УРОКИ ВІЙНИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПОВНОМАСШТАБНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2022–2026 І НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ 1941–1945

Вступ

1418 днів збройного протистояння — саме стільки тривала німецько-радянська війна 1941–1945 рр., і саме такого часово-історичного рубежу досягла 11 січня 2026 р. повномасштабна фаза російсько-української війни 2022–2026 рр. Цей формальний хронологічний збіг не є суто статистичним фактом, а відкриває унікальну можливість для глибшого порівняльного осмислення двох воєн як масштабних історичних зламів, що визначали і продовжують визначати долі держав, суспільств і цивілізаційних ареалів. В обох випадках йдеться про війну на знищення, нав’язану агресором, що керується імперською логікою, заперечує право іншого народу на самостійне існування і прагне радикального перекроювання політичної карти Європи. Для Німеччини та СРСР це було питання виживання у глобальному конфлікті імперій, для України та Росії у XXI ст. — боротьба за право на існування держави, національної ідентичності та цивілізаційних цінностей у контексті євроатлантичної та глобальної безпеки.

Порівняльний аналіз російсько-української війни та німецько-радянської війни дозволяє вийти за межі виключно військово-оперативної історії та зосередитися на системних уроках, які проявляються у багатьох вимірах сучасного і минулого досвіду: державницькому, суспільному, ідентичнісному, інформаційно-смисловому, політико-дипломатичному, військово-технічному, інтеграційному, геополітичному, безпековому, ліберально-демократичному, історико-ретроспективному та екзистенційно-цивілізаційному. Такий підхід дозволяє відтворити комплексний портрет війни як феномену не лише фізичної агресії, а й глибокого соціокультурного, політичного та цивілізаційного виклику. Методологічно при цьому критично важливо уникати механічних аналогій та прямих паралелей: кожна війна розгорталася у специфічному міжнародному контексті, за різних технологічних, соціальних, ідеологічних і політичних умов, що робить порівняльний аналіз не простим збігом подій, а аналітичним інструментом виявлення структурних закономірностей і сталих імперських патернів агресії. Саме зіставлення дає змогу простежити, як формувалися мобілізаційні механізми суспільств, яким чином діяли союзники, яку роль відігравали ідеологія, інформація та моральний чинник, а також як ці елементи визначають сучасну стратегію виживання та спротиву.

Актуальність такого підходу визначається не лише науковим інтересом до історії воєн, а й практичними потребами сучасної політики та безпекової стратегії. Вивчення уроків війни 2022–2026 рр. у порівняльному історичному контексті дозволяє глибше усвідомити природу сучасного російського неоімперіалізму, механізми його агресивного поведінкового патерну та виклики, що він ставить перед міжнародним порядком. Воно дає змогу оцінити трансформації світового політичного і безпекового ландшафту після 2014 року та визначити місце України як держави, що веде екзистенційну боротьбу не лише за територіальну цілісність і державність, а й за збереження ціннісних та цивілізаційних основ Європи і глобальної спільноти. Водночас подібний аналіз дозволяє формувати практичні рекомендації щодо стратегій протидії агресії, інтеграційних процесів, зміцнення оборонного потенціалу, інформаційної стійкості та дипломатичного впливу, що є надзвичайно актуальним для сучасних міжнародних відносин.

В історичному вимірі така порівняльна перспектива демонструє, що війна є не лише моментом насильства, а й катализатором глибинних змін у державних інститутах, суспільних практиках та цивілізаційних орієнтирах. Вона дозволяє реконструювати спадкоємність імперських практик, оцінити трансформації національних ідентичностей, ролі суспільства у мобілізації та формуванні колективного досвіду, а також переосмислити значення міжнародних коаліцій і дипломатичних стратегій. Порівняння двох воєн у часовому, технологічному та цивілізаційному вимірах створює простір для формулювання системних висновків і уроків, які мають не лише академічну, а й практичну цінність для політики безпеки XXI ст. Таким чином, обраний порівняльний підхід не обмежується ретроспективним аналізом, а стає інструментом осмислення сучасного стану світового порядку, ролі України у глобальних процесах та принципів формування стійких систем національної, регіональної й міжнародної безпеки. Він відкриває можливості для синтезу історичного досвіду та сучасних реалій, дозволяє виявити стійкі закономірності імперської агресії та спротиву, а також формує методологічну основу для систематизації уроків війни у багатовимірному, інтегративному форматі, що є критично важливим для науки, політики та практичної діяльності у сфері безпеки та міжнародних відносин.

1. Державницький вимір

Повномасштабна фаза російсько-української війни 2022–2026 рр. актуалізувала фундаментальне питання державницької спроможності як вирішальної передумови виживання в умовах екзистенційної агресії. У цьому сенсі порівняння з німецько-радянською війною 1941–1945 рр. дозволяє виявити не лише спільні риси мобілізаційних практик, а й принципово різні моделі державної стійкості, притаманні тоталітарному ХХ і демократичному ХХІ століттям.

Німецько-радянська війна засвідчила, що навіть репресивна тоталітарна держава здатна мобілізувати гігантські людські та матеріальні ресурси для тривалого воєнного протистояння. Водночас радянська модель державності ґрунтувалася на насильстві, страху і знеціненні людського життя. Катастрофічні поразки 1941 р., спричинені наслідками сталінських чисток, паралічем командування і дезорганізацією управління, були подолані не завдяки ефективності держави, а ціною масової мобілізації та колосальних втрат. Перемога СРСР стала радше результатом виснаження противника, ніж свідченням інституційної якості радянської державності.

Український досвід 2022–2026 рр. продемонстрував принципово інший тип державницької спроможності. Україна вступила у війну без надлишкових ресурсів, але з високим рівнем політичної легітимності, суспільної довіри та інституційної гнучкості. На відміну від радянської моделі, українська держава не приховувала реальність війни, не застосовувала масового внутрішнього терору і не перетворювала власних громадян на «витратний матеріал». Навпаки, була вибудувана модель партнерства між владою, суспільством і міжнародними союзниками. Ключовим державницьким уроком стало збереження керованості та безперервності інституцій у надзвичайних умовах. Навіть під системними ракетними ударами по енергетичній і транспортній інфраструктурі Україна зберегла функціонування фінансової системи, соціальних виплат, місцевого самоврядування і критичних державних сервісів. За оцінками міжнародних фінансових інституцій, у 2022–2024 рр. Україна змогла стабілізувати макрофінансову ситуацію завдяки поєднанню внутрішньої мобілізації ресурсів і зовнішньої допомоги, що є безпрецедентним прикладом для держави, яка перебуває у стані великої війни.

На відміну від СРСР 1941 р., українська держава діяла у поствестфальській реальності, інтегруючи власну оборону в систему міжнародної безпеки. Війна засвідчила, що державницька спроможність у ХХІ столітті вимірюється не лише рівнем централізації, а здатністю ефективно координувати національні та міжнародні ресурси. Саме це дозволило Україні компенсувати асиметрію сил і уникнути стратегічного колапсу, на який розраховував агресор.

Російська Федерація, навпаки, відтворила архаїчну модель імперської державності, засновану на примусі, пропаганді та імітації легітимності. Спроба нав’язати війну як «спеціальну воєнну операцію» засвідчила кризу російської державницької моделі, яка виявилася неспроможною забезпечити ні ефективне управління, ні реальну суспільну мобілізацію без тотального контролю. Отже, державницький урок війни 2022–2026 рр. полягає в тому, що у ХХІ столітті переможність визначається не масштабом репресивної мобілізації, а якістю державного управління, політичною легітимністю та здатністю інтегрувати громадян у спільний проєкт захисту держави. У цьому сенсі український досвід принципово відрізняється від радянського і задає нову модель державницької стійкості в умовах великої війни.

2. Суспільний вимір

Одним із фундаментальних уроків російсько-української війни є радикальне переосмислення ролі суспільства в умовах сучасного збройного конфлікту. Війна продемонструвала, що суспільство може виступати не лише як об’єкт державної мобілізації чи пасивний ресурс воєнної економіки, а як активний і самостійний суб’єкт спротиву, здатний істотно впливати на перебіг війни. Для осмислення цього феномена показовим є порівняння досвіду німецько-радянської війни 1941–1945 рр. та війни України проти російської агресії у 2022–2026 рр., які демонструють принципово різні моделі взаємодії між державою та суспільством у воєнний час.

У роки Другої світової війни радянське суспільство мобілізовувалося переважно в примусовий спосіб. Тоталітарна держава застосовувала репресивний апарат, жорстку дисципліну, систему страху й ідеологічної пропаганди як головні інструменти утримання суспільної лояльності. Трудові повинності, загороджувальні загони НКВС, штрафні батальйони, масові депортації та криміналізація «відступу» або «нелояльності» формували атмосферу тотального примусу. За таких умов суспільна підтримка війни часто мала симульований характер, а реальна ціна перемоги – мільйони людських життів – системно приховувалася або знецінювалася в офіційному дискурсі.

Водночас героїзм і самопожертва значної частини радянського населення далеко не завжди були результатом ідеологічної відданості режиму. Часто вони випливали з інстинкту виживання, локального патріотизму, страху перед репресіями або прагнення захистити власну родину. Таким чином, радянське суспільство в умовах війни виступало радше об’єктом мобілізації, ніж її джерелом, а держава залишалася монополістом у визначенні сенсу війни та форм її ведення.

Українське суспільство у війні 2022–2026 рр. продемонструвало принципово іншу логіку воєнної мобілізації. Вже з перших днів повномасштабного вторгнення Росії стало очевидним, що ключовим чинником стійкості України є не лише діяльність державних інституцій, а й горизонтальна самоорганізація громадян. Волонтерський рух, добровольчі ініціативи, територіальна оборона, громадські фонди та мережі взаємодопомоги сформували унікальну модель суспільної участі у війні, яка не має прямих аналогів у європейській історії ХХ століття. Особливо показовим є феномен волонтерства, який у перші тижні війни фактично компенсував інституційну слабкість держави, що опинилася під ударом масштабної агресії. Забезпечення Збройних сил України дронами, транспортом, засобами зв’язку, медициною, амуніцією та розвідданими стало результатом не централізованого наказу, а добровільної ініціативи громадян. Соціологічні дослідження фіксують стабільно високий рівень довіри до ЗСУ – понад 90 % у 2022–2024 рр., що є рідкісним прикладом воєнної консолідації суспільства навколо армії як інституції загальнонаціонального захисту.

Саме суспільна солідарність стала одним із ключових чинників, які зірвали російський сценарій швидкого колапсу української державності. Очікування агресора щодо внутрішньої дезінтеграції, паніки та масової деморалізації не справдилися. Навпаки, війна прискорила процес формування політичної нації, в межах якої регіональні, мовні та соціальні відмінності відійшли на другий план перед усвідомленням спільної загрози та спільної відповідальності.

Емпіричний суспільний урок війни полягає в тому, що суспільство, яке усвідомлює екзистенційний сенс війни, здатне трансформуватися на стратегічний ресурс держави. У цьому випадку мобілізація не нав’язується згори, а формується знизу – через довіру, солідарність і внутрішню мотивацію. Війна показала, що сучасне суспільство може бути не об’єктом примусової мобілізації, а її джерелом і рушійною силою. У ширшому теоретичному вимірі суспільний урок російсько-української війни має універсальне значення для розуміння природи воєн ХХІ століття. В умовах гібридних, асиметричних і тотальних конфліктів вирішального значення набувають не лише чисельність армії чи обсяги військового виробництва, а й рівень соціальної згуртованості, довіри між суспільством і державою, готовність громадян до самопожертви та тривалого спротиву. Таким чином, війна України проти російської агресії продемонструвала, що суспільство, здатне до самоорганізації й усвідомленої солідарності, стає одним із ключових чинників стратегічної стійкості держави в умовах сучасного глобального протистояння.

3. Національно-ідентичнісний вимір

Повномасштабна російсько-українська війна актуалізувала національну ідентичність як ключовий чинник опору імперській агресії. У порівняльному вимірі з німецько-радянською війною 1941–1945 рр. стає очевидним, що саме характер ідентичності визначає межі стійкості суспільства у війні екзистенційного типу.

Німецько-радянська війна для багатьох народів СРСР була війною без вибору. Радянська ідентичність нав’язувалася як єдина допустима форма лояльності, а будь-які альтернативні національні проєкти розглядалися як загроза державі. Показово, що в критичний момент радянська влада була змушена апелювати не лише до комуністичної ідеології, а й до російського імперського наративу, фактично визнаючи кризу універсальної радянської ідентичності. Для значної частини неросійських народів ця війна не стала війною «за свою державу», що зумовило амбівалентність мотивацій і лояльностей.

Український досвід 2022–2026 рр. засвідчив протилежну динаміку. Російська агресія остаточно зруйнувала міф про «братні народи» і трансформувала українську ідентичність із культурного маркера на фактор фізичного виживання. Війна прискорила процеси націєтворення, консолідації та деколонізації, які раніше мали поступовий характер. Масовий вступ громадян до лав Збройних Сил України, включно з російськомовними українцями, переконливо спростував російські наративи про «громадянський конфлікт».

Російський дискурс війни, заснований на ідеології «руского міра» та бінарній опозиції «свій – ворог», мав на меті знищення української суб’єктності. Як наголошували українські дослідники, правляча верхівка РФ ще задовго до 2022 р. системно готувалася до війни, формуючи ідеологічні передумови для легітимації агресії. Війна набула характеру смислового протистояння, у якому російська пропаганда намагалася підмінити поняття, виправдати насильство і легітимізувати знищення іншої ідентичності.

Українська відповідь виявилася не лише військовою, а й національно-екзистенційною. Стрімке зростання використання української мови в публічному просторі, переосмислення історичного канону, демонтаж імперських символів і топонімів засвідчили глибину ідентифікаційних зрушень. Війна перетворила історичну пам’ять на ресурс опору, а культуру — на інструмент збереження суб’єктності.

Порівняльний аналіз показує, що імперії зазнають поразки не лише через виснаження ресурсів, а передусім через втрату здатності нав’язувати свою ідентичність підкореним народам. Саме це відбувається у сучасній російсько-українській війні. Російська модель ідентичності виявилася деструктивною, виключною і непридатною для інтеграції, тоді як українська ідентичність — відкритою, громадянською і мобілізаційною.

Отже, національно-ідентичнісний урок війни 2022–2026 рр. полягає в тому, що у ХХІ столітті нація, яка усвідомлює себе політичною спільнотою і суб’єктом історії, здатна протистояти навіть значно сильнішому агресору. У цьому сенсі український досвід радикально відрізняється від радянського і демонструє, що саме ідентичність, а не імперська примусовість, є фундаментом довготривалої стійкості у війні.

4. Інформаційно-смисловий вимір

Одним із ключових і водночас найменш традиційних уроків російсько-української війни є її інформаційно-смисловий вимір, який перетворився на самостійний театр бойових дій. Повномасштабна агресія Російської Федерації проти України засвідчила, що у війнах ХХІ століття боротьба за смисли, інтерпретації та уявлення про реальність стає не менш важливою, ніж застосування військової сили. У цьому контексті війна 2022–2026 рр. суттєво відрізняється від досвіду німецько-радянської війни 1941–1945 рр., де пропаганда, хоч і відігравала значну роль, залишалася переважно інструментом внутрішньої мобілізації.

Інформаційна політика СРСР у роки Другої світової війни будувалася на жорсткому контролі внутрішнього інформаційного простору, цензурі та одноманітній ідеологічній рамці. Радянська пропаганда формувала образ «священної війни», приховувала реальні масштаби втрат, замовчувала воєнні поразки та репресії, водночас мобілізуючи населення через апеляцію до страху й колективного обов’язку. Її адресатом було насамперед власне суспільство, а зовнішній вимір залишався обмеженим.

Сучасна російська агресія принципово відрізняється тим, що інформаційна війна набула глобального характеру. Росія веде перманентну війну спотворених смислів, у межах якої реальність підмінюється симуляціями, а мова використовується як інструмент насильства. Формули на кшталт «війна — це мир», «агресія — це захист», «окупація — це визволення», «фашисти — це антифашисти» відтворюють класичну орвелівську модель тотального контролю над інтерпретацією дійсності. У цьому сенсі влучним є визначення Тімоті Снайдера, який назвав роман «1984» страхітливо точним путівником поточними подіями.

Центральним елементом російської інформаційно-смислової агресії стала концепція «русского мира», що поєднує імперський реваншизм, псевдоісторичну міфотворчість, культурний колоніалізм і квазіцивілізаційний дискурс. Україна в цій системі координат позбавляється суб’єктності й постає або як «частина Росії», або як «штучне утворення», або як «інструмент Заходу». Саме цей наратив став ідеологічним виправданням агресії, геноцидної риторики та масових воєнних злочинів.

Важливим інструментом російської інформаційної війни стали інформаційно-психологічні спеціальні операції (ІПСО), спрямовані як на внутрішню аудиторію України, так і на міжнародну спільноту. До них належать кампанії з деморалізації населення, дискредитації української влади та Збройних сил, поширення панічних чуток, маніпуляції темами корупції, біженців, мобілізації, а також систематичне заперечення воєнних злочинів. Показовими прикладами стали спроби перекласти відповідальність за масові вбивства в Бучі, обстріли цивільної інфраструктури та руйнування енергетичної системи на саму Україну.

На відміну від радянської моделі, сучасна російська дезінформація діє в умовах відкритого інформаційного простору й використовує соціальні мережі, псевдоекспертів, маргінальні медіа, «альтернативні факти» та теорії змови. Її мета полягає не лише в переконанні, а й у руйнуванні самої можливості відрізнити правду від брехні, норму від злочину, агресора від жертви. Таким чином, інформаційна війна Росії спрямована на підрив довіри як до конкретних фактів, так і до міжнародних норм і цінностей загалом.

Емпіричний досвід України показав, що інформаційна стійкість стала критично важливим чинником національної безпеки. Відкриті щоденні брифінги, оперативна комунікація державних інституцій, активна присутність у глобальному медіапросторі, документування воєнних злочинів і співпраця з міжнародними журналістами дозволили значною мірою нейтралізувати російські маніпуляції. Україна не лише оборонялася в інформаційній сфері, а й поступово перехопила ініціативу, формуючи власний наратив війни як боротьби за свободу, гідність і міжнародний правопорядок.

Інформаційно-смисловий урок війни має подвійне значення. По-перше, він засвідчує, що у ХХІ столітті війна за смисли є визначальною умовою збереження міжнародної підтримки, легітимності та коаліційної солідарності. По-друге, він показує, що перемога над агресором неможлива без синхронної боротьби у військовій, інформаційній, дипломатичній, санкційній та культурній площинах. Ігнорування будь-якого з цих вимірів створює ризик того, що антиутопія орвелівського типу може перетворитися на нову норму міжнародного життя.

У ширшому теоретичному вимірі інформаційно-смислові уроки російсько-української війни підтверджують, що сучасні конфлікти є не лише змаганням армій, а й боротьбою світоглядів і моделей майбутнього. Держава, яка програє війну за смисли, приречена на стратегічну поразку незалежно від тимчасових військових успіхів. Саме тому український досвід має універсальне значення для осмислення природи війни у глобалізованому світі, де інформація стала одночасно ресурсом, зброєю і полем битви.

5. Політико-дипломатичний вимір

Одним із принципових і концептуально значущих уроків російсько-української війни є переосмислення ролі політики та дипломатії в умовах повномасштабного міждержавного збройного конфлікту. Історичні паралелі з Другою світовою війною дають змогу чітко зафіксувати трансформацію характеру міжнародної коаліційності та дипломатичної легітимності. Радянський Союз у 1941–1945 рр. був змушений ситуативно інтегруватися в антигітлерівську коаліцію, маскуючи власну тоталітарну сутність і репресивну внутрішню політику. Союз між СРСР, США та Великою Британією мав вимушений характер і ґрунтувався виключно на наявності спільного ворога, а не на поділюваних політичних цінностях чи єдиному нормативному баченні світового порядку. Навіть отримуючи масштабну матеріально-технічну допомогу в межах ленд-лізу, СРСР залишався об’єктом стратегічної недовіри з боку західних союзників.

На відміну від цього історичного прецеденту, Україна у війні 2022–2026 рр. виступає як принципово інший політико-дипломатичний суб’єкт. Українська держава не лише захищає власний суверенітет і територіальну цілісність, але й послідовно апелює до міжнародного права, універсальних демократичних цінностей, норм гуманітарного права та концепції колективної відповідальності за підтримання міжнародної безпеки. Саме це дозволило Україні стати не периферійним об’єктом допомоги, а центром формування широкої ціннісної коаліції демократичних держав, що протистоять ревізіоністській та неоімперській політиці Російської Федерації.

У цьому контексті дипломатичний фронт набув для України не допоміжного, а стратегічного значення. Дипломатія стала одним із ключових інструментів асиметричної відповіді держави, яка протистоїть військово та ресурсно потужнішому агресорові. Саме завдяки активній, публічній і водночас інституційно вбудованій дипломатичній діяльності Україні вдалося досягти безпрецедентного рівня міжнародної підтримки. Це проявилося у формуванні масштабного санкційного режиму проти Росії, ухваленні довгострокових програм військово-технічної допомоги, політичній ізоляції агресора на міжнародних майданчиках, а також у рішучих і нетипових для попередніх криз рішеннях Європейського Союзу та Північноатлантичного Альянсу.

Емпіричним підтвердженням ефективності української політико-дипломатичної стратегії є не лише кількісні параметри допомоги, а й якісна зміна дискурсу міжнародних відносин. Росія поступово була репрезентована не як «проблемний партнер» чи «регіональна держава з особливими інтересами», а як держава-агресор, що системно порушує Статут ООН, принципи непорушності кордонів і заборони застосування сили. Водночас Україна утвердилася в міжнародному сприйнятті як суб’єкт, що діє в межах правових і моральних рамок, що суттєво підвищило її дипломатичний капітал і довіру з боку союзників.

Ключовий політико-дипломатичний урок війни полягає в тому, що легітимність, правова аргументація та відповідність міжнародним нормам у XXI столітті стають не абстрактними моральними категоріями, а реальними інструментами посилення держави у війні. В умовах глобалізованого інформаційного простору та взаємопов’язаних міжнародних інституцій саме здатність держави вибудувати переконливий політико-дипломатичний наратив значною мірою визначає масштаби зовнішньої підтримки.

Водночас війна продемонструвала, що сучасна дипломатія виходить далеко за межі класичних міжурядових переговорів. Вона включає парламентську, публічну, санкційну, правову та навіть символічну складові. Звернення до міжнародних судів, участь у глобальних форумах, робота з громадською думкою демократичних країн, координація з урядами та наднаціональними інституціями – все це стало елементами єдиного дипломатичного фронту України. Таким чином, війна підтвердила, що у ХХІ столітті перемога визначається не лише результатами на полі бою, а й здатністю держави діяти ефективно в політичних кабінетах, парламентах і міжнародних організаціях.

У ширшому теоретичному вимірі політико-дипломатичний урок російсько-української війни засвідчує трансформацію природи міжнародної коаліційності. Вона дедалі менше ґрунтується на тимчасовій кон’юнктурі та дедалі більше – на спільності цінностей, норм і стратегічного бачення світового порядку. Саме в цьому полягає одна з ключових відмінностей сучасної війни від конфліктів ХХ століття і водночас один із фундаментальних чинників стійкості міжнародної підтримки України.

6. Військово-технічний вимір

Шостий урок демонструє військово-технічну трансформацію війни як такої. Повномасштабна фаза російсько-української війни 2022–2026 рр. переконливо засвідчила, що епоха великих міждержавних воєн не завершилася у ХХ столітті. Подібно до німецько-радянської війни 1941–1945 рр., сучасний конфлікт набув характеру екзистенційного протистояння, у якому вирішується не лише доля окремої держави, а й архітектура міжнародного порядку. Водночас військово-технічний зміст і логіка ведення війни зазнали докорінної трансформації, що дозволяє говорити про якісно новий історичний досвід.

Німецько-радянська війна була класичним зразком індустріальної тотальної війни. Її основою стали масові мобілізаційні армії, перевага у важкій техніці, танкових з’єднаннях, артилерійських системах, а також колосальні людські й матеріальні ресурси. Військовий успіх визначався здатністю держави концентрувати індустріальний потенціал, відновлювати втрати та утримувати суцільну лінію фронту. Радянська перемога була досягнута ціною безпрецедентних людських жертв і повного підпорядкування економіки потребам фронту.

Російська Федерація, розпочинаючи повномасштабне вторгнення в Україну у лютому 2022 р., намагалася відтворити цю логіку, спираючись на кількісну перевагу в артилерії, бронетехніці, бойовій авіації та живій силі. Проте спроба механічно перенести радянський досвід Другої світової війни у реалії ХХІ століття зазнала стратегічного провалу. Україна не лише уникла капітуляції, але й зруйнувала саму основу російської військової концепції, що спиралася на інерційну масу та примус.

У військово-технічному вимірі війна 2022–2026 рр. стала принципово іншою. Якщо у 1941–1945 рр. вирішальним був вал вогню і чисельність дивізій, то в сучасному конфлікті ключову роль відіграли технології, адаптивність і швидкість навчання. Безпілотні літальні апарати різних класів, високоточні засоби ураження, супутникова та радіоелектронна розвідка, цифрові системи управління і логістики радикально змінили характер бойових дій. Війна набула мережево-центричного характеру, у якому інформація стала таким самим критичним ресурсом, як і боєприпаси. Український досвід продемонстрував, що технологічна асиметрія здатна компенсувати чисельну нерівність сторін. Використання БПЛА для розвідки, коригування вогню та ударних операцій, удари по тиловій логістиці противника, знищення ключових військово-морських об’єктів і складів озброєнь підірвали здатність Росії реалізувати стратегію виснаження. Символічним прикладом стала ліквідація флагмана Чорноморського флоту крейсера «Москва», що засвідчила вразливість навіть великих платформ індустріальної епохи перед асиметричними технологіями. На відміну від німецько-радянської війни, де інформація була жорстко контрольованою державою, війна 2022–2026 рр. стала першою великою війною, повністю відкритою для глобальної аудиторії в режимі реального часу. Соціальні мережі, супутникові знімки та незалежні журналістські розслідування зробили неможливим приховування воєнних злочинів і масштабів руйнувань. Це безпосередньо вплинуло на формування міжнародної громадської думки та стало чинником безпрецедентної військово-технічної підтримки України з боку демократичних держав.

Кількісні втрати Російської Федерації у живій силі та техніці впродовж 2022–2026 рр., за узагальненими оцінками, перевищили втрати початкового угруповання вторгнення у декілька разів і призвели до системної деградації боєздатності російських сухопутних військ. У цьому сенсі російська армія опинилася у ситуації, схожій за наслідками, але не за масштабами, з кризами Вермахту після Сталінграда чи Курської битви, коли індустріальна модель війни почала вичерпувати свій потенціал.

Принциповим уроком є також трансформація ролі людини у війні. Якщо у 1941–1945 рр. солдат розглядався передусім як елемент маси, то у сучасній війні вирішальне значення мають підготовка, ініціативність, горизонтальні зв’язки та здатність діяти автономно. Українські Сили оборони продемонстрували, що гнучка структура, децентралізоване управління та швидке впровадження інновацій є ефективнішими за жорстку вертикаль імперського типу.

Таким чином, порівняльний аналіз німецько-радянської війни 1941–1945 рр. і російсько-української війни 2022–2026 рр. дозволяє зробити висновок про завершення домінування суто індустріальної логіки війни. Перемогу у ХХІ столітті визначають не лише ресурси, а здатність суспільства до мобілізації знань, технологій і смислів. Військово-технічний урок цієї війни полягає в тому, що імперська ставка на масу і примус поступається місцем війні інновацій, адаптивності та моральної легітимності, яка виявилася ключовою перевагою України у протистоянні з державою-агресором.

Український досвід засвідчив, що технологічна асиметрія може компенсувати чисельну нерівність, а технічна інноваційність і швидке навчання компенсують чисельну перевагу противника.

7. Інтеграційний вимір

Повномасштабна фаза російсько-української війни стала переломним моментом для осмислення ролі інтеграційних процесів у виживанні та розвитку держав у ХХІ столітті. У порівняльному вимірі з німецько-радянською війною 1941–1945 рр. ця війна засвідчила принципово різні моделі існування держав у воєнних умовах: автономну наддержавну модель індустріальної епохи та інтеграційну модель поствестфальського світу. СРСР у роки Другої світової війни діяв як самодостатній центр сили, спираючись на власний військово-економічний потенціал, жорстку централізацію та ідеологічну мобілізацію. Навіть союзницька допомога за ленд-лізом не трансформувала радянську модель у справді інтеграційну: СРСР залишався автономною імперією, що розглядала союзників радше як тимчасовий інструмент, а не як спільноту безпеки і цінностей.

Український досвід 2022–2026 рр. засвідчив протилежну логіку. Україна змушена була воювати в умовах структурної асиметрії ресурсів і, відповідно, інтеграція у європейський та євроатлантичний простір стала не зовнішньополітичним вибором, а екзистенційною необхідністю. Війна прискорила перехід від формального співробітництва з Європейським Союзом і НАТО до фактичної інтеграції де-факто, що проявилося у безпрецедентній військовій, фінансовій, гуманітарній та інституційній підтримці.

Отримання Україною статусу держави-кандидата в члени ЄС у червні 2022 р. стало символічним і практичним зламом попередньої інтеграційної парадигми, яка десятиліттями ґрунтувалася на невизначеності та відкладених перспективах. Подання заявки на вступ до НАТО за пришвидшеною процедурою у вересні 2022 р. засвідчило радикальну зміну стратегічного мислення як української еліти, так і значної частини західних партнерів. Громадська думка в Україні продемонструвала безпрецедентний рівень підтримки євроінтеграційного і євроатлантичного курсу, що стало додатковим чинником легітимації інтеграційних рішень.

Війна також оголила внутрішні суперечності Європейського Союзу і НАТО. Наявність держав, які намагалися зберегти російськоцентричний погляд на безпеку Східної Європи, засвідчила обмеженість консенсусної моделі ухвалення рішень у кризових умовах. Водночас саме війна стимулювала формування нових форматів інтеграційної взаємодії, зокрема широкої коаліції держав-партнерів на підтримку України, відомої як формат «Рамштайн», який де-факто став інструментом колективного стримування агресора.

Порівняльний аналіз показує, що інтеграційний урок війни 2022–2026 рр. полягає у подоланні ілюзії стратегічної автономії середніх і малих держав. Якщо у ХХ столітті виживання могло забезпечуватися шляхом мобілізації внутрішніх ресурсів, то у ХХІ столітті ізольованість перетворюється на фатальну слабкість. Україна продемонструвала, що ефективна інтеграція до ціннісних і безпекових спільнот дозволяє компенсувати дефіцит ресурсів і змінює баланс сил навіть у війні з ядерною державою.

Отже, інтеграційний урок повномасштабної російсько-української війни полягає в утвердженні нової моделі виживання держави, заснованої на включеності до наднаціональних структур, спільній відповідальності та солідарності. У цьому сенсі український досвід радикально відрізняється від радянського і визначає контури майбутньої європейської та євроатлантичної архітектури.

8. Геополітичний вимір

Російсько-українська війна повномасштабної фази стала не лише збройним конфліктом між двома державами, а й подією геополітичного масштабу, що оголила кризу наявного світового порядку. У цьому сенсі вона виконує роль історичного маркера, співмірного з німецько-радянською війною 1941–1945 рр., яка стала одним із ключових елементів глобального зламу міжнародної системи середини ХХ століття. Водночас характер і наслідки сучасної війни вказують на принципово іншу логіку трансформації міжнародних відносин у ХХІ столітті.

Німецько-радянська війна була складовою зіткнення імперських проєктів у межах Другої світової війни та визначила конфігурацію повоєнного біполярного світу. Вона завершилася формуванням двох жорстко окреслених блоків, стабільність яких ґрунтувалася на балансі сили, ідеологічному протистоянні та системі стримування. Російсько-українська війна, навпаки, розгортається в умовах постбіполярної невизначеності, де старі механізми стабільності втратили ефективність, а нові ще не набули інституційної завершеності.

Геополітичний урок сучасної війни полягає в тому, що ілюзії «кінця історії» та універсальності ліберального порядку виявилися хибними. Агресія Російської Федерації проти України продемонструвала, що ревізіоністські авторитарні держави готові використовувати воєнну силу для перегляду кордонів, сфер впливу та норм міжнародного права. Війна стала проявом глибшого глобального розлому між демократичними й авторитарними моделями розвитку, де Україна опинилася на лінії фронтиру цього протистояння.

Особливо показовим є крах концепції нейтралітету як універсальної гарантії безпеки. Історичний досвід ХХ століття, зокрема міжвоєнний період, уже демонстрував обмеженість нейтралітету в умовах експансіоністських режимів. Війна 2022–2026 рр. остаточно підтвердила, що в сучасному світі нейтральний статус не лише не стримує агресора, а часто сприймається ним як запрошення до тиску й насильства. Український приклад засвідчив, що безпека можлива лише в межах чітко артикульованих союзницьких і ціннісних зв’язків.

Російсько-українська війна радикально змінила геополітичне сприйняття Східної Європи. Регіон, який тривалий час розглядався як периферія між «справжнім Заходом» і Росією, перетворився на центральний простір боротьби за майбутню конфігурацію Європи. Україна з об’єкта геополітичних компромісів стала суб’єктом, здатним впливати на стратегічні рішення ЄС, НАТО та ширшої трансатлантичної спільноти. Сам факт, що велика європейська війна ХХІ століття відбувається на українській території, докорінно змінив ієрархію загроз і пріоритетів у міжнародній політиці. Геополітичний вимір війни проявився також у глобалізації її наслідків. Порушення ланцюгів постачання, продовольча й енергетична кризи, трансформація світових ринків озброєнь і прискорення мілітаризації міжнародних відносин свідчать, що агресія проти однієї держави неминуче дестабілізує глобальну систему. Подібно до того, як німецько-радянська війна визначила повоєнний устрій Європи, російсько-українська війна стала тригером для переосмислення принципів світового порядку загалом.

Важливим геополітичним уроком є й те, що постбіполярний світ виявився значно менш стабільним, ніж очікувалося. Міжнародні інституції, створені для запобігання війнам, продемонстрували обмежену ефективність перед обличчям відкритої агресії ядерної держави. Це актуалізувало дискусію про необхідність реформування глобального управління, переосмислення ролі сили та відповідальності великих держав. У цьому контексті війна в Україні стала каталізатором процесів, які можуть призвести до формування нового, ще не усталеного світового порядку. Зі стратегічної перспективи геополітичний урок війни полягає в тому, що стабільність більше не може ґрунтуватися на компромісах із агресором або політиці умиротворення. Досвід ХХ століття і події 2022–2026 рр. переконливо демонструють, що поступки ревізіоністським режимам лише відкладають і масштабують конфлікт. Відтак поразка агресора стає не лише питанням справедливості щодо жертви війни, а й ключовою умовою відновлення передбачуваності та безпеки на регіональному й глобальному рівнях.

У підсумку російсько-українська війна засвідчила, що геополітика ХХІ століття повернулася до жорстких форм, у яких сила, цінності та ідентичність знову відіграють вирішальну роль. Восьмий урок війни полягає в усвідомленні того, що сучасний світ вступив у фазу глибокої трансформації, де результат українського спротиву матиме визначальний вплив на майбутню архітектуру міжнародних відносин. Саме тому український кейс виходить далеко за межі регіонального конфлікту й стає ключем до розуміння логіки нового світового порядку, що формується на наших очах.

9. Безпековий вимір

Повномасштабна російсько-українська війна стала каталізатором глибокого переосмислення безпеки на національному, регіональному та глобальному рівнях. У порівняльному вимірі з німецько-радянською війною 1941–1945 рр. ця війна виявила не лише повторюваність стратегічних помилок, пов’язаних з недооцінкою агресора, а й структурну кризу існуючої системи міжнародної безпеки.

Досвід 1941 р. засвідчив фатальні наслідки ілюзій щодо можливості умиротворення агресивної держави. Незважаючи на очевидні сигнали підготовки до війни, радянське керівництво до останнього намагалося уникнути прямого зіткнення, що призвело до катастрофічних поразок початкового етапу війни. Подібні ілюзії, хоча й у зміненій формі, зберігалися і щодо Російської Федерації після 1991 р., коли ставка робилася на стримування через економічну взаємозалежність і політичний діалог.

Війна 2022–2026 рр. остаточно зруйнувала цю парадигму. Вона довела, що безпека не може ґрунтуватися на довірі до авторитарного агресора або на припущенні про його раціональність у межах міжнародних норм. Російська агресія проти України показала, що економічні зв’язки, енергетична залежність і участь у міжнародних організаціях не лише не стримують агресію, а можуть бути використані як інструменти шантажу.

Особливо небезпечним виміром війни став ядерний фактор. Це перший збройний конфлікт, у ході якого ядерна держава здійснила окупацію і військовий контроль над атомними електростанціями іншої держави, поєднуючи це з прямими погрозами застосування ядерної зброї. Події навколо Запорізької АЕС засвідчили неспроможність існуючих міжнародних механізмів гарантувати ядерну безпеку в умовах війни, а також кризу інститутів глобального управління, зокрема ООН і МАГАТЕ.

Порівняльний аналіз із 1941–1945 рр. показує, що якщо тоді головною загрозою була масова конвенційна війна, то у ХХІ столітті безпекові ризики набули комплексного характеру. Вони поєднують військову агресію, ядерний шантаж, енергетичну і продовольчу безпеку, кібератаки та інформаційні операції. У цьому контексті збереження інституцій, які дозволяють агресору блокувати колективні рішення, виглядає стратегічно неприйнятним.

Безпековий урок війни полягає також у необхідності переосмислення принципів стримування. Війна довела, що ефективне стримування можливе лише за умови готовності до превентивних дій, швидкого нарощування оборонних спроможностей і чіткої політичної волі до протистояння. Дозована і запізніла реакція міжнародної спільноти лише заохочує агресора до ескалації.

Отже, безпековий урок повномасштабної російсько-української війни полягає в усвідомленні того, що стабільна безпека у ХХІ столітті не може бути результатом компромісів з агресором. Вона потребує сили, солідарності та інституційної рішучості. У цьому сенсі війна 2022–2026 рр. стала не лише трагедією для України, а й жорстким, але необхідним уроком для всієї системи міжнародної безпеки.

10. Ліберально-демократичний вимір

Для перемоги над російським мілітаризмом необхідна консолідація дій у багатьох вимірах: військовому, інформаційному, санкційному, культурному, дипломатичному, правовому та конфесійному. Цей комплексний підхід є ключовим не лише для України, але й для всього міжнародного співтовариства, яке прагне ефективної протидії агресору. Історичний досвід показує, що координація різних форм впливу завжди була критичною умовою успіху у війнах на виживання та захист державності. Під час німецько-радянської війни перемога над нацизмом забезпечувалася військовою потугою СРСР та союзників, ленд-лізом, дипломатичною взаємодією і пропагандистською підтримкою. Сьогоднішня українська війна демонструє, що лише скоординовані зусилля на всіх фронтах, включно з міжнародною дипломатією, інформаційним протистоянням та економічним тиском на агресора, здатні змінити баланс сил і забезпечити перемогу над потужним і безжальним противником.

Особливу увагу слід приділити глобальній підтримці України. Поряд із державами-членами ЄС і НАТО активними партнерами стали країни та народи з усіх континентів, об’єднані ідеєю захисту міжнародного права, суверенітету та демократичних цінностей. Такий підхід сформував своєрідний «колективний Рамштайн», який став ключовим чинником майбутньої перемоги України та повної деокупації її територій. Йдеться не лише про військову допомогу, а й про формування умов для покарання винних у злочинах агресора та створення нової міжнародної безпекової конфігурації, яка б запобігала подібним актам агресії в майбутньому. Український досвід демонструє, що демократія і права людини можуть бути ефективними стратегічними інструментами, якщо їх підкріплює глобальна коаліційна взаємодія.

Важливим є органічне поєднання європейської ідеї та практик демократії з українською державністю. Малі й середні держави, як свідчить досвід історії, існують, щоб у світі були простори, де громадяни могли б реалізовувати права і свободи, які компенсують відсутність геополітичної потуги. Україна у цьому контексті стає взірцем, відмовляючись від неоколоніальних практик та прагнучи власного шляху до Європейської демократії. Захист незалежності та суверенітету України стає не локальною задачею, а визначальною для формування нового стандарту демократичного розвитку в регіональному та глобальному вимірах.

Історичний аспект демонструє, що демократичний урок війни набуває особливої ваги саме в порівнянні з минулими конфліктами. Під час німецько-радянської війни демократичні принципи опинилися під тиском тоталітарних систем, а перемога забезпечувалася здебільшого військовою потугою та союзницькою координацією, тоді як внутрішньополітична легітимність і свобода громадян були значною мірою обмеженими. У ХХІ столітті уроки минулого набирають нових форм і змісту: демократичні цінності стають не лише моральним імперативом, а й стратегічним ресурсом держави. Українська війна показала, що демократія і права людини здатні бути каталізаторами мобілізації, консолідації та міжнародної підтримки, що визначає успіх у війні на виживання.

Перемога України на полі бою має стратегічне значення не лише для захисту національної території, а й для побудови основи миротворчих процесів у регіональному та глобальному контексті. Вона зупиняє військову агресію, руйнування інфраструктури та вбивства цивільного населення, формуючи умови для конструктивних переговорів на всіх рівнях. Йдеться про можливість укладення всеосяжних мирних та безпекових угод, які забезпечують не лише регіональну стабільність, а й фундаментальні гарантії для глобальної системи міжнародних відносин. Перемога над агресором стає запорукою не лише територіальної цілісності України, а й поширення принципів правового міжнародного порядку та демократичного миру на весь світ.

Не менш важливим є аспект стримування потенційних агресорів у майбутньому. Досягнення стійкого миру можливе або через знищення противника як дієздатної сили, або через його включення у систему владного порядку, що позбавляє його здатності до самостійних агресивних дій. Україна разом із міжнародною спільнотою забезпечує не просто військову перемогу, а створює фундамент для нового глобального порядку, який унеможливлює повторення аналогічної агресії будь-якою іншою державою.

Ліберально-демократичний урок війни полягає в тому, що перемога України стає каталізатором поширення демократичного простору миру, зміцнення регіональної та глобальної безпеки і утвердження міжнародного права як головного регулятора відносин між державами. Демократія в ХХІ столітті виступає не лише внутрішньополітичним надбанням, а й стратегічним ресурсом держави, здатним ефективно протидіяти імперському агресору. Українська війна демонструє, що лише поєднання військової відсічі, дипломатичного тиску, глобальної коаліції та утвердження демократичних принципів здатне створити міцний фундамент для безпечного і цивілізованого світу.

У цьому сенсі українська війна має універсальний урок для всього світу: успіх у боротьбі за демократію та свободу визначає не лише майбутнє України, а й долю Європи та глобальної системи міжнародних відносин. Перемога України формує передумови для посилення демократичних інституцій, розвитку прав людини та міжнародного права, встановлення нового стандарту для всіх держав, що прагнуть миру і безпеки. Історичне порівняння з німецько-радянською війною дозволяє простежити сталі принципи демократії як захисного механізму проти імперського насильства, водночас демонструючи, що сучасна глобальна коаліційна взаємодія на основі цінностей і прав людини є безпрецедентним і надзвичайно ефективним ресурсом для перемоги над агресором.

Українська боротьба за свободу, демократію та права людини стає наочним свідченням того, що демократія може бути не лише ідеологічним орієнтиром, а й реальною силою, здатною формувати безпечну міжнародну архітектуру. Перемога України на полі бою та в дипломатичному, інформаційному і культурному вимірах створює міцну основу для утвердження демократичних принципів, поширення демократичного миру та зміцнення системи глобальної безпеки. Урок сучасної війни полягає в тому, що демократія, права людини та міжнародне право стають невід’ємними складовими ефективної стратегії захисту від імперського насильства, а їхнє утвердження в Україні є сигналом для всього світу, що боротьба за свободу і верховенство права є універсальною цінністю, що здатна визначати майбутнє цивілізаційного порядку.

11.Історико-ретроспективний вимір

Історико-ретроспективний урок російсько-української війни повномасштабної фази полягає у необхідності радикального переосмислення історичних наративів, міфів і спадщини ХХ століття, які тривалий час визначали уявлення про війну, імперію та роль України в європейській історії. Подібно до того, як німецько-радянська війна 1941–1945 рр. стала переломним моментом для формування повоєнної історичної пам’яті, сучасна війна актуалізувала питання історичної відповідальності, спадкоємності насильства та маніпуляцій минулим як інструменту сучасної політики. Німецько-радянська війна була інкорпорована радянською владою в канон «Великої вітчизняної війни», який з часом перетворився на сакралізований міф. Цей міф виконував не лише меморіальну, а й ідеологічну функцію, легітимізуючи радянську владу, репресії, експансію та право Москви говорити від імені «переможців». Україна в цьому наративі постала як простір героїчних битв і жертв, але не як самостійний історичний суб’єкт. Її людські втрати, досвід подвійної окупації, внутрішні трагедії та амбівалентність воєнних виборів були витіснені або маргіналізовані.

Сучасна російсько-українська війна демонструє, що цей міф не є нейтральною історичною пам’яттю, а залишається дієвим політичним інструментом. Росія використовує міфологізований образ «Великої вітчизняної війни» для легітимації нової агресії, відтворюючи бінарну схему «визволителі — фашисти». Таким чином, історія ХХ століття редукується до спрощеного морального сценарію, в якому сучасна Україна штучно вписується в роль ворога. Порівняльний аналіз дозволяє деконструювати цю логіку, показуючи, що радянська перемога у війні не анулювала імперського характеру радянської держави й не запобігла відтворенню насильства у нових формах.

Історико-ретроспективний вимір сучасної війни полягає також у виявленні довготривалої спадкоємності імперської політики щодо України. Війна 2022–2026 рр. не є історичною аномалією, а радше кульмінацією тривалого процесу, що включає ліквідацію української державності у XVIII столітті, репресії ХІХ століття, Голодомор, масові депортації, знищення інтелігенції та політику русифікації. У цьому контексті німецько-радянська війна постає не як винятковий момент єдності, а як черговий етап, у якому українське суспільство зазнало колосальних втрат без отримання політичної суб’єктності.

Український досвід повномасштабної війни демонструє необхідність критичного переосмислення минулого як умови захисту майбутнього. Відмова від радянських історичних кліше, деколонізація пам’яті та повернення голосу українському досвіду Другої світової війни стали не лише академічним завданням, а елементом національної безпеки. Історія перестала бути сферою абстрактних інтерпретацій і набула екзистенційного значення, оскільки саме через історичні міфи Росія намагається виправдати знищення української державності.

Важливим уроком є також усвідомлення того, що історична пам’ять не є фіксованою, а трансформується під впливом нових подій. Подібно до того, як після 1945 року сформувався новий канон пам’яті про війну, події 2022–2026 рр. започаткували глибоку трансформацію української історичної свідомості. Війна змусила суспільство по-новому поглянути на події ХХ століття, співвіднести їх із сучасним досвідом і побачити структурну подібність між минулими й нинішніми формами насильства.

Історико-ретроспективний урок війни полягає і в переосмисленні ролі України в європейській історії. Україна перестає бути «прикордонням» чи «буферною зоною» між імперіями й постає як самостійний історичний актор, чия боротьба має континентальне значення. Як німецько-радянська війна визначила архітектуру Європи другої половини ХХ століття, так сучасна війна формує нову історичну перспективу, у якій Україна виступає одним із ключових чинників трансформації європейського простору.

Зі стратегічної точки зору історико-ретроспективний вимір війни засвідчує небезпеку історичного ревізіонізму, що ґрунтується на вибірковій пам’яті та сакралізації минулого. Досвід ХХ століття переконливо показує, що некритичне ставлення до історії створює передумови для повторення катастроф. Саме тому український досвід деконструкції імперських міфів має універсальне значення для всієї Європи, яка знову стикається з викликом авторитарного реваншизму.

У підсумку історико-ретроспективний урок російсько-української війни полягає в тому, що боротьба за майбутнє неможлива без чесної розмови про минуле. Україна, захищаючи свою державність у ХХІ столітті, водночас повертає історії її складність, багатоголосся і правду. Саме в цьому полягає глибинний сенс сучасної війни як історичної події, що виходить далеко за межі свого часу і визначає траєкторію розвитку не лише українського, а й європейського історичного простору.

12. Екзистенційно-цивілізаційний вимір

Екзистенційно-цивілізаційний урок російсько-української війни є узагальнюючим і водночас найглибшим у концептуальному сенсі. Він виходить за межі класичних військово-політичних інтерпретацій і торкається фундаментальних питань буття, ідентичності, історичної суб’єктності та цивілізаційного вибору. Для України війна 2022–2026 рр. є не лише збройним конфліктом між державами, а боротьбою за саме право на існування — державне, культурне, мовне й цивілізаційне. У цьому сенсі вона ближча не до традиційних міждержавних воєн, а до воєн на знищення, у яких ставка робиться на заперечення самого факту буття іншого.

У компаративному вимірі така логіка не є унікальною для українського досвіду. ХХ століття знає низку екзистенційних воєн — від нацистських кампаній на Сході Європи до геноцидальних конфліктів другої половини століття, де війна ставала інструментом тотального заперечення «іншого» як історичного й культурного суб’єкта. Німецько-радянська війна 1941–1945 рр. у цьому контексті також мала виразний екзистенційний вимір, однак він був прихований за універсалістським наративом «визволення» і перемоги. Сучасна російсько-українська війна, навпаки, оголює цю логіку, демонструючи її імперську та деструктивну сутність без ідеологічних прикрас.

Екзистенційний характер війни проявляється передусім у запереченні Росією легітимності української ідентичності. Декларації про «штучність» України, заперечення української мови, культури й історії, а також практики фізичного знищення цивільного населення, депортацій і культурного стирання вказують на війну як на форму онтологічного насильства. Йдеться не про контроль над територією, а про знищення можливості іншого бути собою. Саме тому війна набуває екзистенційного виміру, у якому на кону стоїть саме буття політичної та культурної спільноти.

Цивілізаційний вимір війни тісно пов’язаний з цим екзистенційним викликом. Російсько-українська війна є зіткненням не лише держав, а й двох несумісних моделей цивілізаційного розвитку. З одного боку — авторитарно-імперська модель, заснована на сакралізації державної сили, ієрархії, історичного ревізіонізму та зневазі до індивідуальних прав. З іншого — європейська модель, що ґрунтується на принципах правової держави, політичного плюралізму, свободи вибору та поваги до людської гідності. Україна в цій війні постає як простір цивілізаційного вибору, де абстрактні цінності набувають конкретного екзистенційного виміру.

У компаративному зрізі цей конфлікт можна співвіднести з іншими цивілізаційними зламами, які визначали хід світової історії: протистоянням ліберальних і тоталітарних режимів у середині ХХ століття, холодною війною між демократіями й комуністичним блоком, а також сучасними конфліктами між відкритими й закритими суспільствами. Водночас російсько-українська війна має принципову відмінність: вона відбувається в постбіполярному світі, який тривалий час вважав цивілізаційні війни пережитком минулого. Саме тому її екзистенційний характер став несподіваним і шокуючим для значної частини міжнародної спільноти.

Для України екзистенційно-цивілізаційний урок війни полягає в усвідомленні того, що державність і свобода не є історично гарантованими. Вони потребують постійного підтвердження — політичного, культурного й, у крайніх випадках, військового. Війна трансформувала українську ідентичність, перевівши її з площини дискурсивного самовизначення у площину практичного буття. Бути українцем у цій війні означає не лише належати до певної культурної традиції, а робити екзистенційний вибір на користь свободи, відповідальності та солідарності.

Для Європи й світу цей урок має універсальне значення. Російсько-українська війна стала тестом на здатність міжнародної системи захистити не силу, а право, не факт агресії, а принцип суверенності й людської гідності. Вона поставила під сумнів уявлення про автоматичність цивілізаційного прогресу й показала, що регрес до імперських і антиутопічних моделей залишається реальною загрозою. У цьому сенсі війна в Україні є не периферійним конфліктом, а центральною подією сучасної цивілізаційної динаміки.

Порівняльний аналіз дозволяє також побачити, що екзистенційні війни завжди мають довготривалі наслідки. Вони змінюють не лише кордони, а й уявлення про допустиме, можливе й неможливе. Подібно до того, як Друга світова війна заклала основи сучасного міжнародного права й концепції злочинів проти людяності, російсько-українська війна актуалізує питання відповідальності за агресію, геноцидальні практики та культурне знищення. Вона змушує переосмислити саму природу війни в умовах формальної глобалізації та нормативної міжнародної системи.

У підсумку екзистенційно-цивілізаційний урок російсько-української війни полягає в тому, що свобода й право на існування не є абстрактними цінностями, а категоріями реального історичного буття. Для України ця війна є боротьбою за життя в повному сенсі цього слова — за можливість бути собою в історії. Для світу — це випробування на здатність захистити цивілізаційні засади, на яких ґрунтується сучасний міжнародний порядок. Саме в цьому полягає її глибинне значення як події, що виходить далеко за межі національного конфлікту й визначає траєкторію розвитку глобальної цивілізації у ХХІ столітті.

Висновки.

Підбиваючи підсумки, необхідно констатувати, що на даному етапі осмислення уроків широкомасштабної фази російсько-української війни 2022–2026 рр., зокрема і на порівняльному зрізі з німецько-радянською війною 1941–1945 рр. об’єктивно не можна претендувати на завершеність і повноту. Насамперед це пояснюється незавершеністю української боротьби проти російської агресії у зв’язку з тим, що війна триває. Відповідно, практика консолідованої боротьби України за відновлення своєї територіальної цілісності та суверенітету в міжнародно визнаних кордонах 1991 року, за свободу, гідність, загальноєвропейські цінності і повернення до життя міжнародно-правових норм і принципів Статуту ООН й інших чинних міжнародних актівпродукуватиме нові підходи до бачення й узагальнення підсумків, досвіду і уроків як широкомасштабної фази, так і сучасної російсько-української війни загалом.

Подальші результати подібних досліджень опиратимуться на ширшу емпіричну і теоретичну базу, але, безумовно, враховуватимуть і вже набутий досвід історичних напрацювань в царині вивчення і осмислення ключових уроків широкомасштабної стадії російської агресії проти України. Водночас уже сьогодні можна виокремити системні уроки, які охоплюють державницький, суспільний, ідентичнісний, інформаційно-смисловий, політико-дипломатичний, військово-технічний, інтеграційний, геополітичний, безпековий, ліберально-демократичний, історико-ретроспективний та екзистенційно-цивілізаційний виміри чи діапазони війни.

Державницький урок російсько-української повномасштабної війни полягає в усвідомленні неминучості боротьби за незалежність, важливості єдності нації, стійкості перед агресором, сили армії, ролі міжнародної підтримки та розумінні, що війна триває вже майже 12 років, від 2014-го, і є продовженням багатовікової боротьби України за державність. Цей урок підкреслює необхідність сильної армії, національної ідентичності та усвідомлення історичного контексту протистояння з Росією.

Суспільний урок демонструє, що сучасне суспільство може бути джерелом мобілізації та стратегією виживання держави. Горизонтальна самоорганізація, волонтерський рух, соціальна відповідальність та довіра до збройних сил стали ключовими чинниками, які перешкодили реалізації сценарію швидкого колапсу української державності. Високий рівень громадянської солідарності і соціальної згуртованості виступає стратегічним ресурсом нарівні з чисельністю армії та обсягами військового виробництва.

Ідентичнісний урок повномасштабної російсько-української війни, полягає в остаточному самоусвідомленні українців як окремої, політично зрілої та незламної нації. Війна перетворила українську ідентичність із «декларативної» (за паспортом) на «ціннісну» (за переконаннями). Це ідентичність вільної людини, яка обирає гідність навіть ціною надвисоких випробувань.

Станом на січень 2026 року російсько-українська війна стала глобальним «інформаційно-смисловим уроком», що докорінно змінив уявлення про безпеку, технології та стійкість демократій. Протидія ворожим інформаційним камапаніям та інфомаційно-психологічним операціям, рашистській дезінформації та міфотворчості виступає змістовним стержнем ефективності та національно-суспільної значимості цього уроку. Інформаційно-смисловий урок підкреслює важливість боротьби за правду, історичні факти та цінності. Російська дезінформаційна машина, діяльність «русского мира» і міфотворчість слугують прикладом глобальної інформаційної війни, де маніпуляція смислами стає одним із вирішальних засобів агресії. Український досвід, що включав прозору комунікацію, щоденні брифінги, документування злочинів, показав, що інформаційна стійкість є невід’ємною складовою військової та дипломатичної ефективності.

Політико-дипломатичний урок підкреслює, що легітимність і відповідність міжнародному праву значно підвищують ефективність держави у війні. Україна стала центром ціннісної коаліції демократичних держав, а дипломатичний фронт забезпечив санкційний тиск, військову підтримку та політичну ізоляцію агресора. Дипломатія виступила не допоміжним, а стратегічним інструментом сучасного ведення війни.

Головним військово-технічним уроком повномасштабної війни стало остаточне завершення епохи домінування великих, дорогих і складних платформ на користь масових, дешевих та високоточних автономних систем. Сучасна війна — це змагання технологічних ітерацій, де перевагу отримує той, хто швидше масштабує виробництво дешевих технологій та адаптує програмне забезпечення під нові загрози.

Інтеграційний урок війни демонструє, що сучасна державність не може існувати ізольовано. Виживання і розвиток середніх та малих держав ХХІ століття залежать від їхньої здатності інтегруватися у ширші політичні, безпекові та ціннісні спільноти, насамперед у євроатлантичний простір. Досвід України показав, що здатність швидко налагодити взаємодію з НАТО та ЄС стала стратегічним ресурсом у протидії агресії та підвищила колективну обороноздатність.

Геополітичний урок демонструє, що нейтралітет не гарантує безпеки, а агресія однієї держави здатна дестабілізувати регіональні й глобальні системи. Війна України стала маркером кризи постбіполярного світу, тестом здатності міжнародного співтовариства забезпечити баланс між силою і правом, свободою і авторитарною домінацією.

Безпековий урок підкреслює, що довіра до агресора не може бути основою політики безпеки. Війна 2022–2026 рр. підтвердила необхідність превентивних дій, готовності до тривалого протистояння та концентрації реальної сили на національному, регіональному і глобальному рівнях. Надійність безпекових гарантій та здатність захищати територіальну цілісність держави визначаються не деклараціями, а ефективністю стратегічних і тактичних рішень.

Український досвід довів, що демократичні цінності можуть бути джерелом національної стійкості, а не слабкістю. Відданість українців демократії лише зміцнилася через протиставлення власної системи російському авторитаризму. Майбутнє ліберального світу залежить від здатності демократій підтримувати єдність у довгостроковій перспективі. Урок полягає в тому, що перемога України є визначальною для долі світової демократії загалом. Якщо ліберальні держави не зможуть забезпечити поразку агресора, світовий порядок може остаточно трансформуватися у світ «реальної політики» відкритих і прихованих держав-агресорів, які прагнуть поділити світ на сфери впливу.

Історико-ретроспективний урок вказує на необхідність критичного переосмислення минулого. Російська монополізація пам’яті про Другу світову війну демонструє, що історія може використовуватися як інструмент легітимації агресії. Український досвід деконструює ці міфи, повертаючи історичній пам’яті складність і багатовимірність, а також забезпечуючи зв’язок історичного досвіду з сучасними викликами безпеки та державності.

Екзистенційно-цивілізаційний урок війни став узагальнюючим. Війна 2022–2026 рр. — це боротьба за право на існування, державне та культурне, за цінності свободи і демократії. Вона демонструє, що сучасні конфлікти стають війнами за буття, де політичні та цивілізаційні вибори визначають долю не лише окремої держави, а й всього міжнародного співтовариства.

Загалом, попередній досвід і аналіз широкомасштабної фази війни вказують на мультифакторність сучасних конфліктів. Вони поєднують військову, політичну, інформаційну, соціальну та цивілізаційну складові. Водночас уроки цієї війни підтверджують, що успішна протидія агресії потребує комплексного підходу, інтеграції національних ресурсів із міжнародною підтримкою, активного залучення суспільства та постійного переосмислення історичного та цивілізаційного досвіду. Подальші наукові дослідження будуть збагачуватися новими емпіричними даними, але вже зараз можна стверджувати, що уроки широкомасштабної російської агресії проти України формують універсальну рамку розуміння ведення війни, державного виживання і цивілізаційного вибору в XXI ст.

Бібліографія

1. Агресія Росії проти України: історичні передумови та сучасні виклики / П. П. Гай-Нижник (керівник проекту, упоряд. і наук. ред.); авт. кол.: П. П. Гай-Нижник, Л. Л. Залізняк, І. Й. Краснодемська, Ю. С. Фігурний, О. А. Чирков, Л. В. Чупрій. Київ : «МП Леся», 2016. 586 с.
2. Віднянський С., Мартинов А. (2023). Війна Росії проти України та міжнародне співтовариство. Київ: Парлам. вид-во. 336 с.
3. Гай-Нижник П. П. (2017). Росія проти України (1990–2016 рр.): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення. Київ: «МП Леся».
4. Горбулін В. П. (2016). Крим. Війна: передумови російської агресії [. Retrieved from: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Diialnist/2399.html (04.11.2025).
5. Дорошко М., Балюк В. (2018). Гібридна війна Росії проти України після Революції гідності. Київ: Ніка-Центр.
6. Киридон А. М. (Ed.) (2021). Україна. 30 років незалежності. Київ: Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво».
7. Киридон А., Троян С. (2024). Деконструкція стабільності: вплив російсько-української війни на формування нової системи міжнародних відносин // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. Київ. Вип. 33. С. 10–24.
8. Киридон А. М., Троян С. С. (2009). Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року: історико-політологічний аналіз. Київ-Рівне: РІС КСУ.
9. Парахонський Б. О., Яворська Г. М. (2019). Онтологія війниі миру: безпека, стратегія, смисл. Київ: НІСД.
10. Перепелиця Г. М. (2015). Україна – Росія: війна в умовах співіснування. Київ: Видавничий дім «Стилос».
11. Плохій С. (2023). Російсько-українська війна: повернення історії / Пер. з англ. М. Ларченка. Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 400 с.
12. Почепцов Г. (2016). Смисли і війни: Україна і Росія вінформаційній і смисловій війнах. Київ: Києво-Могилянська Академія.
13. Смолій В. А. (2022). Історик і війна. Retrieved from: http://resource.history.org.ua/item/0016388 (23.10.2025).
14. Троян С. С., Киридон А. М. (2024). Передумови, причини, характер війни. Російсько-українська війна. Енциклопедичний глосарій / Упорядники: д.і.н., проф. А. Киридон, к.і.н., доц. А. Іваненко; за заг. ред. д.і.н., проф. А. Киридон. Київ: ДНУ «Енциклопедичне видавництво». Вип. 1. С. 14–27.
15. Троян С. С., Киридон А. М. Метапростори російсько-української війни в причинно-наслідковій парадигмі. Російсько-українська війна. Енциклопедичний глосарій / Упорядники: д.і.н., проф. А. Киридон, к.і.н., доц. А. Іваненко; за заг. ред. д.і.н., проф. А. Киридон. Київ: ДНУ «Енциклопедичне видавництво». Вип. 1. С.65–90.
16. Троян С.С., Киридон А.М. (2023). Українська пастка для російського Левіафана: Монографія. Київ: Ніка-Центр. 400 с.
17. Acharya A., Buzan B. (2019). The Making of Global International Relations. Origins and Evolution of IR at its Centenary. Cambridge and New York: Cambridge University Press.
18. Bieleń S. (2021). Turbulence in the Post-Cold War Era.Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego.
19. Bucharest Summit Declaration. (2008). Issued by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Bucharest on 3 April 2008. Retrieved from: http://www.summitbucharest.gov.ro/en/doc_201.html (доступ: 04.11.2025).
20. Felshtinsky Y., Stanczew M. (2022). Blowing Up Ukraine: The Return of Russian Terror and the Threat of World War III. London: Gibson Square.
21. Green V. (2022). Russia – Ukraine, Putin – Zelenskyy: Your Essential Uncensored Guide to the Russia Ukraine History and War. London: Independent Publishing Network.
22. Herpen M. H. Van (2015). Putin’s Wars: The Rise of Russia’s New Imperialism. Second Edition. Lanham: Rowman & Littlefield Publishers.
23. Kuzio T. (2017). Putin’s War Against Ukraine: Revolution, Nationalism, and Crime. London: Publishing Platform.
24. Kuzio T. (2020). Crisis in Russian Studies? Nationalism (Imperialism), Racism and War. Bristol: E-International Relations Publishing.
25. Motyl A.J. (2001). Imperial Ends: The Decline, Collapse, and Revival of Empires. New York: Columbia University Press.
26. Plokhy S. (2017). Lost Kingdom: A History of Russian Nationalism from Ivan the Great to Vladimir Putin. London: Penguin Books UK.
27. Putin V. (2007). Speech and the Following Discussion at the Munich Conference on Security Policy. Retrieved from: http://en.kremlin.ru/events/president/transcripts/copy/24034 (03.11.2025).
28. Szostek J. (2017). Popular Geopolitics in Russia and Post-Soviet Eastern Europe. Europe-Asia Studies. Vol. 69, Issue 2: Special section: Popular Geopolitics in Russia and Post-Soviet Eastern Europe, pp. 195–201. doi.org/10.1080/09668136.2017.1288861
29. Troyan S., Kyrydon A. (2020). Conceptual Fundamentals of Post-Wesrphalian International Relations. Roczniki Nauk Społecznych. Vol. 12 (48), No 4, pp. 69–85. doi.org/10.18290/rns20484-5
30. Troyan S., Kyrydon A. (2021). InternatIonal relations as a system and a discipline: From the westphalian to the post-westphalian world order. Studia i Analizy Nauk Polityce. No 1, pp. 107–121. doi.org/10.31743/sanp.12325
31. Troyan S., Kyrydon A., Kosiak S., Nechaieva-Yuriichuk N. (2025). Neo-post-bipolar international relations: turbulence in the context of the Russian-Ukrainian war: Monograph. Kyiv: Publishing House «Interservice». 196 p.
32. Troyan S., Nechaieva-Yuriichuk N. (2020). Evolution of the Westphalian Order under the Influence of the World Wars: Historical and International Relations Aspects. Codrul Cosminului. Vol. 26, No. 1, July, pp. 187–206. doi.org/10.4316/CC.2020.01.011
33. Troyan S., Kyrydon A. (2022). The Russian-Ukrainian war (2014-2022): Basic preconditions and causes. Balkan Social Science Review. Vol. 20. Pp. 157–179.

Автор

• А. М. Киридон
• С. С. Троян

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 10.01.2026