Сакральність архітектури
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Скільки існує архітектура — а це понад сім тисяч років — стільки ж люди обмірковують і обговорюють: що ж це таке? Мистецтво, наука, техніка чи ще щось — наприклад, езотерика або бізнес? Якщо бізнес — то це цілком сучасне уявлення, геть профанне у десакралізованому світі. Але сучасні уявлення нерідко з часом виявляються хибними, а історія може давати правильні «підказки».
У Стародавньому Єгипті архітектура, як і пов’язана з нею математика, була езотеричною, священною діяльністю, якою мали право займатися найближчі родичі фараонів (їхні брати і сини) та верховні жерці. Наприклад, знаменитий єгипетський архітектор Імхотеп, котрий збудував першу піраміду (ступінчасту піраміду фараона Джосера в Саккарі), був верховним жерцем, головним лікарем і «першим, після фараона, вельможею». Після смерті його обожнили не тільки єгиптяни, а й греки як бога медицини Імоутеса чи Асклепія і навіть римляни — як бога медицини Ескулапа. Це засвідчує не тільки багатогранність і невизначеність сфери архітектурної діяльності, а й сакральний характер її у стародавні часи.
У перекладі з давньогрецької архітектор — це головний будівничий. Зараз уже мало хто знає про те, ким був цей будівничий у давнину: в античній Греції він мав уміти будувати передусім храми, а також палаци, житлові будинки, оборонні споруди, а до того ж — кораблі, військові машини, що призначалися для бойових дій і руйнування — балісти й катапульти. Крім того, він же був і скульптором та художником. У Стародавньому Римі архітектор — це насамперед військовий інженер. Іншими словами, в античних Греції та Римі архітектор був зобов’язаний уміти все досконало збудувати; і він же був зобов’язаний володіти найдосконалішими технологіями руйнування всього, створеного людиною. Саме таким універсалом був найвідоміший римський архітектор Марк Вітрувій Полліон, або просто Вітрувій. Цей римлянин — перший відомий нам теоретик архітектури, автор «Десяти книг про архітектуру». Волею сліпого випадку із сотень античних книг про архітектуру дотепер уцілів тільки твір Вітрувія — тож для нас він став найбільшим авторитетом, попри те, що для своїх сучасників був пересічним фахівцем. Він визначив, що архітектура включає три якості: корисність; міцність; красу. Це і є знаменита «тріада Вітрувія». Якщо з неї прибрати красу — отримаємо просту будівельну діяльність. Якщо є краса, тобто мистецька складова, то маємо справу зі справжньою архітектурою. Тож якщо спробувати дати найпростіше визначення, зрозуміле навіть дитині, то архітектура — це мистецтво будувати красиві будівлі. Принципова відмінність архітектури від будівництва полягає в тому, що в архітектурі як складному явищі, що включає багато аспектів, присутня мистецька складова.
Архiтектура як мистецтво створення життєвого середовища людини належить до найважливiших атрибутiв цивiлiзацiї. Для кожного народу його архiтектура є нiби iсторичним паспортом: саме вона засвiдчує його вiк, походження, ступiнь цивілізованості, взаємозв’зки з iншими культурами. Як писав наш знаменитий земляк Микола Гоголь: «архiтектура — це літопис свiту: вона промовляє навiть тодi, коли мовчать лiтописи, пiснi i перекази».
Художній зміст архітектури полягає у перетворенні практично корисної будівельної конструкції на художню композицію. Античні греки уміли це робити якнайкраще, справедливо вважаючи, що архітектура — це мати всіх пластичних мистецтв: живопису, скульптури, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва. Окрім того, твори архітектури мають властивість існувати в системі, в ансамблі. У цьому полягає суть організаційної функції архітектури щодо всіх інших мистецтв: саме архітектура створює те середовище, в якому існують твори скульптури й монументального живопису й тим самим уможливлює синтез мистецтв.
Згідно з сьогоднішніми теоретичними уявленнями, архітектура пов’язана з мистецтвом, наукою, технікою, виробництвом, але не тотожна ні мистецтву, ні науці, ні техніці, ані виробництву. Це поєднання різних сфер людської діяльності. Тому архітектор — професія синкретична й універсальна. Немає жодної іншої професії, в якій фахівець має бути одночасно інженером, науковцем, художником, соціологом і бізнесменом.
Архітектура по суті є багатозначним поняттям. Це і конкретні архітектурні об’єкти (будівлі та споруди), і процес створення цих об’єктів. Це водночас і архітектурне середовище, створене людиною, і людська діяльність щодо створення цього середовища. Іншими словами, архітектура — це той Будинок, у якому живе Людство.
Архітектура є точним відображенням релігії, філософії та ідеології кожного суспільства. Будь-який архітектурний об’єкт є носієм і наслідком певного світогляду, властивого як творцям, так і «споживачам» архітектури. Дослідник філософії архітектури Андрій Бєломєсяцев дуже влучно зазначав: «Люди часто приховують свою справжню ідеологію — з різних причин. Але як тільки вони починають будувати, їхня ідеологія стає явною. Піраміди говорять про світогляд давніх єгиптян більше, ніж папіруси».
Кожна з великих світових релігій (християнство, буддизм, індуїзм, іслам, юдаїзм) має свою власну філософію архітектури, і як наслідок — свою неповторну архітектуру. За словами Віктора Гюго, «Людство має дві книги, два літописи, два заповіти: архітектуру і друкарство; дві Біблії: кам’яну і паперову». Більше того, за доби середньовіччя і в ранньомодерні часи люди вважали, що сам Бог за професією є архітектором. Про це свідчать не тільки ілюстрації середньовічних кодексів, а й відомі слова ректора Києво-Могилянської колегії і намісника Києво-Печерського монастиря Ігнатія Оксеновича-Старушича, сказані про Господа у 1641: «Найвищий архітектор всього світу, Бог всемогутній».
Якщо звернемося до найдавніших етапів розвитку людства, то побачимо, що архітектура виникла як реакція людини на навколишній світ. Архітектура є суто людським способом протиставити себе природі і довести своє місце у Всесвіті. Спершу людина почала створювати архітектурне середовище просто для того, щоб вижити. Але на самих початках будівничої діяльності в ній простежується не тільки відповідь на суто практичні потреби (сховатися від холоду, атмосферних опадів, звірів і ворогів), а й наміри встановити сакральний зв’язок із вищими сутностями. За висновками археологів, котрі вивчають світанок людської цивілізації, формування архітектури як мистецтва відбулося у так званій мегалітичній архітектурі доби міді (енеоліту) і бронзи, тобто протягом 5–2-го тисячоліть до нової ери. Мегаліт у перекладі з давньогрецької означає великий камінь. Кам’яні мегалітичні споруди найкраще збережено у деяких регіонах Західної Європі, таких як півострів Бретань, острови Британія, Ірландія, Мальта. Функціональне призначення мегалітичних споруд дотепер є предметом дискусій. Вважається, що основним було сакральне призначення, пов’язане з релігійними культами, поховальними обрядами, первісною астрономією тощо. Інакше просто неможливо пояснити, для чого був потрібен, приміром, велетенський, складний за задумом й у виконанні британський Стоунхендж.
Коли ж з’явилася архітектура найвищих досягнень, ця «кам'яна Біблія»? Питання тим цікавіше, що далеко не всяка будівельна діяльність може бути названа архітектурою. Відповідь на це питання спробував дати німецький філософ і культуролог Карл Ясперс. Він визначив у всесвітній історії «осьовий час», тобто період від 800 до 200 років до нової ери, коли у давніх Греції, Персії (Ірані), Палестині, Індії та Китаї паралельно виникли релігійні рухи, філософські системи та відповідна їм архітектура, які й сформували сучасний тип людини. У Греції це Гомер і великі філософи, у Персії — Заратустра, у Палестині — біблійні пророки, в Індії — Упанішади й буддизм, у Китаї — конфуціанство і даосизм. Вважається, що саме в «осьовий час» відбулося пробудження людського духу й були сформульовані найголовніші питання буття і зроблені спроби знайти відповіді на них: про життя і смерть, про гріх і спасіння, про сенс людського життя. Звідти беруть початок усі світові релігії та філософські системи, які отримали втілення у відповідній їм архітектурі. Історичні цивілізації з часом гинуть, але творчий потенціал людства зберігається і передається наступним поколінням, у тому числі найбільш наочно — у творах архітектури.
Одним із найважливіших для вивчення всієї історії архітектури є пошук відповіді питання: чому люди з найдавніших часів будували велетенські архітектурні споруди сакрального призначення, набагато більші від того, чого вимагала проста потреба? Адже Богу можна молитися і в приміщенні, заввишки 4–5 метрів! Для чого ж тоді ціною надзвичайних зусиль зводити храми, висотою 30–40 м, піраміди й вежі неймовірної висоти? Навіщо собор Святого Петра в Римі зрівнявся висотою з пірамідою Хеопса?
Відповідь на це питання спробував дати німецький філософ культури Освальд Шпенглер, у 1920-х популярний в Україні: «Найдавніше і найпростіше з усіх мистецтв звертається до каменю як утіленої протидії, об яку розбивається страх. Ми ніколи не зрозуміємо велетенської архітектури мегалітів, соборів і пірамід, якщо не станемо розглядати її як жертву, яку юна душа приносить могутнім надлюдським силам. Жертва означає принесення в дар частини власної душі. Спершу це була священна тварина, в якій була частка душі клану і принесення якої містично примиряло з вищими силами. Такою ж жертвою є всі стародавні архітектури».
Такі твори архітектури пов’язують минуле з майбутнім, вічне зі злободенним. Це дуже добре відчували наші предки, котрі лишили нам безсмертні архітектурні шедеври. Древні казали: якщо хочеш дізнатися про людину найсокровенніше — подивися, де і як вона спілкується з Богом. Українці протягом багатьох сторіч спілкуються зі Всевишнім у своїх церквах, до яких, зрештою, і ведуть головні шляхи й вулиці у містах, містечках і селах. Церква була присутня в житті українців завжди і скрізь — від колиски до домовини. Згідно з позицією представників церковного кліру, це й відрізняє життя людини від простого тваринного існування. Якось за часів головний архітектор державного Києво-Печерського заповідника у розмові з настоятелем Києво-Печерської лаври почув від нього, що той не вважає його повноцінною людиною. На здивоване запитання «чому?» отримав відповідь: «Бо у Вас відсутній релігійний інстинкт, а це те, що відрізняє людину від тварини».
Наш видатний мистецтвознавець Вадим Щербаківський (до речі — син сільського священника) дуже влучно визначив роль церковної споруди у духовному житті українців: «Церква — це будова, призначена для вияву найвищих душевних настроїв у формі спільних церковних співів і молитов. Це місце прояву найвищих і найшляхетніших духових емоцій, звернених до найвищого ідеального добра, конкретизованого й умогутненого в понятті і вираженого в слові «Бог». Український народ як у хвилини найбільшої громадської чи індивідуальної радості, так і в моменти індивідуального чи громадського смутку й розпачу звертався до церкви, щоб там, перед лицем найбільшого і найвищого добра, вилити свої найбільші душевні болі, найтяжчі скорботи або прояв найбільшої вдячності й надії. Ясно, що в будові, призначеній для виявів такого роду високих почувань і зворушень, усе (як у формі самої будови, так і в деталях та оздобах внутрішніх і зовнішніх) мусить бути зроблено так, щоб підтримувати настрій, відповідний таким зворушенням, а навіть викликати його».
Релігія і Церква неможливі без уявлень про посмертне потойбіччя, про рай, про «Небесний Єрусалим» тощо. У європейській християнській культурі оприявненим образом неба на землі був монастир. Християни сприймали монастир як явлений на землі образ Царства Небесного, а ченців іменували «ангельським чином». Тому на розпланування і архітектурну композицію християнських монастирів істотно вплинуло уподібнення їх небесному граду праведних — Горньому Єрусалиму. Звернемося до «Одкровення Святого Іоанна Богослова» (Апокаліпсиса): Небесний Єрусалим мав чіткий, глибоко символічний архітектурний устрій: «І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив з неба від Бога (...) І почув я гучний голос із престолу, який кликав: «Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними» (...) А місто чотирикутнє, а довжина його така, як ширина (...) Мур воно мало великий і високий, мало 12 брам (...) І не ввійде до нього ніщо нечисте». Як видно з цього тексту, семантика монастирського устрою заснована на християнській есхатології — частині загальної релігійної доктрини, яка розглядає «остаточні справи»: кінець світу, Страшний суд, спасіння (рай) та прокляття (пекло). Тож Небесний Єрусалим має свій прообраз на землі — монастир. Відповідно до цього ще з 11 ст. у християнському світі, у тому числі й на багатьох православних іконах, Небесний Град зображували у вигляді монастиря з геометрично правильними обрисами. У центрі поміщали престол Бога й Агнця. Цей престол асоціюється з монастирським собором, що також міститься у центрі монастиря.
Отже, як у християнській, так і в інших цивілізаціях твори архітектури втілюють уявлення певних спільнот про Всесвіт і місце Людини в ньому. Цю суто сакральну роль справжньої архітектури свого часу акцентував один із найвидатніших світових архітекторів 20 ст. американець Ееро Саарінен: «Архітектура покликана не тільки задовольнити потребу людини у прихистку, а й виправдати її віру у велич свого існування на Землі».
Галерея
Джерело всіх ілюстрацій: Вечерський В. Архітектура як сакральне явище // Українська культура. 2014. № 2–3 (1022–1023). С. 60–65.
Ансамбль піраміди фараона Джосера в Саккарі (Єгипет). Архітектор Імхотеп
Парфенон в Афінах
Базиліка імператора Костянтина і Колізей у Римі
Інтер’єр Пантеона в Римі
Великі піраміди в Гізі (Єгипет)
Христос — архітектор Всесвіту. Французька мініатюра середини ХІІІ ст. з Біблії (Реймс), яка зберігається в Австрійській національній бібліотеці (Відень)
Мегалітична споруда Стоунхендж в Англії
Інтер’єр собору Святого Петра в Римі
Вежа церкви Святого Петра в Ризі
Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві
Архітектура Раю: Небесний Єрусалим. Ілюстрація до Апокаліпсиса. Леон і Кастилія (Іспанія), 1047 р.
Рай на землі: Крехівський монастир у Галичині. Гравюра Діонісія Сінкевича 1699 р.
Оперний театр у Сіднеї (Австралія) — пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Архітектура, яка «виправдовує віру людини у велич свого існування на Землі».
Література
- Бєломєсяцев А. Філософські основи архітектури / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. Київ : ІПСМ АМУ, 2005. 488 с.
- Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ : Вид-во Інституту проблем сучасного мистецтва, 2006. 300 с.
- Вечерський В. Архітектура як сакральне явище // Українська культура. 2014. № 2–3 (1022–1023). С. 60–65.
- Вечерський В. Архітектура // Енциклопедія історії України. Том «Україна — українці». Кн. 1. Київ : Наукова думка, 2018. С. 573–601.
- Вечерський В. Архітектура // Велика українська енциклопедія. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2020. Т. 3. С. 339–343.
- Вечерський В. Архітектури історія // Велика українська енциклопедія. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2020. Т. 3. С. 348–349.
- Вечерський В. Архітектура // Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / Упорядник д. і. н., проф. Киридон А. М. ; Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво». Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. С. 392–395.
- Вечерський В. Архітектурні знання як один із засобів формування знаннєвої та іміджевої парадигми // Українська енциклопедистика в реаліях війни: збірник матеріалів / За заг. ред. д. і. н., проф. А. Киридон. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2023. С. 31–36.
Автор
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.10.2025
