Труая, Анрі

Труая́, Анрі́ [Труайя; фр. Troyat, Henri; справжні прізвище та ім’я — Тарасов, Лев Асланович; вірм. Լեւոն Թորոսեան (Левон Торосян); 01.11.1911, м. Москва, тепер РФ — 04.03.2007, м. Париж, Франція] — письменник, біограф, лауреат Гонкурівської премії (1938), член Французької академії (з 1959). Писав французькою мовою.

Життєпис

Народився у сім’ї багатого купця — власника залізничних компаній та фірми з продажу сукна, що мала філії по всій Російській імперії. Був черкесько-вірменського походження. Виховувався швейцарською гувернанткою, яка навчала його французької мови, і російською нянею. У 1917 родина залишила Росію. Спочатку сім’я виїхала на Кавказ (де батьки володіли величезним маєтком), з Кавказу до Криму, потім, через Чорне море, до м. Константинополя (тепер Стамбул; там отримав паспорт на ім’я Левон Торосян від посольства Вірменії), згодом до м. Венеції та у 1920 приїхала до Франції.

Труая закінчив ліцей імені Пастера у передмісті Парижа Неї-сюр-Сен; згодом Паризький університет, здобув юридичну освіту та ступінь ліценціата права. Отримав французьке громадянство (1933), відслужив у армії у м. Меці. У 1935–1943 працював редактором у префектурі тодішнього департаменту Сена (з 1964 поділений на 4 департаменти). Від 1943 повністю присвятив себе літературі.

Похований на кладовищі Монпарнас.

Творчість

Творчий доробок письменника становлять романи, новели та біографічні книжки.

Уже перші романи Труая, написані в традиціях французької інтимної та психологічної прози, були високо оцінені й отримали літературні нагороди: «Оманливе світло» («Faux jour»; 1935) — Народну премію, «Ключ від неба» («La Clef de voûte»; 1937) — премію Макса Барту Французької академії, «Павук» («L’Araigne»; 1938) — Гонкурівську премію (став наймолодшим лауреатом цієї премії). Роман «Павук» був проданий у Франції тиражем 100 тис. примірників і започаткував кар’єру письменника.

Труая вважав, що романіст має позабути про теорії професорів літератури та цілковито віддатися шаленій літературній пристрасті. Цією пристрастю він був охоплений усе життя, до останніх днів писав нові твори. Труая — автор 105 книжок. Його стиль письма простий і водночас багатий, вирізняється глибиною, силою реалізму, точним добором слів і бездоганним фразуванням. Письменник не належав до жодної літературної школи, не замикався в жодній системі.

Твори Труая були у Франції справжніми бестселерами, знайшли відгук у найширшій читацькій аудиторії. За статистикою 1978, приблизно 57 % французів читали принаймні один із творів Труая (кращий показник був лише у О. де Бальзака). За опитуванням 1994, проведеним авторитетною установою «Софрес» («Sofres») Труая був визнаний найулюбленішим письменником французів. За обсягом своїх творів був одним із найплідніших французьких авторів свого покоління. Як романіст і біограф є найвідомішим письменником Франції повоєнного періоду.

Значна частина романів Труая присвячена історичним подіям і долі емігрантів з Російської імперії, які опинилися у Франції. За словами академіка Ж. М. Руара (нар. 1943; Франція), Труая акліматизував суворі російські пристрасті, пристосувавши їх до французької цивілізації. Так, його трилогія «Поки стоятиме земля» («Tant que la terre durera»; 1947–1950) розповідає історію російської родини на тлі бурхливих подій історії 1888–1939, цикл романів «Світло праведників» («La Lumière des Justes»; т. 1–5, 1959–1963) — історію російського офіцера, який знайшов своє кохання і відкрив для себе демократичні ідеали (оповідь починається у Парижі 1814, далі йдеться про декабристів повстання і завершується початком війни між Францією і Росією 1854); трилогія «Спадкоємці майбутнього» («Les Héritiers de l’avenir»; 1968–1970) розповідає про скасування кріпацтва, романи «Альоша» («Aliocha»; 1991) і «Юрій» («Youri»; 1992) присвячені дітям російських емігрантів. Писав також твори, що зображували події французької історії та сучасне французьке суспільство. Цикл романів «Сівба і жнива» («Les Semailles et les Moissons»; т. 1–5, 1953–1958) змальовує драматичні події світових війн і долю французької селянської родини з 1913 по 1945, яка завдяки праці й мужності знаходить своє місце під сонцем; трилогія «Родина Ейглетьєрів» («Les Eygletière»; 1965–1967) — історію паризького адвоката і його трьох дітей, досліджує французьке суспільство напередодні соціального вибуху травня 1968; трилогія «Москвич» («Le Moscovite»; 1974–1975) — про долю француза, який дитиною опинився в Росії, та про війну 1812; окремі романи — «Сніг у жалобі» («La Neige en deuil»; 1952; екранізовано — фільм «Гора», 1956, режисер Е. Дмитрик) розповідає про авіакатастрофу на засніженій гірській вершині; роман «Дружина Давіда» («La Femme de David»; 1990) — про епоху Французької революції 1789–1799 та художника Давіда; роман «Бурі великої родини» («Les Turbulences d’une grande famille»; 1999) — про багату родину промисловців, в якій діти витрачають статки, вкладаючи їх в божевільні проєкти; роман «Дочка письменника» («La Fille de l’écrivain»; 2001) — про взаємини старого академіка і молодого романіста тощо. У своїх романах Труая залишався консерватором у літературних формах, не вдаючись ні до сюрреалістичних провокацій, ні до авангардистських експериментів. Він продовжував традиції бальзаківського роману.

Уже отримавши визнання як романіст, Труая взявся за написання біографій. Спеціалізувався на історичних і літературних біографіях. За словами письменника, після того, як він працював над вигаданими персонажами та намагався зробити неправду правдоподібною і вигадку — хвилюючою, він відчув необхідність відновити контакт з дійсністю, підкоритися справжнім документам, перейти від мрії до життя. Його біографічні твори засновані на ґрунтовних дослідженнях. Для них характерні психологічний аналіз та драматизація історичних подій. Письменник стверджував, що письменник має прожити крок за кроком, день за днем життя свого персонажа. Автор біографій: «Достоєвський» («Dostoïevski»; 1940), «Пушкін» («Pouchkine»; 1946), «Дивна доля Лермонтова» («L'Étrange Destin de Lermontov»; 1952), «Толстой» («Tolstoï»; 1965), «Гоголь» («Gogol»; 1971), «Катерина Велика» («Catherine la Grande»; 1977, премія послів, 1978), «Петро Великий» («Pierre le Grand»; 1979), «Олександр І» («Alexandre Ier»; 1981), «Іван Грозний» («Ivan le Terrible»; 1982), «Чехов» («Tchekhov»; 1984, Велика премія літературних критиків), «Тургенєв» («Tourgueniev»; 1985), «Флобер» («Flaubert»; 1988), «Мопассан» («Maupassant»; 1989), «Олександр ІІ, цар-визволитель» («Alexandre II, le tsar libérateur»; 1990), «Микола ІІ» («Nicolas II»; 1991), «Золя» («Zola»; 1992), «Верлен» («Verlaine»; 1993), «Бодлер» («Baudelaire»; 1994), «Бальзак» («Balzac»; 1995), «Распутін» («Raspoutine»; 1996), «Микола І» («Nicolas Ier»; 2001), «Марина Цвєтаєва» («Marina Tsvetaïeva»; 2002), «Олександр ІІІ, сніговий цар» («Alexandre III, le tsar des neiges»; 2004), «Александр Дюма, п’ятий мушкетер» («Alexandre Dumas, le cinquième mousquetaire»; 2005), «Пастернак» («Pasternak»; 2006) та ін. Описуючи історію російських монархів, Труая показував, що вони, за винятком Миколи ІІ, розпочинали своє правління, проголошуючи волю до здійснення реформ, а завершували автократією або тиранією.

Труая належать також романи: «Мертвий хапає живого» («Le mort saisit le vif»; 1942), «Знак бика» («Le Signe du taureau»; 1945), «Анна Предайль» («Anne Prédaille»; 1973), «Хліб чужини» («Le Pain de l'étranger»;1982), «До завтра, Сільві» («À demain, Sylvie»; 1986), «Усе моє життя було брехнею» («Toute ma vie sera mensonge»; 1988), «Французька гувернантка» («La Gouvernante française»; 1989), «Пісня безумних» («Le Chant des insensés»; 1993), «Торговець масками» («Le Marchand de masques»; 1994), «Виклик Ольги» («Le Défi d'Olga»; 1995), «Ваш покірний і відданий слуга» («Votre très humble et très obéissant serviteur»; 1996), «Наречена людожера» («La Fiancée de l'ogre»; 2004) та ін.; п’єси «Живі» («Les Vivants»; 1946), «Себастьян» («Sébastien»; 1949) та ін.; автобіографічний твір «Такий довгий шлях» («Un si long chemin»; 1976); новели — збірки «Жест Еви» («Le Geste d'Ève»; 1964), «Нескінченні перешкоди» («L'Éternel contretemps»; 2003) тощо.

Твори Труая перекладені багатьма мовами світу.

Україніка

У деяких творах письменника є зв’язок з Україною. Так, в біографії «Гоголь» неодноразово згадується Україна, місця, пов’язані з життям М. Гоголя, український фольклор, змальовуються українські пейзажі, подаються у французькому перекладі уривки з творів Гоголя, присвячені Україні. Про М. Гоголя як письменника з України згадано в романі «Пісня безумних». У романі «Юрій» деякі події відбуваються в Україні (міста Харків, Одеса).

Українською мовою окремі твори Труая переклали О. Секретарьов, М. Венгренівська.

Нагороди та визнання

Лауреат Гонкурівської премії (1938), Великої літературної премії князя Монако (1952) та низки інших премій. Нагороджений найвищою відзнакою Франції — Великим хрестом ордена Почесного легіону (2006), командор ордена Заслуг і ордена Літератури і мистецтв. На честь письменника у Князівстві Монако випущено марку. На будинку в м. Парижі, де мешкав Труая, встановлено меморіальну дошку.

Додатково

Колишній президент Франції Ж. Ширак назвав Труая «гігантом французької літератури».

Письменник утримувався від політичної та громадської діяльності, однак підписав колективне звернення всесвітньо відомих вірменських діячів з вимогою визнання та засудження вірмен геноциду.

Цитата

«Ця Україна, така, якою її змальовує автор, утім, дуже вселяє оптимізм. Захопившись мальовничістю і фантасмагорією, він безтурботно ігнорував існування кріпацтва. […] Здається, Гоголь як противагу хотів надати їй усієї поетичності, на яку був здатний».

«Cette Ukraine, telle que l’auteur la dépeint, est du reste, fort rassurant. Préoccupé de pittoresque et de fantasmagorie, il ignore sereinement l’existence du servage. […] Il semble que Gogol ait voulu lui donner comme contrepoids tout la poésie dont il était capable».
А. Труая. Гоголь. Цит. за: Troyat H. Gogol. Paris : Flammarion, 1971, p. 106)

Твори

Faux Jour. Paris : Plon, 1935; L’Araigne. Paris : Plon, 1938; Le Mort saisit le vif. Paris : Plon, 1942;
Le Signe du taureau. Paris : Plon, 1945; Pouchkine. Paris : Perrin, 1946;
Tant que la terre durera, t. 1–3. Paris : La Table ronde, 1947–1950;
La Neige en deuil. Paris : Flammarion, 1952;
Les Semailles et les moissons, t. 1–5. Paris : Flammarion, 1953–1958;
La lumiere des justes, t. 1–5. Paris : Flammarion, 1959–1963;
Tolstoї. Paris : Fayard, 1965;
Les Eygletière, t. 1–3. Paris : Flammarion, 1965–1967;
Les Heritiers de l’avenir, t. 1–3. Paris : Flammarion, 1968–1970;
Gogol. Paris : Flammarion, 1971; Tchekhov. Paris : Flammarion, 1985;
Flaubert. Paris : Flammarion, 1988;
La Gouvernante française. Paris : Flammarion, 1989; Maupassant. Paris : Flammarion, 1989;
La Femme de David. Paris : Flammarion, 1990;
Zola. Paris : Flammarion, 1992;
Verlaine. Paris : Flammarion, 1993. 486 p.;
Le Chant des insensés. Paris : Flammarion, 1993. 316 p.;
Baudlaire. Paris : Flammarion, 1994; Balzac. Paris, 1995;
La Fille de l’ecrivain. Paris, 2001;
Alexandre Dumas. Paris : Grasset, 2005. 512 p.; Pasternak. Paris, 2006.
Укр. перекл. — Зелений записник: Новели. Київ : Дніпро 1982. 238 с.; Бубуль: Новела. // «Всесвіт», 1984, № 2, с. 97–100; Дивовижна пригода містера Бредборо: Оповідання // «Всесвіт», 1993, № 2.

Література

Соломарська О. Труайя. // Труайя А. Зелений записник. Київ : Дніпро, 1982. С. 5–19;
Brochier J.-J. Henri Troyat, écrivain au travail // Magazine littéraire, 1988, № 255, juin;
Henri Troyat // XX siècle. Les grands auteurs français. Paris : Bordas, 1997. P. 847;
Enand J.-P. Troyat Lev Tarassov dit Henri // Dictionnaire de la Literature française XX siécle. Paris, 2000. P. 804–806; Schmitte M. P.
Troyat Henri. // Beaumarhais J.-P.., Couty D., Rey A. Dictionnaire des écrivains de langue française, v. 2. Paris, 2001. P. 1897–1899;
Rouart J.-M. Henri Troyat a posé son stylo. «Paris Match», 2007, № 3016, 8–14 mars.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Труая, Анрі // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Труая, Анрі (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 30.10.2025