Тарас Шевченко й національна архітектурна традиція
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
У Європі не кожній нації вдалося створити (хай навіть колись, у далекому минулому) свій власний, ні на кого не схожий архітектурний стиль (як давнім грекам) і виплекати власну архітектурну традицію. Українці на це спромоглися: наша архітектура доби Козаччини і Гетьманщини (17–18 ст.) є цілком оригінальним, неповторним і саме українським внеском до скарбниці світової архітектури.
Усвідомлення цього прийшло до нас надто пізно й повільно — тільки на початку 20 ст. Перед тим історики та краєзнаці студiювали нашу стару архiтектуру, описували її пам’ятки, але без систематизацiї матеріалу, без осмислення i побудови наукових концепцiй. Досить рано, ще при початках тих студiй, стало зрозумiло, що ця архiтектура — оригiнальне явище серед будiвничого мистецтва iнших народiв свiту. Але, виходячи з цiлком слушного намiру поставити автохтонне явище у загальний контекст розвитку свiтової культури, у тому числi й еволюцiї великих архiтектурних стилiв, нашу елiтарну архiтектуру доби Гетьманщини (а саме вона привертала найбiльшу увагу), намагалися охарактеризувати то «грецькою», то «візантійською», іноді — «ґотичною». А зрештою у розпачi писали, як полтавець Микола Арандаренко, що «церкви ці не мають ніякого вигляду», тому й віднести їх до якогось світового архітектурного стилю неможливо.
Тарас Шевченко був чи не першим, хто належно оцінив ці архітектурні витвори й побачив у їхній множині певну змістовну, формальну й хронологічну єдність, тобто — національну архітектурну традицію. Відтоді цю архітектуру стилістично визначали коректніше, але теж по-різному: «українське бароко», «козацьке бароко», «українське відродження», «національний архітектурний стиль» тощо. Попри термінологічні розбіжності, спільним у розумінні цієї архітектури стало визнання її національної неповторності і пов’язаності з козацтвом та Гетьманщиною, тобто з українською автономією 17–18 ст.
Особливо значним є внесок Т. Шевченка як видатного художника у формування іконографічної бази щодо архітектурних пам’яток козацтва і Гетьманщини. Він замалював представлені нижче краєвиди Чигирина, Іллінську (Богданову) церкву та руїни кам’яниці Богдана Хмельницького в Суботові, Чигиринський дівочий, Мотронинський, Межигірський, Густинський, Почаївський, Видубицький київський, Хрестоздвиженський полтавський, Михайлівський і Вознесенський переяславські монастирі, собор і садибу І. Котляревського у Полтаві, Покровську церкву в Переяславі, кам’яницю і церкви в Седневі, а також інтер’єр Успенського собору Почаївського монастиря, дерев’яну дзвіницю у Василівці, дерев’яну церкву в Андрушах та багато інших пам’яток. Варто відзначити документальну точність Т. Шевченка — і в словесних описах, і в рисунках, акварелях, офортах. Його малюнки архітектурних ансамблів Густинського, Почаївського, Межигірського, переяславських Вознесенського й Михайлівського монастирів, полтавського собору започаткували історико-мистецьке студіювання цих пам’яток. І зараз ці зображення є незамінимими й неоціненними джерелами інформації для українських істориків архітектури, пам’яткознавців та реставраторів.
За часів Шевченкової молодості у Російській імперії панував запозичений із Європи космополітичний стиль класицизму. Після остаточної ліквідації української автономії у 1780-х міста підросійської України розвивалися в річищі загальноімперських тенденцій, найголовнішою з яких було «регулярство», тобто регламентація та уніфікація всіх сторін суспільного життя, а особливо — у новоприєднаних землях, таких як Україна, Польща, Фінляндія і балтійські краї, щоб вони, за відомим висловом Катерини ІІ, «перестали дивитися, як вовки у ліс». Одним із методів імперської уніфікації стало перепланування міст на засадах естетики класицизму. Найлаконічнішу образну характеристику долі, яка спіткала у 19 ст. визначні українські міста доби Гетьманщини, дав Т. Шевченко в поемі «Гайдамаки»:
«Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн».
У своїх мандрах по Україні Т. Шевченко відвідав усі гетьманські столиці — Чигирин, Батурин, Глухів, інші історичні міста Лівобережжя — Лубни, Переяслав, Прилуки, Полтаву, Чернігів, Ніжин, Козелець, Кролевець, Конотоп тощо. І скрізь шукав одного — слідів «козацької слави», але не знаходив. Ось що він побачив у останній гетьманській столиці Глухові. Тут і далі подаємо тексти наших українських класиків такими, як вони написані, без перекладу: «...улицы были почти сухи и я пошел шляться по городу, отыскивая то место, где стояла знаменитая Малороссийская коллегия и где стоял дворец гетмана Скоропадского (…) Но где же эта площадь? Где этот дворец? Где коллегия с своим кровожадным чудовищем — тайною канцеляриею? Где все это? И следу не осталось! Странно! А все это так недавно, так свежо! Сто лет каких-нибудь мелькнуло, и Глухов из резиденции малороссийского гетмана сделался самым пошлым уездным городком. Благовест к обедне прервал мои невеселые вопросы, и я, перекестяся, пошел в Николаевскую церковь, один-единственный памятник времен минувших».
У цьому фрагменті з повісті «Капітанша» автор дуже точно підмітив суть містобудівної політики імперії стосовно колишніх головних міст Гетьманщини: перетворити їх на рядові адміністративні центри найнижчого рангу (Чигирин і Глухів — повітові міста) або навіть на позаштатні містечка, як Батурин (він зрештою став «селищем міського типу» й повернув собі статус міста тільки 2008 завдяки Президенту України В. Ющенку). Усе це викликало знамениті Шевченкові інвективи на адресу Богдана Хмельницького як призвідника підпорядкування Гетьманщини Москві:
«Якби то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! Здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або в калюжі утопивсь,
В багні свинячім(написано 18 авг. 1859 р. у Переяславі)
Попри респектабельне європейське походження класицистичної архітектури, на наших теренах її сприймали критично. Казенщина, тобто цілковита одержавленість цієї сфери і брутальний імперський диктат викликали цілком зрозумілі заперечення, і не тільки у Т. Шевченка. Правнук останнього гетьмана України К. Розумовського, російський літературний класик граф Олексій Костянтинович Толстой (близький приятель імператора Олександра ІІ, котрий просив його за Т. Шевченка), оцінюючи тогочасне містобудування в імперії, просто назвав московитів «спадкоємцями Батия і Мамая» (при цьому царів називав «московськими ханами»). У радикальному несприйнятті казенного російського класицизму нащадка К. Розумовського підтримав нащадок ще одного козацького гетьмана — Євстафія (Остапа) Гоголя. У знаменитій статті Миколи Гоголя «Об архитектуре нынешнего времени» зроблено присуд імперській уніфікації архітектури: «…новые города не имеют никакого вида. Они так правильны, так гладки, так монотонны, что, прошедши одну улицу, уже чувствуешь скуку и отказываешься от желания заглянуть в другую. Это ряд стен, и больше ничего (…) Прочь этот схоластицизм, предписывающий строения ранжировать под одну мерку и строить по одному вкусу! Город должен состоять из разнообразных масс, если хотим, чтобы он доставлял удовольствие взорам».
Не слід забувати, що розвиток української національної архітектури 18 ст. було перервано у неприродний, насильницький спосіб. І новий архітектурний стиль — класицизм — тут ні до чого. 1801 петербурзький Синод просто заборонив будувати в Україні церкви «в малоросійском вкусє». І від початку 19 ст. усі церковні, адміністративні й громадські споруди вимагалося зводити тільки за «зразковими проєктами», які розсилалися із Санкт-Петербурга. Більшість міст України забудовували саме за такими проєктами. Їхньою головною прикметою була не класицистична стилістика, а «казарменний» образ, який створювався при реалізації на місцях цих, безумовно, якісних проєктів, опрацьованих найкращими тогочасними зодчими, такими як москвич Матвій Казаков чи петербуржець Андреян Захаров.
Навіть у суто приватному будівництві панських садиб чи міських будинків запанував класицизм — як явище архітектурної моди. Її саркастично висміяв у своїй поемі згаданий О. Толстой. Його, як і інших сучасників, знеохочували не так самі класицистичні форми, як їхня загальнообов’язковість, силоміць насаджувана по всій імперії.
Пізню, так звану миколаївську фазу класицизму, яку застав у повному розквіті молодий Т. Шевченко, вдало схарактеризував М. Гоголь: «Всем строениям городским стали давать совершенно плоскую, простую форму. Дома старались делать как можно более похожими один на другой, но они более были похожи на сараи или казармы, нежели на веселые жилища людей. Совершенно гладкая их форма ничуть не принимала живости от маленьких правильных окон. И этою архитектурою мы еще недавно тщеславились, как совершенством вкуса, и настроили целые города в ее духе! (…) В публичных огромных зданиях мы показываем такую архитектуру, которую вряд ли можно назвать особенным родом: в ней столько безмыслия, такое негармоническое соединение частей, такое отсутствие всякого воображения, что недостает сил назвать ее имеющею свой характер архитектурою».
У такому контексті архітектурні витвори козацтва і доби Гетьманщини, які уціліли в Україні, сприймалися сучасниками як цілком чужорідні імперсько-класицистичній естетиці й архітектурному середовищу, що формувалося на базі цієї естетики. Російські державні структури та урядовці слушно вбачали у цій архітектурі певну небезпеку — джерело «малоросійского сєпаратізма». Але проникливі, національно налаштовані мислителі, до яких слід зарахувати, передусім, Т. Шевченка та П. Куліша, сприймали й оцінювали споруди часів Гетьманщини як свідчення не тільки принципово іншого архітектурного напряму, а й зовсім іншої культури й іншої політичної традиції. Для Т. Шевченка церкви доби Гетьманщини були живими представниками козаччини:
«А онде, онде за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу...
З Дніпром своїм розмовляє,
Розважає тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирає
На світ з домовини,
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави!
Твої люде окрадені,
А панам лукавим...
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!»
Цей вірш-спогад про колишнє називається «Сон (Гори мої високії)». Написано його 1847 на засланні, в Орській кріпості. Якщо згадана у ньому церковця є ніби узагальненим, типологічним образом козацького храму, то у вірші, написаному на два роки раніше, Іллінська церква-усипальниця Богдана Хмельницького у селі Суботові виступає уособленням політичної програми засновника гетьманської держави (як розумів ту програму сам поет) та невтішних результатів її реалізації:
«Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.»
Поет ототожнює жалюгідний стан церкви-усипальниці великого гетьмана з безправним політичним становищем України в Російській імперії. Крім того, Т. Шевченко пророче підмітив одну дуже характерну закономірність: технічний стан пам’яток архітектури доби Гетьманщини (добрий, незадовільний чи аварійний) завжди, в усі епохи і за всіх політичних режимів найадекватніше відображає реальний, а не декларований чи удаваний стан України та її державності:
«Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!»
У нашого поета був також власний погляд на дослідження стародавніх пам’яток архітектури та археології, які розпочато у Російській імперії від 1830-х, а на Чигиринщині — у 1840-х. Сам беручи участь в археологічних розкопках як професійний художник, він ставився до цих «науково-дослідних» заходів не так тогочасної науки, як імперської адміністрації, негативно, але досить неоднозначно. З одного боку, виходячи зі стихійно сформованих українських позицій він аж ніяк не міг толерувати московські претензії на українську історико-культурну й політичну спадщину. Але водночас він дивився на всі ці вишукування у світлі знайомої йому ще з дитинства козацько-гайдамацької міфології Холодного Яру, в якій ішлося про Великий льох, де предки нібито сховали для нащадків щось містичне, велике і важливе, що в жодному разі не має потрапити до рук ворога. Ось як у світлі цієї двоєдиної позиції поет подає розкопки в Суботові:
«Копають день, копають два,
На третій насилу
Докопалися до муру
Та трохи спочили.
Поставили караули.
Ісправник аж просить,
Щоб нікого не пускали,
І в Чигрин доносить
По начальству. Приїхало
Начальство мордате,
Подивилось. «Треба, каже,
Своди розламати,
Вєрнєй дєло...» Розламали
Та й перелякались!
Костяки в льоху лежали
І мов усміхались,
Що сонечко побачили.
От добро Богдана!
Черепок, гниле корито
Й костяки в кайданах!»
Завершується цей сюжет містерії «Великий льох» на переможній ноті, у дусі козацької міфології Холодного Яру:
«Так малий льох в Суботові
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась».
Шевченкову увагу привертали й пам’ятки останнього періоду Гетьманщини, пов’язані з родиною Розумовських. Показово те, що Т. Шевченко не любить згадувати про гетьманство Кирила Розумовського. Для нього Розумовський передусім є графом Російської імперії. Відтак маємо тільки глуху й недоброзичливу згадку «як Кирило з старшиною пудром обсипались». А ближче до нашої теми, у повісті «Княгиня» знаходимо текст про храм у Козельці (що зберігся дотепер) і будинок у селі Лемешах (не збережено), навіть зі спробою атрибуції: «Город Козелец не отличается своею физиономиею от прочих своих собратий, поветовых малороссийских городов (…) Словом, городок ничем не примечательный; но проезжий, если он только не спит во время перемены лошадей или не закусывает у пана Тихоновича, то непременно полюбуется величественным храмом грациозной архитектуры растреллиевской, воздвигнутым Наталией Розумихою, родоначальницею дома графов Разумовских. В шести верстах от г. Козельца, в селе Лемешах, в бедной хатке на сволоке , или балке, читаешь: «Сей дом соорудила раба Божия Наталия Розумиха 1710 року Божого». А в г. Козельце в величественном храме читаешь на мраморной доске: «Сей храм соорудила графиня Наталия Разумовская в 1742 году». Странные два памятника одной и той же строительницы!»
Принципово важливим, але ще мало дослідженим є те, як Шевченкова поезія і проза справили прямий вплив на розвиток архітектури в Україні. Від середини 19 ст. у краї серед освіченої та національно зорієнтованої еліти з’явилося зацікавлення своєю історичною архітектурою. Це засвідчує такий хрестоматійно відомий об’єкт як «Будинок для гостей» у садибі Григорія Ґалаґана в селі Лебединцях на Прилуччині, збудований на замовлення і коштом власника садиби 1854–1856 за проєктом архітектора Євгена Червінського (не збережено). Будинок був дерев’яним, під високою солом’яною стріхою. Він нагадував традиційну українську хату «на дві половини», тільки велику й ускладнену прибудовами. Усі кімнати, згідно з українською традицією, мали пласкі дерев’яні стелі на різьблених сволоках, печі та груби, декоровані кахлями. Г. Ґалаґан, як цілком свідомий українець, дуже чітко й недвозначно сформулював свою мету: «щоб відродилась наша архітектура так, як відродилась наша поезія в устах поетів» (маючи на увазі передусім Т. Шевченка). І це починання зрозумів і схвалив Т. Шевченко, залишивши лаконічий запис у своєму «Журнале»: «Барская, но хорошая и достойная подражания затея».
Якщо задатися питанням про шляхи подальшого розвитку архітектури, якими вони бачились трьом критикам російської архітектурної казенщини Миколаївської доби — аристократам-інтелектуалам Олексію Толстому й Миколі Гоголю з одного боку і Тарасові Шевченку з іншого, то помітимо суттєву різницю в їхніх позиціях. Якщо О. Толстой пропонував повернутися до стилістики так званого Єлизаветинського бароко, то М. Гоголь обстоював свою улюблену ґотику. Тож їх обох можна вважати прихильниками різноманітних «неостилів», які розквітнуть у добу історизму після 1860-х. І тільки один Т. Шевченко підтримав орієнтацію на власну національну архітектурну традицію. Відтак є всі підстави вважати його не стільки прихильником історизму в архітектурі другої половини 19 ст., скільки предтечею національно-романтичних стилізацій в українському дусі та пошуків власне українського архітектурного стилю, які стануть актуальними і дістануть практичне втілення аж у ті часи, коли святкуватимуть 100-річний ювілей Т. Шевченка.
Отже вплив архітектури, створеної у часи козацтва та Гетьманщини, на подальший розвиток зодчества України був досить неоднозначним. Перш за все, не були однозначними ідеологічні оцінки української архітектурної спадщини: діячі свідомого українства вбачали в ній незаперечну підставу самобутності українського народу. Тому у 19–20 ст. ця архітектурна спадщина стала предметом політичної боротьби, в якій свідоме українське громадянство вивчало, популяризувало й захищало її, а проімперські сили — забороняли, спотворювали, нищили.
Для Т. Шевченка та пізніших діячів українського національного відродження саме архітектурна спадщина доби козацтва й Гетьманщини засвідчувала не тільки наявність в Україні автохтонної архітектурної традиції, архітектурного напряму, принципово відмінного від московитського й загальноімперського, а й живу присутність зовсім іншої культури; а значить — і політичної традиції, протилежної московитській. Зокрема, храми доби Гетьманщини виступали у цьому контексті ніби уцілілими представниками української козаччини. Тому в добу національного відродження кінця 19 — першої чверті 20 ст. саме на архітектуру доби козацтва та Гетьманщини орієнтувалися в своїх творчих пошуках провідні тогочасні архітектори (В. Кричевський, Г. Лукомський, Д. Дяченко, П. Альошин), яким вдалося сформували новітній і самобутній український архітектурний стиль.
Галерея
Джерело всіх ілюстрацій: Вечерський В. Тарас Шевченко й усвідомлення національної архітектурної традиції // Українська культура. 2013. № 8 (1016). С. 10–19.
Т. Шевченко. Чигиринський дівочий монастир. Сепія. 1845 р.
Т. Шевченко. Мотрин монастир. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. Видубецький монастир у Києві. Офорт. 1844 р.
Т. Шевченко. В Густині. Церква Петра і Павла. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. В Густині. Трапезна церква. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. В Седневі. Сепія. 1846 р.
Т. Шевченко. Почаївська лавра з півдня. Акварель. 1846 р.
Т. Шевченко. Києво-Межигірський монастир. Олівець. 1843 р.
Т. Шевченко. Воздвиженський монастир у Полтаві. Сепія, акварель, туш. 1845 р.
Т. Шевченко. Будинок І. П. Котляревського а Полтаві. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. Церква Покрови в Переяславі. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. Вознесенський собор в Переяславі. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. Михайлівська церква в Переяславі. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. Богданова церква в Суботові. Акварель. 1845 р.
Т. Шевченко. Богданові руїни в Суботові. Акварель. 1845 р.
Будинок для гостей у садибі Г. Галагана у с. Лебединці (не збережено). Фото кінця 19 ст.
Література
- Гоголь Н. Собрание сочинений в 6 томах. Т. 6. Москва : Гос. изд-во худ. литературы, 1953. 455 с.
- Таранушенко С. Шевченко — художник. Київ : Рад. Україна, 1961. 78 с.
- Шевченко Т. Твори в 5 томах. Київ : Дніпро, 1978. Т. 3. 416 с.
- Овсійчук В. Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури. Львів, 2008. 414 с.
- Вечерський В. Тарас Шевченко й усвідомлення національної архітектурної традиції // Українська культура. 2013. № 8 (1016). С. 10–19.
- Вечерський В. Архітектура Гетьманщини у творчості Тараса Шевченка // Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць. Вип. 7. Київ—Глухів : Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК, 2014. С. 6–12.
Автор
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 31.10.2025
