впливів (при одночасному збереженні власної самобутності) система взаємозв’язків між суб’єктами соціальної взаємодії та суспільними інститутами. В її основу закладалися централізована владна вертикаль, збалансоване суспільство, яке через виборність вищих посад державного апарату, а також старшинську та генеральну ради отримувало механізми контролю за владними структурами, розвинута горизонталь місцевого управління, заснований на засадах меркантилізму та державного протекціонізму сильний економічний базис тощо.

Нова держава увійшла в простір ранньомодерної європейської цивілізації під самоназвою «Військо Запорозьке», тобто, означувалася терміном з поліваріантною семантикою. В подальшому з метою ідентифікації створеного у роки Української революції XVII ст. національного державного організму застосовувалися інші політоніми або ж історико-географічні назви – Гетьманат, Гетьманщина, Україна, Україна-Русь, Малоросія чи Мала Росія, вибір яких нерідко диктувався сферою ідеології.

Від самого початку український варіант державної організації розбудовувався за класичною моделлю національної держави, у якій домінантні позиції в неоднорідному за етнічним складом суспільстві належали корінному народу (він одночасно виступав носієм віросповідних традицій провідної релігії) при загальній зорієнтованості на національну та конфесійну лояльність. При цьому світський характер державної структури не суперечив збереженню в полі політики міцних позицій релікту «божественного абсолюта», коли держава персоніфікувалася особою її правителя. Разом з тим в Українській державі спостерігалося стійке розмежування приватної і державної власності, тобто державний територіально-географічний простір перестав асоціюватися із персональною вотчиною її зверхника.

Процесуально-інституційне оформлення владного простору Української держави становило складний процес інституціоналізації державно-управлінського апарату на центральному і місцевому рівнях з одночасним виробленням механізмів регулювання відносин як між суб’єктами влади, так і між її носіями та соціумом. Формування в Україні нової управлінської вертикалі відбувалося на тлі надзвичайної радикалізації суспільних настроїв, а отже, результативна спрямованість владного волевиявлення обумовлювалася завданнями закріплення політичних та соціальних завоювань повсталої нації. Організаційне ядро національного інституту влади оформилося на засадничих принципах політичної організації козацького товариства, яке одночасно стало й середовищем зародження нової української політичної еліти. Встановлювана форма політичного управління мала дуалістичний характер (Українська держава управлялася через взаємодію двох інститутів – генеральної ради і гетьмана) і стала справжнім новотвором політичної культури українського ранньомодерного соціуму.

Загалом домінантний на українських обширах бароковий спосіб мислення, що накладався на вироблену козацькою спільнотою шкалу суспільних цінностей, сприяв абсолютизації в політичній культурі Української держави європейської ранньомодерної ідеї щодо самодостатності людської особистості. Відповідно у ранг загальнодержавних абсолютів виводилися категорії свободи, рівності, превалювання загальнодержавного інтересу тощо.

Відразу чітко визначився унітарний характер створюваного державного організму. Прикметно, що при його фундації Б.Хмельницьким, поряд з врахуванням міжнародного державотворчого досвіду, бралися до уваги і місцеві державотворчі практики. Йдеться про творчий доробок І.Вишинського, Й.Верещинського, С.Оріховського, С.Наливайка, П.Могили. Напрацьовані ними теоретичні засади, поряд з європейським спадком, а також урахуванням досвіду державотворчості мусульманського світу, були творчо переосмислені і адаптовані гетьманом і його сподвижниками до потреб нового суспільства, що народжувалось в революційних реаліях середини XVII ст. В цей національний державницький проєкт імплементується традиція верифікації і легітимації від часів Київської Русі процесів становлення українських ранньомодерних державних структур та формування нової політичної еліти.

В програмі державного будівництва Б.Хмельницького відразу було взято орієнтир на пріоритет національних інтересів, цілісність територіального та політичного простору, консолідованість влади і суспільства, збалансованість геополітичної конфігурації тощо. Головне призначення держави вбачалося її фундатору у забезпеченні функціональної спроможності українського суспільного організму щодо створення оптимально сприятливих умов його подальшої внутрішньої еволюції, запорукою чого мали насамперед стати соціальна стабільність, а також належний стан економіки.

Міжнародний вектор боротьби за українську державність

В процесі державного будівництва Б.Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням суверенності України. В цілому українській дипломатії вдавалося у процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення, укладаючи вигідні для Української держави союзи або нейтралізуючи супротивні блоки. Наслідком такого дипломатичного курсу стало визнання Українського гетьманату суб’єктом міжнародно-правових відносин. Паралельно одним із пріоритетних для української влади і дипломатів завдань ставала мінімізація дестабілізуючих впливів геополітичного середовища – адже саме фактор геополітики приховував найбільшу потенційну загрозу для національного державотворчого процесу, надаючи імпульс появі інших несприятливих тенденцій. Зокрема, запускалися в дію механізми, що породжували загрозу розколу революційного табору та зростання соціальної напруги у суспільстві, дестабілізації внутрішньої та загострення зовнішньополітичної ситуацій. Все це вимагало від очільника держави максимальної концентрації зусиль для послаблення сили негативних виявів.

Націленість на виборення повної державної незалежності України в геополітичних реаліях центрально-східноєвропейського регіону кінця 1640-х – початку 1650-х рр. об’єктивно підводила Б.Хмельницького до вибору надійного міжнародного протектора, здатного забезпечити Українській державі політичну та воєнну перевагу над Річчю Посполитою. Потенційно для демократичної України подібні гарантії могли надати імперія Османів та побудована на сильних абсолютистських началах сусідня Росія, яка стрімко набувала вагу в регіональній політиці.

На терезах вибору переважив фактор православ’я. В тривалому переговорному процесі між представниками української та російської сторін, що розпочався за переяславським актом 1654 р., Б.Хмельницькому вдалося добитися визнання російським урядом за Україною її республіканської форми устрою, полкового територіально-адміністративного поділу, сформованих революційною практикою моделей організації соціально-економічної сфери, засадничих принципів функціонування управлінських та судових інституцій, а також військових структур. Певною мірою обмежувалися лише прерогативи національного інституту влади в аспектах міжнародної політики. Проте останнє сповна окупалося юридичною фіксацією статусу України як відокремленої від Польської Корони держави, яка перебувала під гетьманською булавою. Номінальна ж залежність від російського царя видавалася порівняно незначною платою в справі забезпечення мілітарної переваги об’єднаних збройних сил двох країн при вирішенні військових конфліктів, насамперед на фронті українсько-польського протистояння.

Однак інакше були трактовані досягнуті домовленості російською стороною. Насаджування в політично-соціальне поле України імперських ціннісних імперативів, ґрунтованих на ранньомодерних ідеологічних концепціях «Москви – Третього Риму» та «збирання споконвічних російських земель» під скіпетром Романових, протягом всього наступного часу залишалося визначальним в політиці Росії в українському питанні. Значною мірою успіхові цієї політики сприяла й позиція тієї частини української політичної та культурної еліти, яка відверто демонструвала подвійну лояльність, створюючи грунт для утвердження в суспільній психології концепту «малоросійськості».

На кінець XVIII ст. самобутні риси української державності виявилися практично знівельованими монархічним простором Російської держави, в якому Україна з її республікансько-демократичними формами державної організації не мала іншої альтернативи. Аналогічно не мали базового підґрунтя для свого розвитку й державотворчі тенденції на теренах колишнього Правобережного гетьманату, що на якийсь час став зоною польсько-турецьких змагань щодо їх територіально-політичної приналежності.

Політичний спадок великого гетьмана

Б.Хмельницькому судилося прожити складне, сповнене випробовувань, драматичних сторінок і пошуку непростих рішень життя. Він був одружений тричі. Перший його шлюб з донькою заможного переяславського міщанина Семена Сомка Ганною припадає на другу половину 1620-х рр. Подружжя мало близько 10 дітей (3-4 сини та 6-8 доньок), двох з яких – Юрія та Тимоша –гетьман бачив своїми спадкоємцями на булаві. Після смерті першої дружини 1647 р. Хмельницький через рік одружився вдруге з Мотроною Чаплинською, яку в результаті організованої польською агентурою змови було обвинувачено у державній зраді і страчено 1651 р. Його третьою дружиною того ж року стала сестра ніжинського полковника І.Золотаренка Ганна. Однак жодні принади чи перипетії приватного життя ніколи не ставали на заваді політичної активності гетьмана, скоріше слугували потужним детонатором на шляху реалізації його амбітних політичних планів.

Доба Б. Хмельницького стала не тільки часом його власних активних політичних діянь. Вона увібрала в себе цілий спектр проблем, якими жила перехідна від середньовіччя до нового часу епоха. Б. Хмельницький в цілому діяв у руслі цієї епохи, у чомусь випереджаючи її, а в чомусь залишаючись її дітищем. Звідси певна непослідовність, половинчастість його політичних дій, часом нелогічність його вчинків. Попри це, він залишив по собі багатий політичний спадок, яким на жаль, не змогли адекватно розпорядитися його наступники.

За Б.Хмельницького нової якості набули етнічні процеси, зв'язані з національним самоусвідомленням українців, визначенням їх місця серед інших народів. Свою життєздатність довела також створена ним модель соціально-економічних відносин, яка, по суті, екстраполювалася на всі сфери соціального життя України не лише другої половини XVII, а й на все XVIII ст., надавши додатковий імпульс розвитку нових виробничих відносин, які почали завойовувати господарський простір українських земель. У менталітеті українців назавжди утверджується державницька ідея, яка стала гаслом визвольних змагань XVIII-XX ст.

Серце Б.Хмельницького зупинилося після тривалої, виснажливої хвороби, яка спровокувала мозковий крововилив, на світанку 6 серпня (27 липня) 1657 р. Поховали гетьмана наприкінці серпня, вочевидь, в Іллінській церкві, однак точне місцезнаходження його праху донині невідоме.

Його смерть припала на надзвичайно складний період політичної історії України та спричинилася до загострення боротьби між старшинськими угрупованнями, в результаті чого українське суспільство було втягнуте у вир громадянської війни та політичного розбрату. Як наслідок – 1663 р. було зруйновано принцип унітарності українського державного організму, що у майбутньому обернулося трагічними для ранньомодерної національної державотворчості наслідками.

Однак, попри припинення наприкінці XVIII ст. свого фізичного існування в результаті поглинення чужородними імперськими режимами Габсбургів і Романових, українська незалежність своїм потужним потенціалом життєствердження перманентно відроджувалася в державницьких проєктах наступних епох. Наступність і генетичний зв’язок із державотворенням середини XVII ст. продемонструвала державотворча практика перших десятиліть ХХ ст., а тодішній політичний та інтелектуальний провід нації обґрунтовував свої національні проєкти історичним прикладом Хмельниччини. Новітня Українська держава також постала на започаткованій Б.Хмельницьким в ранньомодерну епоху традиції національної державотворчості. Звіряючись з досягненнями і прорахунками політичної програми великого гетьмана, Україна нині відстоює своє право на суверенне існування на політичній мапі світу.

Джерела і література

1. Богдан Хмельницький та його доба / Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Великого Гетьмана. 24-25 жовтня 1995 р. К., 1996.
2. Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції) // Україна. 1991. № 16-17.
3. Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська рада 1654 року. К., 2005.
4. Буцинский П.Н. О Богдане Хмельницком. Харьков, 1882.
5. В 300-ліття Хмельниччини: Збірник за ред. Б. Крупницького. Мюнхен, 1948.
6. Веселаго В.В. Принципи економічної політики Богдана Хмельницького // Нариси з історії економічної думки на Україні. К., 1956.
7. Ганновер Н. Богдан Хмельницкий. Лейпциг, 1883.
8. Голобуцький В.О. Богдан Хмельницький — великий син українського народу. К, 1954.
9. Грушевський М. Хмельницький і Хмельнищина // Розвідки й матеріали до історії України-Руси. Львів, 1900. Т.З.
10. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIIІ ст.: кордони, населення, право. К., 1996.
11. До 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького: Зб. статей. Дніпропетровськ, 1994.
12. Доба Богдана Хмельницького: Зб. наук. праць. К., 1995.
13. Документи Богдана Хмельницького (1648 1657). К., 1961.
14. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1854 гг. К, 1965.
15. Документы эпохи Богдана Хмельницкого, 1656-1657 гг. // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. К., 1911. Вып.1.
16. Замлинский В. Богдан Хмельницкий. М., 1989.
17. Каманин И.М. К подробностям о начале войн Богдана Хмельницкого. К., 1905.
18. Карпов Г. В защиту Богдана Хмельницкого. М., 1890.
19. Карпов Г. Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого. М., 1873.
20. Катаева И. Богдан Хмельницкий, гетман Малороссии. М., 1901.
21. Каховский В. Опыт изучения войн Богдана Хмельницкого. Белая Церковь, 1862.
22. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. Перемишль; Львів, 1996.
23. Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий: В 3 т. Изд. 4-е, испр. и доп. СПб., 1884.
24. Костомаров Н.И. Малороссийский гетман Зиновий-Богдан Хмельницкий // Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. К., 1989.
25. Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького // ЗНТШ. 1925. Т.138-140; 1926. Т.144-145; 1927. Т.147; 1931. Т.151.
26. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. К., 1954; Львів, 1990. Вид. 2-е, випр. і доп.
27. Левіцький І. Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина. Львів, 1878.
28. Липинський В.Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького: Твори. Т.2. Філадельфія, 1980.
29. Меріме П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990
30. Осипов К. Богдан Хмельницкий. М., 1939; 2-е изд., перераб. М., 1948.
31. Петрів В. Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648-1654 pp. (Історико-психологічний нарис) // Військо України. 1993. № 6-8.
32. Петровский Н.Н. Богдан Хмельницкий. М., 1944.
33. Радач В. Богдан Хмельницкий: 2-е изд. М., 1911.
34. Сергійчик В. Переяславська рада – трагедія України і програш Європи. К., 2003.
35. Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. К., 1996.
36. Сергійчук В. Дипломатична служба Богдана Хмельницького: Хроніка 1648-І657 років // Жовтень. 1988. № 9, 11-12; 1989. № 1, 6, 9.
37. Сергійчук В.І. Родина Богдана Хмельницького // Наука і суспільство. 1987. № 10.
38. Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утвердженні модерної української нації // Український історичний журнал. 1995. № 3-4.
39. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. К., 2013.
40. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: полководець, дипломат, державотворець. К., 2020.
41. Смолій В., Степанков B. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. К., 1994.
42. Смолій В., Степанков В. Ідея протекторства в політичній доктрині Богдана Хмельницького та переяславський проєкт 1654 року: тематичні нариси. К., 2023.
43. Смолій В., Степанков В. Інститут влади в політичній системі України. К., 2014.
44. Смолій В., Степанков В. Політична система українського суспільства у роки Національної революції XVII століття. К., 2008.
45. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1649-1676 рр.). К., 2009.
46. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення. К., 1999.
47. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст. (1648-1676 рр.). К., 1999.
48. Смолій В., Степанков В. Феномен Української національної революції XVII ст.: компаративні та евристичні проекції. К., 2019.
49. Смолій В., Степанков В.. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. К., 1993; Вид. 2-е, доп., К., 1995; Вид. 3-тє, доп. і перероб.. К., 2009.
50. Смолій В.., Степанков В.. Українська державна ідея XVII-XVIIІ століть: Проблеми, формування, еволюції, реалізації. К., 1997.
51. Становлення української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці. К., 1998.
52. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVII століть: генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. Дніпропетровськ, 2007.
53. Стороженко І.С.Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII ст. Кн. І. Дніпропетровськ, 1996.
54. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Мюнхен, 1954.
55. Універсали Богдана Хмельницького. 1648-1657. К., 1998.
56. Федоров Б.В. Богдан Хмельницкий. М., 1941.
57. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 - серпень 1649 pp.). Львів, 1993.
58. Чухліб Т. Богдан Хмельницький очима сучасників // Український історичний журнал. 1995. № 4.
59. Чухліб Т.В. Переяслав 1654 року та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату. К., 2003.
60. Шевченко Ф.П. Історичне минуле в оцінці Б.Хмельницького // Укр. іст. журн. 1970. № 2.
61. Яковенко В.И. Богдан Хмельницкий, его жизнь и общественная деятельность. СПб., 1894.
62. Ярошенко А. Богдан Хмельницький і його роль в історії України. К., 1950.
63. Biernacki W. Powstanie Chmielnickiego. Dzialania wojenne na Litwie w latach 1648-1649. Zobrze, 2006.
64. Chrząszcz I.E. Pierwszy okres buntu Chmielnickiego w oświetleniu uczęstnika wyprawy Żóltowodzkiej і naocznego świadka wypadkoẃ // Prace historyczne w 30-lecie dzialalności proiesorskiej Stanisława Zakrzewskiego. Lwóv, 1934.
65. Górka O. Bohdan Chmielnicki — jego hisforycy, postać і dzieio // Sesja naukowa w Trzechsetna, rocznice, ziednoczenia Ukrainy z Rosja 1654-1954. Warszawa, 1956, 1986.
66. Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. Wrocław, Warszawa, Kraków; Gdańsk, Lódż, 1988.
67. Rawita-Gawroński F. Bohdan Chmielnicki. Lwów, 1906, 1909. T.l-2.
68. Rawita-Gawroński F. Hetman kozacki Bohdan Chmielnicki. Lwów, 1914.
69. Świtalski Z. Nieznana wiadomość z biografii Bohdana Chmielnickiego przed 1648 rokiem (Poselstwo kozackie do Warszawy na sejm w 1639 roku) // Kwartalnik historyczny. Warszawa, 1959. R.66, № 3.
70. Sysyn F.E. Stosunki ukrainsko-polskie w XVII wieku: rola świadomości narodowej і konfliklu narodowościowego w powstaniu Chmielnickiego // Odrodzenie і Reformacija w Polsce. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Lódz, 1992. T.27.
71. Vernadsky G. Bohdan, Hetman of Ukraine. New Haven; London, 1941.
72. Zlepko D. Der grope Kosakenaufstand 1648 gegen die polnische Herrschaft. Die Rzeczpospolita und das Kozakentum in der ersten Phase des Aufstandes. Wiesbaden, 1980.

Автор ВУЕ

В. А. Смолій

Покликання на цю статтю: Хмельницький, Богдан Зиновій Михайлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Хмельницький, Богдан Зиновій Михайлович (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.01.2026