ТаНаХ

ТаНаХ (івр. תנ"ך) — Святе Письмо юдаїзму. Назва є акронімом трьох частин Тора: (תורה, Закон), Невіїм (נביאים, Пророки), Ктувім (כתוב'ם, Писання). Термін утвердився в середньовіччі і походить з масоретського середовища. Більш давні назви: Га-сфарім (הַסְּפָרִים, книги), яку юдеї елліністичного світу калькували грецькою як Біблія (βιβλια, книги) і яка увійшла через латину в європейські мови, та мікра (מקרא, «читання» як сутність єврейської літургії). Згідно з релігійною традицією, тексти були створені між 1300 (1200) і 400 р. до н.е., за науковими оцінками – в період між 900 і 165 р. до н.е. Текст написаний давньоєврейською мовою (гебрайською, біблійним івритом), частково (зокрема в книгах Даниїла та Ездри) присутні фрагменти арамейською.

Канон ТаНаХу

Канон єврейської Біблії – остаточна, незмінна редакція, яка вважається результатом Божественного одкровення – складається з 24 книг, які на івриті часто іменують за першими словами тексту. І. ТОРА (Вчення, Закон) – епічні і законодавчі книги, авторство яких традиція приписує Мойсею:

1. Буття (בראשית, Берешіт)
2. Вихід (שמות, Шемот)
3. Левіт (ויקרא, Ваїкра)
4. Числа (במדבר, Бемідбар)
5. Второзаконня (דברים, Дварім)

ІІ. НЕВІЇМ (Пророки) – хронікально-епічні (Ранні пророки) та поетичні (Пізні пророки) книги, що охоплюють період від входу ізраїльтян в Землю Обіцяну і до Вавилонського полону Юдеї (порядок текстів не відображає хронологію їх написання, а базується на змістовій логіці): Ранні пророки (ראשונים נביאים, Невіїм рішонім):

6. Книга Ісуса Навина (יהושע, Єгошуа)
7. Книга Суддів (שופטים, Шофтім)
8. Книги Самуїла 1 і 2 (שמואל, Шмуель)
9. Книги Царів 1 і 2 (מלכים, Мелакім)

Пізні пророки (אחרונים נביאים, Невіїм ахаронім): 10. Книга Ісаї (ישעיה, Єшаягу)
11. Книга Єремії (ירמיה, Ірміягу)
12. Книга Єзекіїла (יחזקאל, Єхезкель)
13. 12 малих пророків – Шнем асар (שנים עשר)

• Книга Осії – Хошеа (הושע)
• Книга Йоіла – Йоель (יואל)
• Книга Амоса – Амос (עמוס)
• Книга Авдія – Овадья (עובדיה)
• Книга Йони – Йона (יונה)
• Книга Михея – Міха (מיכה)
• Книга Наума – Нахум (נחום)
• Книга Аввакума – Хавакук (חבקוק)
• Книга Софонії – Цеванья (צפניה)
• Книга Аггея – Хагай (חגי)
• Книга Захарії – Зекар’я (זכריה)
• Книга Малахії – Малахі (מלאכי)

ІІІ. КТУВІМ (Писання) – збірка високохудожніх текстів різних жанрів, присвячених подіям єврейської історії, філософським і морально-етичним аспектам юдаїзму:

Поетичні книги: Три книги істини (Сіфрей емет, ספרי אמת)
‏‎ 14. Книга Псалмів – Техілім (תהלים)
15. Книга Приповістей (Притч) – Мішлей (משלי)
16. Книга Йова – Йов (איוב)
П’ять сувоїв: (Хамеш мегілот, חמש מגלות)
17. Пісня пісень – Шір га-шірім (שיר השירים)
18. Книга Рути – Рут (רות)
19. Плач Єремії – Ейка (איכה)
20. Книга Еклезіаста – Кохелет (קהלת)
21. Книга Естери – Естер (אסתר)
Інші книги:
22. Книга Даниїла – Даніель (דניאל)
23. Книги Ездри і Неємії – Езра ве-Нехем’я (עזרא ונחמיה)
24. Книги Хроніки (1 и 2) – Діврей га-яммім (דברי הימים)

В юдейських джерелах немає точного відповідника терміну «канон», хоча ідея цього поняття, безумовно, належить євреям як «народу Книги». Поділ Священного Писання (כִּתְבֵי הַקֹּדֶשׁ, кітвей ха-кодеш) не є результатом класифікації книг за їх змістом чи літературним жанром, а обумовлена логікою історичного процесу. Концепція створення канону передбачає тривалий процес відбору творів, а необхідною умовою вважалася святість як результат Божественного одкровення.

Про три розділи ТаНаХу говорять Філон Александрійський у праці «Про споглядальне життя» (25) та Йосиф Флавій у праці «Проти Апіона» (1:8), хоча автори не використовують термінів «Невіїм» і «Ктувім». Традиційне рабинське число 24 книги зустрічається у Вавилонському Талмуді і мідрашах (напр., Мідраш Когелет 12:12). У низці позарабинських джерел зафіксовано число 22 книги у складі ТаНаХу, що символічно відповідає кількості літер єврейського алфавіту. Такий підрахунок здійснювався шляхом приєднання книги Рути до книги Суддів, а Плачу Єремії – до книги Єремії. Зокрема, цю цифру згадують Йосиф Флавій у творі «Проти Апіона» 1:8 (хоча й не наводить список книг), Ориген у цитаті в Євсевія Кесарійського «Церковна історія» 6:25 (323-325) та Єронім Стридонський в «Prologus Galeatus». Дослідники не дійшли остаточної згоди щодо часу встановлення канону ТаНаХу, однак сходяться в думці, що біблійні книги були написані і відредаговані поетапно протягом кількох сотень років. За різними джерелами є низка версій: деякі вчені стверджують, що початковий канон був установлений завдяки діяльності Ездри і вчених його кола у період Другого Храму (5 ст. до н.е.); інші дослідники пов’язують установлення канону з династією Хасмонеїв (140-37 до н.е.); є також думка, що його було прийнято лише в 2 ст., чи навіть пізніше. Традиційною гіпотезою до 2 пол. 20 ст. вважалося, що канон був затверджений на соборі в Ямнії (нині м. Явне, Ізраїль) в к. 100 р. під ідейним проводом Аківи бен Йосефа (тоді ж, як вважають, була підтверджена канонічність книг Пісні Пісень, Еклезіаста і Естери), однак сучасні вчені вважають, що такого собору рабинів не було, і це можлива реконструкція, а не історичний факт. Є лишень дані, які свідчать, що між 70 і 100 р. рабини дискутували з приводу приналежності тих чи інших книг до рангу священних і є згадки про встановлення числа канонічних книг. Було вироблено ряд критеріїв для включення до канону: книги мали бути написані до 4 ст. до н.е., або належати автору, який жив до цього часу. Оригінальною мовою мав бути іврит, а книги мали набути широкого розповсюдження. В силу цього певні книги, які вважалися священними в деяких єврейських общинах, до канону не увійшли.

Рабинські джерела (попри неможливість точного встановлення до якого часу вони належать) вказують на різночитання у сувоях Тори з т.з. храмового архіву, що свідчить про те, що на певному етапі часів Другого Храму вже існував загальноприйнятий варіант, з яким звірялись інші списки з метою уніфікації тексту. Також існування обов’язкового офіційного тексту Біблії відображено в галахічних документах періоду повстань проти Риму. Очевидно, текст остаточно сформувався в 1 ст., коли після руйнації Храму народ потребував релігійної і національної єдності. За майже 6 століть з часів останніх списків танаїтського періоду (бл. 200 р.) і до найбільш ранніх середньовічних списків у біблійному консонантному тексті не відбулося помітних змін.

Найдавніші відомі зв’язні тексти ТаНаХу представлені у Кумранських рукописах. Цей корпус текстів містить усі книги пізнього юдейського канону (окрім Естери), а також тексти, які пізній юдаїзм канонічними не вважав (Книга ювілеїв, Книга Еноха). Найбільшим числом копій представлені: Тора (особливо Второзаконня), Псалми і Ісая. Це дало підстави для наукових інтерпретацій, що головний склад канону на той час був в основному визначений.

На сьогодні більшість дослідників в історії тексту єврейської Біблії виділяють принаймні три етапи:

1. Текст, прийнятий в Єрусалимській святині, набуває чинності порівняно з іншими типами текстів, при цьому правопис не є встановленим (3 ст. до н.е. – 70 н.е.). Це т.з. протомасоретський текст.
2. Після руйнації Єрусалиму протомасоретський текст набуває статусу авторитетного в юдаїзмі і його написання уніфікується (70 р. – 7 ст.).
3. Вимова фіксується шляхом системи оголосування, масора забезпечує умови для збереження тексту (з 8 ст.). Ця версія отримала назву масоретського тексту.

Три частини ТаНаХу розміщені в порядку їх часової канонізації. Тора набула авторитетного (канонічного) статусу, можливо ще в 5 ст. до н.е., на що вказує Книга Ездри 7:6. Джерела, що увійшли до складу Тори, мають давнє походження й визнавалися священними ще в ранні періоди єврейської історії. Остаточне оформлення, систематизація та редагування текстів (хоча ще не в сучасній версії) відбувалися, ймовірно, під час Вавилонського полону (VI ст. до н. е.) або невдовзі після нього, про що свідчить вплив вавилонської цивілізації на низку сюжетів Книги Буття.

Невіїм, як вважають, був в основному сформований до елліністичного періоду (до 323 р. до н.е.), про що свідчить відсутність у пророчих книгах грецьких слів (окрім пізніх вставок, як от: Іс. 19:18 в Септуагінті) та згадок про події після падіння Перської імперії, зокрема, про завоювання Юдеї греками. Однак остаточне канонічне закріплення розділу Невіїм, ймовірно, відбулося пізніше, як вважають, у 2 ст. до н.е., коли посилання на «Закон і Пророків» як на авторитетні тексти зустрічаються в Книзі Сираха (Сираха 48:22–49:10), яку датують бл.180 р. до н.е. та Кумранських текстах (напр., 4QMMT C10), що підтверджує їхнє священне значення. Найпізнішою книгою ТаНаХу є Книга Даниїла, кінцева редакція якої датується близько 165–160 рр. до н.е., яка за своїм змістом належить до пророчих, а також презентує новий літературний жанр – апокаліпсис. Однак вона увійшла не до Невіїм, а до Ктувім, оскільки канон Пророків на той час, як вважають, уже був закритий. З тієї ж причини до Ктувім потрапили й Хроніки – пізня історична книга, яка доповнює Самуїла та Царів.

Зміст Ктувіму, як вважається, лишався остаточно не визначеним до завершення процесу канонізації у 2 ст. Євангеліє від Луки посилається на «Закон Мойсея, Пророків і Псалми» (Лук 24:44). Термін «Псалми» у Луки міг відображати ранню традицію, де Псалтир був найавторитетнішим текстом Ктувіму. Книга Сираха в передньому слові перекладача на грецьку мову (бл. 132 до н.е.), поряд із Законом і Пророками, згадує «інші писання» однак їх змісту не уточнює. До Ктувіму увійшли книги, що демонструють значне жанрове та стилістичне розмаїття. Більша їх частина, як вважають, була написана ще в часи пророків і деякі з них у якості окремих текстів були канонізовані у порівняно ранні часи, однак не були включені до Невіїм, бо сприймалися скоріше як людська творчість, аніж богонатхненна (Псалми, Приповідки), або ж книги були відхилені з ідеологічних чи історичних міркувань (Еклезіаст). Інші книги (Ездри, Неємії, Хроніки, Даниїла) були написані надто пізно, через що не увійшли до Невіїм. Свідченням пізнього створення деяких текстів є також лінгвістичний аналіз: грецькі слова зустрічаються в Пісні Пісень, арамейські вставлення – в Книзі Даниїла, персизми – в Книзі Еклезіаста.

Порядок п’яти книг Тори є стабільним, як і книги Пророків, однак порядок всередині 12-ти малих пророків, міг бути різним. Поділ на ранніх і пізніх пророків вперше зустрічається в найдавніших друкованих виданнях на івриті, напр., видання Сончіно (1485). Ранніми пророками називають книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла і Царів. Дві останні книги були розділені перекладачами Септуагінти і увійшли до її складу як 1-4 Царів (у Вульгаті 1,2 Самуїла і 1, 2 Царів). Однак в єврейській рукописній традиції, а також в ранніх друкованих виданнях розділення книг Самуїла і Царів немає, воно з’явилось лише у 2-му виданні Венеціанської Біблії (1525) і з того часу є загальноприйнятим. Чотири книги ранніх пророків історико-критична біблеїстика відносить до девтерономічної традиції.

Порядок текстів у Ктувім в юдейській традиції довго лишався не фіксованим, напр., в кодексі Алеппо Хроніки розміщені не в кінці, а на початку, перед Псалмами. До раннього середньовіччя (до 11 ст.) кодифікується читання текстів П’яти сувоїв на окремі свята: Рута (Шавуот), Пісня Пісень (Песах), Еклезіаст (Суккот), Плач Єремії (Тіша бе-Ав) і Естер (Пурім). Невіїм і Ктувім не були визнані як канонічні самарянами і, вірогідно, садукеями.

Датування і авторство ТаНаХу

Датування текстів ТаНаХу важко встановити, і воно залишається предметом дискусій серед фахівців. Більшість дослідників сходяться на думці, що книги були створені між 8 і 2 ст. до н.е. Найдавнішим відомим рукописом на сьогодні є фрагмент сувою Книг Самуїла, знайдений у Кумрані і датований сер. 3 ст. до н.е. Оскільки жоден з оригінальних автографів не зберігся, датування ґрунтують на аналізі тексту, історичного контексту та сукупності наукових методів (філологічний і порівняльний аналіз, археологія). Критичний аналіз демонструє, що більшість біблійних текстів не були створені одноразово одним автором, а навпаки, протягом часу піддавалися більш чи менш суттєвій редакції. Багато з них є збірниками існуючих у традиції фрагментів, які пізніше могли бути доповненими, переробленими і оновленими відповідно до теологічних потреб часу.

Відкриття і дешифрування в 19 ст. аккадських текстів, які містять паралелі до деяких біблійних оповідей, а також знахідки рукописів у Кумрані в 20 ст., кардинально змінили уявлення про Біблію, дозволили висунути більш точні і надійні гіпотези. І хоча дискусії з приводу певних дат тривають, головні риси тексту, як вважають, наразі визначені. Протягом століть Біблію вважали словом Бога, яким Він надихнув обраних людей, тому історична достовірність текстів не підлягала сумніву у богословських колах. Однак натепер в академічному середовищі панує думка, що біблійна традиція широко використовувала псевдоепіграфіку – традиційну практику для давньосхідних літератур. Розгорнулася широка дискусія між традиціоналістами (прихильниками ранньої історичності) і мінімалістами (які датують тексти елліністичним періодом), однак переважна більшість спеціалістів займають помірковану позицію між обома крайнощами.

Давньоєврейська писемність походить від фінікійської (22 знаки, 1 тис. до н.е.), але питання про те, коли вона стала достатньо розвиненою для створення складних художніх творів, залишається відкритим, адже жоден з оригінальних текстів досі не віднайдений. Важливим свідченням грамотності є амулет із Кетеф-Хінома, на якому зображено те ж священницьке благословення, що і в Числах (6:24-27). Остраки з м. Тель-Арада (бл. 600 до н.е.) свідчать, що в Юдеї в к. 7 ст. до н.е. існувала розвинена писемність, що створювала необхідні умови для укладання біблійних книг. Однак саме поняття «оригінального тексту» є проблематичним, оскільки Біблія від початків відрізнялася чисельними варіантами (лише Тора містить більше 4 тис. варіативних читань).

У 18 ст. завдяки Ж. Астрюку виникла документарна теорія (гіпотеза), згідно з якою текст Тори є компіляцією кількох різних документів (див. Тора). Незважаючи на частковий консенсус в науці щодо документарної теорії, частина біблеїстів запропонувала альтернативні гіпотези, як от: теорія доповнень, теорія фрагментів та ін. На сьогодні важко достеменно визначити, яка позиція домінує, однак, не дивлячись на розбіжності, дослідники сходяться на думці, що формування Тори завершилося не пізніше поч. 3 ст. до н.е.

Щодо датування і авторства книг ТаНаХу, як вони виглядають наразі в релігійній і науковій інтерпретації, див. Таблицю 2.

Світоглядні підвалини ТаНаХу

Хоча біблійні тексти створювались протягом багатьох століть, ТаНаХ в його остаточній редакції демонструє цілісний світогляд, збазований на ідеї єдиного Бога, творця Всесвіту. Перші два розділи присвячені історії відносин між Богом і вибраним народом Ізраїлю, з яким Ягве укладає Завіт. В Біблії історія численних поразок євреїв і падіння їхньої державності пояснюється не тим, що ворог переважав їх чисельно, а трактується виключно як відмова правителів виконувати умови Завіту і дослухатися до пророків. З цього плине важлива ідея: якщо Ізраїль знову навернеться до Бога, то Він відновить обітниці, поверне євреям їхню землю і незалежність.

В біблійній літературі, як і в творчості інших давніх народів, є чимало свідчень про магію, людські жертвоприношення, жорсткість до переможеного ворога, безправ’я і соціальні утиски, однак відмінною рисою Біблії є те, що в ній яскраво виражена і протилежна тенденція – тенденція зростання гуманності, моральна і соціальна відповідальність окремої особистості, вищим імперативом якої є справедливість (Вих. 16:20). Ідея вибраності не проголошувала панування євреїв над іншими народами, а, навпаки, покладала на них обов’язок слідувати високим моральним принципам. Пророки вперше в історії підняли моральну поведінку до вирішального історичного фактору, провіщали мир між усіма народами і остаточне встановлення справедливості.

В давньоєврейській літературі вперше – у порівнянні з навколишніми культурами – народжується принципово нове уявлення про Бога. Давньосхідні (особливо месопотамські) міфічні сюжети переосмислені ТаНаХом з позицій нового світогляду: ідея монотеїзму, розуміння Бога як чистої духовності і морального абсолюту, але одночасно як живої особистості, досконалої у своїй повноті, заперечує будь-які магічні практики. Біблійний Бог, на відміну від язичницьких богів, не зображується як істота зі сталими антропоморфними чи зооморфними рисами, натомість антропоморфізми в тексті щодо Бога мають виключно метафоричну функцію.

Бог в текстах ТаНаХу найчастіше називається трояко: 1) Ель (Всевишній) часто з додаванням Шаддай (Сильний), або ж формою величальної множини від Ель – Елохім. 2) майже 7 тис. разів вживане табуйоване для промовляння власне таємне ім’я Бога, відкрите Мойсею, т. з. тетраграматон (грец. τετραγράμματον – «слово з чотирьох літер») יהוה (ЙХВХ), яке реконструюють орієнтовно як Яхве (при промовлянні замінюється словом «Адонай» – «Господь»); 3) поєднання першого і другого варіантів «Яхве Елохім» (Господь Бог) як форма допустимої заміни для непроголошуваного священного імені.

Бог вступає в діалог з людиною, і хоча вона не може Його бачити, вона здатна відчувати Його присутність, чути Його голос, що проявляється в т.з. теофаніях – богоявленнях, метафорах присутності Бога серед людей у вигляді стихій (переважно вогню, вітру, напр.: Вих. 19:18, Чис. 11:31 ). На відміну від язичницьких богів, біблійний Бог чекає від людини не покори, а любові і вірності, натомість обіцяє Свою вірність і любов (Втор. 7:9), підкреслюючи необхідність одне в одному. Повнота Його існування не може бути досконалою без вільного визнання Його людиною – улюбленим творінням. Саме тому Бог обирає спочатку окремих людей, а потім і цілий народ. Ідея свободи волі і відповідальності як її наслідку – одна з головних у ТаНаХу. Звідси походить основоположна ідея біблійних текстів – ідея Завіту між Богом і людьми, яка передбачає свободу вибору для обох сторін. З ідеєю Завіту пов’язана також ідея історії як цілеспрямованого руху назустріч Богові і кожен біблійний текст є частиною великого цілого, доповненням і виконанням попереднього.

Жанрова природа і мова ТаНаХу

Біблійні автори творили в межах традиційних літературних форм, поширених у давньосхідній культурній традиції. Ця консервативність, разом із переважною анонімністю текстів та широким використанням псевдоепіграфіки (приписування творів авторитетним особам минулого), значно ускладнює визначення історичних шарів у межах самого ТаНаХу. Значна частина текстів ТаНаХу є поетичними з притаманною їм мовною метафорикою і особливою ритмікою. До суто поетичних текстів належать: Псалми, Притчі Соломона, Пісня Пісень, Книга Йова, Еклезіаст, Плач Єремії. Інші написані своєрідною ритмізованою прозою з елементами поезії (паралелізм, симетрія, повтори). Одночасно в ТаНаХу зароджується і художня проза, як-от: Книги Царів, чи повісті-притчі. Тексти канону є вершиною давньосхідної літературної традиції, найбільшою мірою втілюють естетичну категорію величного, в основі якої – несумірність людського життєвого виміру з божественним буттям, що, однак, надає людині духовну перспективу.

Біблійна поезія вирізняється жанровим розмаїттям, включає лірику релігійну (молитви, поховальні пісні та гімни, як-от Псалми, Плач Єремії), філософську (Еклезіаст), любовну (Пісня Пісень), дидактичну (Приповісті Соломона), а також особливий жанр пророчої поезії (віршовані фрагменти в книгах Ісаї, Єремії, інших пророків).

Біблійний епос, як і вся давньосхідна література того періоду, ще не демонструє чіткого розмежування між поезією та прозою. Міфічний епос (наприклад, космогонічна та антропогонічна оповіді у Бутті) та історичний епос (оповіді про Вихід або завоювання Ханаану у Книзі Ісуса Навина) регулярно включають поетичні фрагменти, а іноді й цілі пісні, такі як Пісня Дебори (Суд. 5:2-31) чи Пісня Мойсея (Втор. 32:1-43). Окрім епічних форм, у ТаНаХу також представлений жанр новели з чіткою сюжетною лінією (Рута, Естер), а також біографічні повісті, як-от життєписи Саула та Давида у Книгах Самуїла, які відзначаються об'єктивністю та відсутністю ідеалізації персонажів, оцінюючи їх з високих морально-релігійних позицій.

Історичні твори ТаНаХу включають як храмові та палацові літописи (Книги Царів та Хронік), так і розгорнуті законодавчі збірники (наприклад, Вих. 20-23 або основна частина Второзаконня). Культові приписи, особливо у Книгах Левіт і Числа, часто поєднують ритуальні інструкції з оповідними елементами. Окрему групу становлять пророчі тексти, які поєднують проповідницький пафос із літературною витонченістю, особливо у творах пізніх пророків (напр., Ісая, Амос, Осія). Особливий феномен становить т.з. «література премудрості», що демонструє як практичну мудрість (Приповісті Соломона), так і філософський скепсис (Еклезіаст), піднімає проблему теодицеї (Йов), а також демонструє жанровий синтез – напр., у Книзі Йова поетична частина обрамлена прозовим прологом і епілогом. У Ктувимі також представлений новий жанр – апокаліпсис – видіння про кінець часів (Даниїл). Ця жанрова різноманітність, що поєднує різні літературні традиції Близького Сходу, робить біблійні тексти унікальним явищем у світовій літературі.

Книги ТаНаХу написані на івриті за виключенням бл. половини Книги Даниїла (2:4b-7:28) і частини книги Ездри (4:8-6:18, 7:12-26), які написані арамейською; два арамейських слова зустрічаються у Бутті (31:47) і один вірш на араміті – в Єремії (10:11). Мова ТаНаХу відображає період в сотні років, протягом яких іврит пройшов різні стадії розвитку. В деяких поетичних фрагментах (Бут 49, Вих. 15, Чис. 33-24, Втор. 32-33, Суд. 5) відображені найбільш ранні мовні пласти, тоді як мова книг, написаних після Вавилонського полону (Аггей, Захарія, Малахій, Еклезіаст, Ездра, Неємія, Даниїл) демонструє певні ознаки постбіблійного івриту. В середньовічних списках і друкованих виданнях дотепер текст, як правило, складається з трьох елементів: приголосних, знаків оголосування (діакритики) і літургійної кантиляційної нотації. І хоча перші текстуальні свідчення сягають бл. 300 до н.е., консонантний текст складався поступово, починаючи з давнини, а два останні елементи були запроваджені масоретами.

Історичні умови формування канону ТаНаХу

Створення ТаНаХу прямо пов’язане з перебігом єврейської історії, яка осмислюється як безперервний діалог людини з її Творцем. Біблійна версія давньоєврейської історії починається з того, що бл. 2000 р. до н.е. людина на ймення Терах з невідомих причин залишає зі своїм родом месопотамське місто Ур, переправляється через Євфрат і після тривалих мандрів приходить в землю Харран (традиція ототожнює з однойменним містом на території нинішньої Туреччини). Звідси виводять етнонім «євреї» – іврім, עִבְרִים – ті, що перейшли (з іншого берега). Ці події підтверджують давні документи, знайдені в Палестині, а також Ел-Амарнські листи фараонів з м. Ахетатона (бл. сер. 14 ст. до н.е.), де, як вважають, євреї названі народом хапіру (хабіру).

Згідно з переданням в Харрані синові Тераха – Аврааму відкрився Єдиний Бог на ймення Ель Шаддай і запропонував укласти з ним Завіт, обіцяючи покровительство Аврааму і його нащадкам, а також Землю Обіцяну – Ханаан. Завіт між Богом і Авраамом символізується ритуалом обрізання чоловіків. Так розпочинається діалог між людиною і Богом, ідея Завіту стає головною для духовної свідомості євреїв і починає визначати хід подальшої історії. Найбільш рання епоха історії єврейського народу – епоха прабатьків (патріархів) охоплює проміжок з 2000 до 1600 до н.е. і відображена у Книзі Буття.

Період приблизно з 1600 до 1200 до н.е. пов'язаний з переданням про прихід до Єгипту (де, як вважають, євреї рятувались від посухи), поневолення, а потім Вихід і мандри пустелею до Землі Обіцяної. Ці події відображені в Книзі Виходу, де народ укладає Завіт з Богом: на горі Синай Мойсею було відкрито новий закон – Тору, отримані Скрижалі Завіту з Декалогом. Сорокарічне блукання пустелею (поки не помре останній, народжений у рабстві) завершилося приходом в Землю Обіцяну, куди, однак сам Мойсей не увійшов, а Вихід було завершено під орудою його наступника Ісуса Навина.

Відомо, що у 13 ст. до н.е. євреї знову з’являються в Ханаані і в процесі боротьби з місцевими племенами (ханаанейцями і філістимцями) остаточно складається союз 12-ти колін (за числом синів патріарха Якова), які стають народом Ізраїлю (за другим іменем Якова – ישראל, Ісраель, «той, хто бореться з Богом»). Їх об’єднує лише культ Єдиного Бога і Закон Мойсея, бо народ не становить етнічної єдності (складний процес часткової асиміляції ханаанських племен відбувається протягом майже півтора століття). К. 13-11 ст. до н.е. охоплює доба Суддів – своєрідна патріархальна демократія, якою керують шофтім (судді), що несуть відповідальність виключно перед Богом. Цей період історії відображено у Книзі Суддів – одному з найбільш архаїчних текстів за мовою і стилем.

В к. 11 ст. до н.е. встановлюється монархія, яку кваліфікують як частково конституційну, ізраїльський цар був так само відповідальним перед законом як і інші громадяни. Час правління Давида і його сина Соломона (10 ст. до н.е.) – часи найбільшого розквіту Ізраїльського царства. Давид захоплює Єрусалим, що належав євусеям і робить його столицею, яка стає місцем зберігання Ковчегу Завіту, а Соломон будує Єрусалимський храм. Ізраїльтяни створюють власну високу культуру, перш за все в царині поетичного слова, і, ймовірно, записують давні передання часів патріархів і Суддів. До 10 ст. до н.е. традиція відносить також створення Псалмів і Пісні Пісень. Однак боротьба за владу призводить до розколу Ізраїльського царства – бл. 928 до н.е. (після смерті Соломона) воно розпадається на дві частини. На півночі формується царство, яке продовжує називатися Ізраїльським, зі столицею в м. Сіхем, а потім в Самарії. До Ізраїльського (Самарського) царства відійшло 10 колін, а два коліна – Юди і Веніаміна – створили в південній Палестині Юдейське царство, назване іменем найсильнішого з колін, столицею якого лишається Єрусалим (відтоді виникає ще одна назва народу, а затим і віровчення – юдеї, юдаїзм). Міжусобні зіткнення, загострення внутрішніх суперечностей послаблюють два царства, що зробило їх легкою здобиччю сусідніх войовничих імперій.

Передчуття майбутньої катастрофи спонукає у 8 ст. до н.е. до виступу перших із числа т.з. «письмових» пророків – Амоса, Осії, Ісаї, які нагадують про необхідність вірності Завіту і виконання моральних зобов’язань перед Богом, критикують соціальну несправедливість і корупцію можновладців. Майбутні біди пророки трактують як Господню кару, якій волею народу можливо запобігти, ставши на шлях каяття і морального очищення. Однак не дивлячись на усі зусилля пророків і їхній авторитет у суспільстві, катастрофу відвернути не вдалося. 722 до н.е. ассирійський цар Саргон ІІ захопив Ізраїльське царство і полонив 10 колін Ізраїлевих. Юдея вціліла, однак сплачувала величезну данину, пізніша відмова від якої призвела до завоювання Єрусалима в 597 до н.е. вавилонським царем Навуходоносором. Це було початком т.з. Вавилонського полону. Однак цар Седекія, останній з дому Давида, уклав сепаратний договір з Єгиптом проти Вавилону, на що Навуходоносор відповів новим походом на Юдею і в 586 р. Єрусалим було понищено, а Храм, збудований Соломоном, стерто з лиця землі. Ці трагічні події відображені в Книгах Царів, пророків Єремії, Єзекіїла, в окремих Псалмах. Здавалося, з загибеллю Єрусалиму і Храму єврейська історія завершилась. Однак в полон юдейські вигнанці взяли Книгу Закону, знайдену під час ремонту Єрусалимського храму в 621 (622) до н.е. і зачитану народу за наказом царя Йосії. Вважається, що це була Книга Второзаконня, яку оголосили священною, записаною Мойсеєм з голосу Бога. Так вперше виник тип релігії, не прив’язаний до храмового ритуалу, а до тексту, що дозволило народу на чужині не втратити автентичність, а жити надією на відродження Єрусалиму.

539 до н.е. Вавилон захопили перси, і цар Кір Великий дає дозвіл юдеям повернутися на батьківщину. Починається доба Другого Храму (536 до н.е. – 70 н.е.), остаточно редагуються тексти Тори, до якої забороняються будь-які зміни чи доповнення, вона оголошується даною Богом і священною. Було кілька хвиль репатріації, найбільшу з яких очолили Ездра і Неємія, які керували відновленням міста і релігійного життя (про що йдеться в книгах Ездри і Неємії). Впроваджується цілорічне читання Тори перед народом з роз’ясненнями, що дало початок культурі коментування і тлумачення Святого Письма. Також поряд з храмовим богослужінням виникає нова форма релігійної практики – зібрання в молитовних домах, які пізніше назвуть грецьким словом «синагога».

В 4 ст. до н.е. Юдея, як практично і весь Ближній Схід, була завойована Александром Македонським, після смерті якого його імперія розпалась на кілька частин, і Юдея деякий час перебувала під контролем Птолемєїв, що правили в Єгипті. В сер. 3 ст. до н.е., за часів Птолемея ІІ Філадельфа, було здійснено переклад текстів ТаНаХу (який до цього часу був укладений практично повністю) на грецьку мову, т.зв. Септуагінта, якою послуговувалась єврейська діаспора переважно в Александрії. За Птолемеїв Юдея мала самоуправління, очолюване первосвященником. Однак в 200 до н.е. Юдеєю заволоділи Селевкіди, які впровадили насильну еллінізацію, за Антіоха IV Епіфана юдеям було заборонено читати Святе Письмо мовою оригіналу, а богослужіння потрібно було провадити за зразком еллінських храмів. Почалися репресії, що викликало спротив і повстання 167 р. до н.е., очолене братами Макавеями, яким вдалося в 164 р. до н.е. визволити Єрусалим і Храм. В результаті війни, яка тривала 25 років, Селевкіди вимушено пішли на поступки і в 143 р. до н.е. встановилось Хасмонейське царство. В добу Макавейських воєн було створено низку книг, як тих, що у свій час увійшли до канону (Книги Даниїла і Естери), так і апокрифів (Книги Макавеїв, Юдити, Товіта і деякі інші), які не були додані до канонічних головно через втрату оригіналу на івриті. В цей же час поширюються численні переклади книг ТаНаХу на арамейську мову (т. з. таргуми), яка поступово стає розмовною в Палестині. На араміті були створені і перші коментарі до Тори, які лягли в основу Талмуду.

В 63 р. до н.е. Юдея була захоплена Гнеєм Помпеєм і стала протекторатом Римської імперії. В 1 ст. єврейський народ намагається вирватись з-під влади Риму, на ці часи припадає життя і діяльність Ісуса із Назарета, який не був сприйнятий юдаїзмом як передвіщений Месія. В 66 р. розпочинається т.з. Юдейська війна. Повстання було жорстоко придушене і після довгої осади в 70 р. Єрусалим було захоплено римлянами, зруйновано Другий Храм, від якого лишилась лише частина, як вважають, західної стіни – Стіна Плачу, головна юдейська святиня. Своєрідним продовженням Юдейської війни була остання спроба спротиву Риму – повстання 132-135 рр. під проводом Шимона Бар Кохби і його ідеолога Аківи бен Йосефа, подавлене імператором Адріаном. Римляни видають указ, за яким юдеям забороняється залишатися на батьківщині – так починається вигнання з Юдеї і період діаспори.

Давній період єврейської історії було завершено, але вціліло головне – Святе Письмо. Видатний тлумач Тори Йохан бен Заккай засновує в м. Ямні першу духовну академію – єшиву. Місто стає духовним центром Ізраїлю, учні Заккая, найвідоміший з яких Аківа бен Йосеф, вивчають, редагують, уніфікують тексти ТаНаХу з великої кількості накопичених за століття рукописних варіантів, що містили як помилки, так і цілеспрямовані теологічні вставлення. Складний процес кодифікації текстів було завершено до 10 ст., коли виник строго фіксований, уніфікований масоретський список – головний текст, з якого створюються наукові переклади Біблії (в т.ч. українською мовою). Масорети (вчені-книжники) вирахували кількість літер і віршів кожної книги, впровадили систему вокалізації (розробили систему запису голосних за допомогою діакритичних знаків), установили розділові знаки, що сприяло цілковитій збереженості текстів, їх правильному літургійному читанню і науковому вивченню. Головну заслугу в опрацюванні тексту традиція приписує родині Бен-Ашерів, зокрема масорету Аарону Бен-Ашеру (10 ст. – б. 960, Тверія, Ізраїль).

Різні відгалуження юдаїзму зберегли різні версії текстів, які значно різняться від масоретського: Септуагінту, якою користувалися еллінізовані євреї в період Другого Храму, самаритянське П’ятикнижжя, Таргум Онкелоса, сувої Мертвого моря. Однак рабинський юдаїзм послуговується саме Масоретським текстом, написаним біблійним івритом. Означені версії різняться від Масоретського тексту як за змістом, так і за можливим часом створення, що дало підстави для гіпотези про існування певного пратексту, першоджерела усіх наявних на сьогодні версій. Однак оскільки такий текст не був виявлений, то питання про те, яка з трьох найбільш авторитетних версій (Септуагінта, Масоретський текст, Самарянське П’ятикнижжя) ближча до першоджерела, залишається предметом дискусій.

Рукописи ТаНаХу

Найдавнішим із збережених масоретських кодексів ТаНаХу є Каїрський (Codex Cairensis, 895), трохи молодшим, але одним з найбільш авторитетних для вивчення масори, є Кодекс Алеппо (бл. 903), однак він вже в 20 ст. був ушкоджений і частина тексту втрачена. Обидва створені в Тверії. Одним з найбільш авторитетним є Ленінградський кодекс (1008/9 р.) – повний масоретський рукопис. Для верифікації використовують також Східний кодекс (Codex Orientales 4445, к. 9 або поч. 10 ст.) з Британської бібліотеки (9/10 ст.?), кодекс Сассуна (Sassoon 1053, 10 ст.), Вавилонський кодекс (Babylonicus Petropolitanus, 916), які однак мають менш усталене масоретське опрацювання, аніж попередні. Відомі також середньовічні сефардські кодекси, кодекси ашкеназі, італійські мініатюрні Біблії, в яких порядок книг Невіїм, і особливо Ктувім не були строго фіксованими. Розмаїття версій набуло значної кількості до кінця середньовіччя, допоки з появою друкованих видань не відбулася певна стандартизація тексту ТаНаХу.

Друковані видання ТаНаХу

Перше друковане видання всього ТаНаХу на івриті, без масори, в 4-х частинах (Тора, Невіїм, Ктувім і Мегілот) побачило світ завдяки родині Сончіно в однойменному місті в Італії (1488), перевидання у Брешії (1494). В 16 ст. з’являються т.з. рабинські Біблії, першою з яких була Венеціанська Біблія 1517 р. у 4-х томах з коментарями, видрукувана в типографії Д. Бомберга. Однак статусу загальновизнаного тексту набуло друге венеціанське видання – 1524-25 рр. з виправленою і доповненою масорою, таргумом і численними коментарями Якова бен Хаїма (бл.1470–1538?). Це видання (неодноразово перевидане і розширюване) стало своєрідним textus receptus масори практично до 20 ст., основою для перекладів Біблії на європейські мови (напр., Біблії М. Лютера 1534). На його основі були здійснені такі видання як: Й. Буксторф Старший (Базель, 1618-1620), Й. Атіас (Амстердам, 1667), Е. ван дер Хогт (Утрехт, 1705). Серед сучасних видань найбільш значимими є: М.Х. Леттеріс (2 видання, Відень, 1866), Е. Корен (Єрусалим, 1962), видання Єврейської видавничої спілки – (JPS – Jewish Publication Society, 1917, 1985), М. Брейєр (1998, 2001, Єрусалим).

Серед сучасних наукових видань з критичним апаратом помітними явищами були збазовані на Ленінградському кодексі Biblia Hebraica за ред. Р. Кіттеля 1937 р. (два перші видання – 1906, 1909 – базувалися на тексті другої рабинської Біблії); Штутгартська Біблія (Biblia Hebraica Stuttgartensia, 1977, останнє, 5-те видання – 1997) – найбільш відоме і використовуване наразі в науці; строге дипломатичне видання Biblia Hebraica Leningradensia вийшло друком 2001 р. Триває розпочате 2004 р. видання Біблії Квінта (Biblia Hebraica Quinta) з урахуванням Кумранських рукописів. На кодексі Алеппо збазовані Проєкт Біблії Єврейського університету (з 1956, Єрусалим) та одне з кращих сучасних видань ТаНаХу з масорою, таргумами і коментарями – проєкт Mikraot Gedolot Haketer (з 1996), що певною мірою базується на рабинській Біблії. В межах Оксфордського проєкту (розпочатий 1998), який ставить за мету реконструкцію найбільш давньої домасоретської форми тексту, 2005 р. побачив світ перший том серії «Єврейська Біблія: критичне видання» (The Hebrew Bible: A Critical Edition) – Книга Приповістей (Mischle).

Рецепція в юдаїзмі

ТаНаХ як національна історія і джерело права був одним із головних чинників, що сформували національну ідентичність давніх євреїв. Біблійні закони і традиції (обрізання, вшанування шабату, кашрут тощо) стали визначальними культурними маркерами, що відокремлювали єврейство від сусідніх культур. ТаНаХ відіграв також ключову роль у збереженні івриту як літературної та культової мови, навіть після того, як арамейська стала основною розмовною мовою євреїв. Переклад біблійних текстів на грецьку (Септуагінта) та створення арамейських таргумів дозволили єврейській культурі подолати мовні кордони, забезпечили транслінгвальну (надмовну) єврейську ідентичність і сприяли збереженню культурної цілісності упродовж двох тисячоліть після втрати державності. Тісний зв'язок з текстом ТаНаХу дозволив євреям зберігати статус нації, а не просто етнічної групи, що згодом підготувало ґрунт для виникнення сіонізму та наступного створення держави Ізраїль.

Існує два головних підходи до вивчення і коментування ТаНаХу. Класичний підхід полягає в релігійному вивченні Біблії і постулює, що вона є богонатхненною, даною через Божий Дух (רוּחַ הַקֹּדֶשׁ‎, Руах га-Кодеш) – особливий стан духовного натхнення від Бога в юдейській традиції. Інший підхід розглядає Біблію як результат людської творчості і є релігієзнавчим. Стосовно Тори такий підхід ортодоксальним юдаїзмом вважається єретичним, однак допускається використання більш розлогого спектру біблійної критики щодо інших частин ТаНаХу.

Юдейська традиція розрізняє чотири рівні біблійної екзегези (які застосовуються також для Талмуду):

• пшат (פְּשָׁט) – буквальне тлумачення, прямий сенс на основі мовного аналізу, який є основою для всіх інших рівнів;
• ремез (רֶמֶז) – натяк, прихований, алегоричний чи символічний сенс, що часто спирається на числову символіку (гематрію);
• драш (דְּרַשׁ) – побудова висновків через порівняння подібностей, логічні зв’язки, використання метафор, софістичних прийомів та гомілетики (проповідництва);
• сод (סוֹד) – втаємничений, містичний, езотеричний сенс, доступний лише для посвячених, включає кабалістичні уявлення про божественні еманації (סְפִירוֹת, сфірот).

Ця система відображає багатовимірність юдейської традиції, де кожен рівень доповнює інші: пшат забезпечує ґрунтовність, ремез і драш – розширюють розуміння, сод – веде до духовних глибин. Акронім цих рівнів утворює на івриті слово пардес (פרדס) – «сад», що асоціюється з раєм. Деякі сучасні екзегети додають п’ятий рівень – Руах га-Кодеш (Божественне натхнення), який виходить за межі інтелектуального аналізу і не є загальноприйнятою класифікацією.

Рецепція у християнстві і ісламі

ТаНаХ вплинув на становлення християнства та ісламу. Християнство перейняло усі книги ТаНаХу і канонізувало їх в іншому порядку як Старий Завіт. Християнська традиція розділяє на дві книги Книгу Самуїла, Книгу Царів, Книгу Ездри-Неємії, а 12 малих пророків вважаються як 12 окремих книг. Таким чином йде мова про 39 книг Старого Завіту, і саме таким є протестантський канон, який, однак різниться від ТаНаХу порядком розташування деяких книг. Католицька і східно-православна церкви містять т.з. другоканонічні (або неканонічні) книги, що не входять до складу єврейської Біблії (див. Септуагінта, Вульгата). В ісламі Таурат (араб. توراة) часто ототожнюють не лише з П’ятикнижжям Мойсея, але й іншими книгами ТаНаХу.

Християнство з самих початків утверджує тісний зв'язок між ТаНаХом і Новим Завітом. Давні переклади єврейської Біблії, що натепер використовуються римо-католицькою і східно-православними церквами, збазовані на Септуагінті, яка значно вплинула на раннє християнство. Модель давнього Ізраїлю, представлена в ТаНаХу, як вважають, заклала основи концепції національної державності країн християнського світу. Через християнство розуміння природи Бога і світу, утверджене текстами ТаНаХу, стало складовою духовного життя західної цивілізації. Перекладений майже двома тисячами мов світу, ТаНаХ став невичерпним джерелом літератури, живопису, музики християнської цивілізації.

Додатково

• ТаНаХ – абревіатура, складена з перших літер назв трьох головних частин на івриті, приголосних ת (тав), נ (нун) і כ (каф). Кінцевою формою каф є ך, що промовляється як фрикативний звук (х).
• Число різних слів у ТаНаХу – 8679, 1480 з яких є т.з. легоменами, тобто такими, що зустрічаються лише один раз. Число різних семітських коренів, на яких побудовано багато біблійних слів, нараховують приблизно 2000.
• У юдейській традиції текст Святого Письма читають зі сувою, без сучасного поділу на розділи. Тору розподілено на парашот (פָּרָשׁוֹת‎‎, уривки, порції), кожна з яких у суботньому читанні ділиться на сім відрізків для семи учасників богослужіння. Інші книги структуровано за традиційними абзацами. Поділ на розділи, запозичений із християнської традиції, увійшов до єврейських видань у 13 ст., переважно в Іспанії, у контексті міжрелігійних диспутів, що вимагали уніфікованої системи посилань. Цей поділ не ґрунтується на масорі й критикується юдейськими богословами, оскільки порушує внутрішню логіку тексту та часто відображає християнську екзегезу.
• Термін «Тора» у юдейській традиції має багатозначний характер. Під поняттям «Письмова Тора» традиційно розуміють П’ятикнижжя Мойсея, що становить основу єврейського Писання і були канонізовані як священний текст, зафіксований письмово. У ширшому контексті слово «Тора» іноді застосовується до всього корпусу єврейських священних текстів – 24 книг ТаНаХу. «Усна Тора», за релігійною традицією, була усно передана Богом Мойсею на горі Синай одночасно з Письмовою Торою і містить детальні тлумачення та роз’яснення законів. Протягом тривалого часу вона не фіксувалась письмово, але в 2 ст. була систематизована у Мішні, а пізніше коментована у Гемарі, разом утворюючи Талмуд – центральний текст усної традиції і юдейського права.

Джерела

ТаНаХ на івриті : https://mechon-mamre.org/i/t/t0.htm

Література

1. Bible in Fred Skolnik (ed.) Encyclopaedia Judaica. Second Edition. Detroit : Thomson Gale, 2007. Vol. 3. P. 582–678.
2. Fischer A.A. Der Text des Alten Testaments. Neubearbeitung der Einführung in die Biblia Hebraica von Ernst Würthwein. Stuttgart : Deutsche Bibelgesellschaft, 2009. 270 s.
3. Gertz J.C. (Hg). Grundinformation Altes Testament. 6, überarbeitete und erweiterte Auflage. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 2019. 640 s.
4. Lim T.H. The Formation of the Jewish Canon. New Haven–London : Yale University Press, 2013. 304 p.
5. Liss H. Jüdische Bibelauslegung. Tübingen : Mohr Siebeck, 2020. 538 s.
6. Liss H. Tanach. Lehrbuch der jüdischen Bibel (Schriften der Hochschule für Jüdische Studien. Band 8). 4 völlig neu überarbeitete Auflage. Heidelberg : Universitätsverlag Winter, 2019. 492 s.
7. Maier J. Studien zur jüdischen Bibel und ihrer Geschichte (Studia Judaica. Band 28). Berlin–New York : De Gruyter, 2004. 524 s.
8. Ofer Y. The Masora on Scripture and Its Methods (Fontes et Subsidia ad Bibliam pertinentes. Band 7). Berlin–Boston : De Gruyter, 2019. 298 s.
9. Schmid K. The Old Testament : A Literary History. Minneapolis : Fortress Press, 2012. 336 p.
10. Stern D. The Jewish Bible: A Material History. Seatttle–London : University of Washington Press, 2017. 304 p.
11. Луцюк М. Філологічні аспекти вивчення Біблії // Гуманітарна освіта в технічному університеті: проблеми та перспективи. Київ, 2001. С. 81–87.

Автор ВУЕ

М. В. Луцюк