Лисенко, Микола Віталійович

Ли́сенко, Мико́ла Віта́лійович (10 (22).03.1842, с. Гриньки (нині Кременчуцький район Полтавської області) — 24.10.(6.11)1912, Київ) — видатний український композитор, піаніст, хоровий диригент, педагог, фольклорист, музично-громадський діяч, засновник національної композиторської школи.

Лисенко, Микола Віталійович
Народження	22.03.1842
Місце народження	Гриньки
Смерть	06.11.1912
Місце смерті	Київ
Місце поховання	Байкове кладовище
Alma mater	Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Напрями діяльності	Музичне мистецтво

Піаніст

Заняття Миколи Лисенка на фортепіано розпочалися ще в Гриньках. Михайло Старицький згадував, що той особливо любив гру в чотири руки. У 1860 році у звʼязку з переїздом до Києва інтенсивність вправлянь дещо знизилася, тим не менше, «гра вісімнадцятирічного піаніста перебувала на досить високому рівні» (Курковський 1973, 19). Навчаючись у Лейпцизькій консерваторії, Микола повернувся до наполегливих багатогодинних занять на фортепіано і мрій про карʼєру концертуючого виконавця, про що згадував у листі додому: «Творчість і виконавство — дві абсолютно різних сфери, але чому ж не оволодіти ними обома?» (Лисенко 1964, 55).

Починаючи з 1870-х і фактично до кінця життя, Микола Лисенко часто виступав як піаніст у концертах ІРМТ, благодійних концертах, в своїх хорових концертах, що проходили як в Києві, так і в мандрівках містами України. Так, у Києві 21 жовтня 1876 року він організував «Слов’янський концерт», який мав стати початком щорічної концертної серії, де він виступав як соліст-піаніст та з хором. У 1877 році виступав у Кременчуку, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, у 1879 році ‒ з сольним концертом в Чернігівському театрі, у 1880 році ‒ в залі Громадського зібрання в Єлисаветграді. Одним з найпомітніших у виконавській біографії М. Лисенка на початку 1880-х став концерт, що пройшов в Київському біржовому залі, де Микола виступив і як піаніст, і як хоровий диригент. Низка схожих концертів у 1883‒1884 роках пройшли в Київському Міському театрі, у 1887 році — в залі Купецького зібрання та театрі Сєтова. Помітними стали великі концерти 1888, 1901, 1902 років — за участю хору і оркестру та організовані М. Лисенком протягом 1902–1911 років шевченківські концерти. Митець неодноразово брав участь у різноманітних монографічних концертах, виступав як ансамбліст, камерний виконавець, систематично грав вдома — у 1870-х роках із скрипалем О. Шевчиком та віолончелістом В. Алоїзом, а у 1880-х роках ‒ із скрипалями М. Сіккардом, М. Черняхівським, Роговим і кларнетистом Іздебським.

Починаючи з 1880-х років, газета «Киевлянин» зайняла політично-вмотивовану позицію по відношенню до лисенкового виконавства. Так, піаністу закидалося, що він виконував «майже виключно власні твори», допускав технічні помилки і тому йому радили «піти зі сцени», як такому, що «втратив престиж першого піаніста» (Курковський 1973, 123). Однак були й інші думки. Володимир Пухальський: «Граючи дзвінко і строго в такт, він любив карбувати фрази, відокремлюючи сильні долі від слабких виразними акцентами» (Курковський 1973, 56–57). Людмила Старицька-Черняхівська: «Це була гра Віщого Бояна, того, що розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під облаки … Коли він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне, якесь євшан-зілля» (Старицька-Черняхівська 2003, 241).

Хоровий диригент

Діяльність Миколи Лисенка як організатора й керівника українських хорів розпочалася майже одночасно з його фольклорно-збирацькою роботою. Де б він не з’являвся, там відразу ж створював хор. Уже з перших років навчання в Київському університеті організував студентський хор, виступ якого, складений з суто українських пісень, дуже сподобався торбаністу Франциску Відорту. У 1860-х хорові концерти Миколи Лисенка відбувалися раз на рік або й частіше. У 1870-х він виступав у Петербурзі. Зокрема, 15 лютого 1875 року разом зі студентським хором взяв участь у благодійному концерті, що відбувся в залі Російського купецького товариства, а 16 березня 1875 року — провів «Етнографічно-слов’янський концерт» в залі Соляного містечка, за участю кобзаря О. Вересая. Всього у першій половині 1875 року М. Лисенко організував у Петербурзі десять т. зв. «слов’янських концертів».

Кульмінацією діяльності Миколи Лисенка як хорового диригента стали його хорові подорожі 1890–1900-х років, в яких він «будив заспаних земляків піснями» (Лисенко 1966, 158). Для кожної нової мандрівки він організовував новий хор, так само як у Києві для кожного нового концерту набирав новий склад співаків. Але якщо київські концерти організовувалися переважно за участю аматорів, то до складу мандрівних капел входили переважно професіонали. Програми концертів включали народні пісні та хори на слова Т. Шевченка.

Перша подорож М. Лисенка з хором по Україні відбулася на Різдво 1893 року. Її маршрут пролягав через Чернігів, Ніжин, Полтаву, Єлисаветград та Одесу. Друга ‒ влітку 1897 року. Концерти пройшли в Бердичеві, Житомирі, Умані, Козятині, Білій Церкві, Смілі, Черкасах, Золотоноші, Прилуках, Лубнах. 1899-го, 1902-го та 1903-го року М. Лисенко організував ще кілька подорожей. Про подорож 1899 року майже немає відомостей, хоча вона вважається однією з найбільш вдалих. Її маршрут (згідно листа Миколи Лисенка до Олександри Куліш) пролягав Полтавщиною та Київщиною, включаючи міста Черкаси, Сміла, Кременчук, Лохвиця, Золотоноша, Прилуки, Ромни. Маршрут подорожі 1902 року проходив через Лубни, Ромни, Лохвицю, Гадяч, Полтаву, Ромодан, Миргород, Хорол, Кременчук, Катеринослав, Павлоград, Лозову, Черкаси, Смілу, Корсунь та Бердичів. Щодо подорожі 1903 року відомо, що хор М. Лисенка відвідував Полтаву.

Мандрівні концерти, як правило, складалися з двох відділів. На початку кожного Микола виступав як піаніст з виконанням власних творів. Далі — хор виконував народні пісні, а також оригінальні твори. Диригували колективом, як правило, помічники М. Лисенка (Я. Яциневич — у двох перших подорожах та К. Стеценко — у третій і четвертій, акомпонував М. Лисенко). Іноді М. Лисенко одночасно і диригував, і виконував фортепіанну партію. У перших двох подорожах хор складався з 24-х/25-ти осіб, у третій ‒ з 36-ти і, як правило, мав три / чотири програми. У багатьох містах організовували по три / чотири концерти.

Микола Лисенко був «надзвичайно точним, навіть педантичним» щодо своїх обов’язків диригента, «часто невблаганним до хористів» (Ревуцький 1968, 532). На цьому ґрунті нерідко виникали інциденти, які, щоправда, завжди ліквідувалися мирним шляхом.

Педагог

Починаючи з 1865 року, М. Лисенко викладав у приватних музичних школах Київа, музичному училищі ІРМТ, Інституті шляхетних дівчат (1865–1867, 1878–1901, у 1890–1906 роках був інспектором музичних класів), з початку 1890-х до 1898 року — у школі С. Блуменфельда, з 1898 до 1904 року ‒ у школі М. Тутковського, з 1904 року — у власній Музично-драматичній школі.

Педагогічна діяльність, за власним зізнанням Миколи Віталійовича, менш цікавила його, ніж композиторська і виконавська (він говорив про себе: «Зайнятий безглуздою непродуктивною роботою отупілого „урокодавання”» (Коренюк 1969, 111). Тим не менше, як педагог був дуже акуратним і добросовісним.

У Музично-драматичній школі М. Лисенко займався організаційними питаннями (у закладі було два відділення: музичне — дев’ять років навчання і драматичне — чотири роки навчання), забезпеченням потреб навчального процесу, зокрема, складанням програм та підбором педагогів, викладав музично-теоретичні дисципліни, вів оперний клас, диригував оперними спектаклями, готував громадські оперні вечори. «Микола Віталійович працював у своїй школі багато, даючи науку грання на фортепіано. Ходив до школи і ранком, і ввечері. Звичайно, та праця, особливо в останній час його вже старого віку, дуже його томила» (Пчілка 2003 Б, 61). Не все задумане вдалося втілити в життя. «Дуже бажав Микола Віталійович завести в своїй школі й науку грання на нашій старосвітській кобзі… Одначе ті надії не справдилися… Учнів не було» (Пчілка 2003 Б, 61).

Вважаючи народну пісню чудовим навчальним матеріалом, М. Лисенко широко використовував її в заняттях з початківцями. «Діти з охотою співали відомі народні мелодії, підбирали їх на роялі, спочатку в одній, потім — у різних тональностях» (Коренюк 1969, 113). Намагаючись зацікавити учнів, він практикував гру гам кількома ученицями на кількох інструментах одночасно, читання з аркуша в чотири або вісім рук, показ педагога за інструментом, розповідав про концерти, на яких побував. Одночасно з заняттями на фортепіано навчав теорії музики, композиції, сольфеджіо. Методику задавання домашніх завдань — не від уроку до уроку, а відразу великою кількістю, — запозичив з Лейпцига, вважаючи, що вона розвиває в учнів уміння розподіляти роботу.

Серед випускників Музично-драматичної школи М. Лисенка — відомі композитори К. Стеценко і Л. Ревуцький, співак М. Микиша, мистецтвознавець Д. Ревуцький, хорові диригенти О. Кошиць та Я. Яциневич, актори О. Ватуля, П. Нятко, Б. Романицький, режисер М. Терещенко та інші.

Фольклорист

Перші пісні Микола записав від дядька Михайла Старицького по материній лінії Олександра Захаровича (Олексаші), що мешкав у Кліщинцях, за тридцять верст від Гриньків і знав багато запорізьких дум і пісень, співав їх виразно, з почуттям. У подальшому композитор власноруч записував пісні з голосу І. Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Є. Красковської, А. Бибика, М. Загорської, думи й пісні від кобзарів О. Вересая та П. Братиці, співпрацював з іншими етнографами, обмінювався матеріалом, допомагав влаштовувати експедиції.

Результатом збирацької роботи М. Лисенка стали сім випусків збірника народних пісень для голосу у супроводі фортепіано, по 40 пісень в кожному, що було на той час «найповнішим зібранням українських пісень в музичних записах» (Грінченко 1959, 416). Крім того, у 1875 році було опубліковано «Молодощі» — збірник танків та веснянок, з 1885 року почали виходити «Десятки» в обробках для хору у супроводі фортепіано. У 1895 році видано обрядові «Веснянки», «Весілля», «Купальську справу», «Колядки й щедрівки». Частину записів М. Лисенка опубліковали в працях П. Чубинського, кілька — в дослідженні І. Рудченка. Усього кількість записаних М. Лисенком пісень наближається до півтори тисячі, на основі яких видано понад п’ять сотень обробок, які стали зразком для наступних поколінь.

Оцінка збирацької роботи митця сучасниками була різною. Олена Пчілка, наприклад, пригадувала гостру критику з приводу того, що М. Лисенко не користувався фонографом, що записував пісні від інтелігенції і що робив це буцімто з текстовими помилками. Однак були й інші відгуки, позитивні, зокрема, хорватського вченого Ф. Кутача.

Не менш важливого значення набула й наукова складова фольклористичної діяльності М. Лисенка — його праці «Характеристика музичних особливостей малоруських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм», «Дума про Хмельницького і Барабаша, від кобзаря Павла Братиці», «Про торбан і музику пісень Відорта» та «Народні музичні інструменти на Україні». Наявні у них деякі спірні з позицій сьогодення твердження — про хроматику українських пісень, симетричність їхньої будови, не заперечують цінності зробленого в цілому.

Композитор

Перші творчі спроби Миколи Лисенка, серед яких — полька для фортепіано, відносяться до періоду його навчання в пансіоні Гедуена. Їхнім продовженням став інтерес до драматичного жанру у Київському університеті («Простак», «Гаркуша», «Андріашіада»). У листі додому з Лейпцига від 11 лютого (29 січня за ст. ст.) 1868 року Микола писав: «Військовим бути — здається, не моє покликання, педагогом — теж ні, хіба що музичним педагогом, та якщо бог вкаже та виявить, що є талант, — то писати, але не контрапункти, які пишу тепер, а речі на основі їх вивчення, створені з характером і духом, який по серцю і по розуму» (Курковський 1973, 27). Невдовзі, «кар’єра віртуоза-піаніста, посада диригента імператорського театру, робота науковця-біолога ‒ усе було принесено М. Лисенком в жертву званню „малоросійського автора музичних творів”, мужицького композитора» (Булат 1973, 173). «Лисенко хотів бути українським Глінкою, для цього в нього були дані, не вистачало лише завершення їх через оперову форму» (Грінченко 1959, 432).

Етапною на цьому шляху стала «Різдвяна ніч» ‒ спочатку музична комедія, а потім і опера (в третій редакції). Після неї «навіть вороги, визнали у Лисенка великий музичний талант, здатний до широкої музичної зображальності. Весь Київ твердив його ім’я. Сам Лисенко отримав велику віру в своє покликання» (Старицкий 2003, 34). «Українське свідоме громадянство і українська молодіж святкували велике свято, бо розуміли, що в історії культурного відродження української нації сталася подія великої ваги й великого значення ‒ народилась національна українська опера» (Кобилянський 2003, 34).

Визнання М. Лисенка як композитора в українських колах ще за його життя було безсумнівним. Українці називали свого генія «талановитим кобзарем» (Пчілка А 2003, 139), «композитором видатного таланту» (Старицкий 2003, 38), творцем національної музики (Лист 1986, 235). Проте «у „вищому” артистичному світі Лисенка щонайменше „ігонорували”, не признавали, а то й одверто ставилися проти його вороже та, де тільки було можливо, ‒ підставляли йому ногу» (Пчілка Б 2003, 61).

Михайло Старицький писав: «До якої міри Лисенко був скромним в оцінці своїх музичних творів і навіть боязким у пропонуванні їх до виконання, може бути ілюстрацією його поведінка з «Тарасом Бульбою». Понад десять років лежить в його портфелі абсолютно готова опера, і він її не пропонує київським антрепренерам, не пропонує з боязку видатися настирливим. Між іншим, старі знайомі Лисенка, що знали його талант, Альтані, директор Імператорської Московської опери, і Барцал — співак і режисер її, просять, щоб Лисенко дав їм цю оперу і вони негайно її поставлять на імператорській сцені; але Лисенко вагається і не може подолати ревнощів до своєї мови, яка для імператорської сцени має бути замінена на російську. Нарешті, друзі намовляють його зробити цю поступку слову з метою величезної користі для музики. Переклад тексту зроблено, але Лисенко все таки не поспішає відіслати в Москву оперу, відговорюючись тим, що немов щось там недооркестровано… Нарешті приїздить в Київ покійний Чайковський, відвідує Лисенка і просить продемонструвати свого «Тараса», про якого чув у Москві. Лисенко поступив малодушно (це було при мені) і хотів було ухилитися, але Чайковський наполяг… Майже всю оперу прослухав наш знаменитий маестро з глибокою увагою, виражав в деяких місцях захоплені схвалення; його особливо зачарували місця, в яких найбільш вимальовувався національний колорит. Чайковський обійняв Лисенка, привітав його з талановитим твором і просив їхати з ним негайно в Петербург, де він поставить цю оперу обов’язково. Пам’ятаю, що Лисенко сп’янів від похвали такого геніального композитора і зібрався було з оперою в дорогу, але призадумався, і так надовго, що Чайковський встигнув померти. Пройшло кілька років, і в Київ приїхав колишній професор Лисенка Римський-Корсаков, провідав його і запросив свого учня в Петербург для постановки «Тараса Бульби». Лисенко обіцяв приїхати; але знову не поїхав; очевидно, його лякала думка, що дороге дітище буде піднесено публіці не на рідній мові, а можливо, і властива істинно талановитим людям скромність робила його нерішучим» (Старицкий 2003, 38).

Музично-громадський діяч

Микола Лисенко писав: «Моя рідна музична культура — ще не займане ніким поле, якому потрібен свій орач і сівач. Йому я й замислив присвятити свої скромні сили» (Лисенко 1966, 89), «я освічений собі чоловік і перейнятий глибоко ідеєю добра до моєї вітчизни, роблю й працюю на користь їй» (Лист 2004, 254).

Сучасники М. Лисенка неодноразово підкреслювали вагомість для нього громадських інтересів і цінностей, характеризуючи його як «достойного високої поваги громадського діяча» (Пчілка А 2003, 139), «великого національно-художнього діяча» (Пухальский 2003, 227), «найдужчого пропагандиста українства, „інтимної сили” українського руху» (Корній 2014, 17–18), зазначали, що він «любив музику, любив Україну, і це останнє почуття перемагало перше» (Русова А 2003, 158), «відчував потребу бути творцем і будівником української музичної культури» (Грінченко 1959, 434).

Обсяг громадської активності М. Лисенка вражає. Світогляд митця формувався в Київському осередку «Громади» (з 1861 року), серед учасників якого були В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, О. Русов, і де він «одразу знайшов грунт і для свого артистизму, а ... його знайомість з українською піснею … придалась йому для поважного, ідейного діла, на користь національно-громадську» (Пчілка Б 2003, 50¬–52).

Громадські інтереси привели М. Лисенка в «Гурток любителів музики» та «Філармонійне товариство любителів музики і співу». Ними спонукалася його літературно-видавнича діяльність 1860–1870 років (переклади загальнодоступних підручників, створення «Словника живої української мови»), організація численних українських концертів та шевченківських акцій.

Громадськими цілями зумовлено перехід М. Лисенка до нетипової концертної форми — т. зв. «мішаних концертів», що були запроваджені з 1870-х років. «Кожний концерт Лисенка був національно-музичним святом ... Київська адміністрація шанувала його, але й боялася його „сепаратизму”, вона вважала, що кожний концерт Лисенка не є лише музична розвага, а й суспільне явище; що в тяжкі часи заборони і слова, і думки концерт Лисенка є демонстрацією, а він сам є гаслом, і що ті надзвичайні маніфестації, які викликала сама присутність Миколи Віталійовича в тому чи іншому українському місті, не є вияви лише артистичного захоплення, а й чогось іншого» (Русова 2003 А, 158).

«Взаємини між учасниками Лисенкового хору й його керівничим можуть здатися для теперішнього часу дуже дивними і навіть неможливими: ніхто нічого нікому не платив — ні ученики учителеві, ні вчитель — учням. Працювалося „з честі”, з патріотичного обов’язку … належати до Лисенкового українського хору учасники його мали собі за честь, за патріотичний повин … Велика була роль Лисенкового хору, яко проповідача української пісні на Україні … бувши самі націоналістами, учасники Лисенкового хору … були теж проповідниками національної української ідеї в своїй сім’ї і, поскільки це було можливо, поза нею ... Ця роль була надто велика: це ж вона, тая пісня, не давала гинути до краю українському почуттю, українській свідомості на поневоленій, укритій полудою Україні» (Пчілка 2003 Б, 109).

У 1873–1875 роках М. Лисенко вів роботу в Дирекції ІРМТ, у 1873–1876 роках — в Південно-Західному відділенні Імператорського російського географічного товариства, у 1895–1905 роках — в Правлінні Київського Літературно-артистичного товариства, з 1897 року — в Загальноукраїнській позапартійній організації (пізніше — Товаристві українських поступовців), з 1905 року — в Київському філармонійному товаристві «Боян». У 1905 та 1908 роках — входив до складу оргкомітетів зі спорудження пам’ятників І. Котляревському в Харкові та Т. Шевченку в Києві, з відзначення 50-х роковим з дня смерті Т. Шевченка, у 1908–1912 роках — був одним із фундаторів і Головою Ради старійшин Київського «Українського клубу».

«Через свою вірність українству М. Лисенко ніс жертву на протязі всього свого життя, страчаючи вигоди і зазнаючи прикростей… зустрічаючи перед собою могутні супротивні лави… Від теї ворожнечі терпів цілий вік, але не подався, не змінив свого напрямку» (Пчілка 2003 А, 139), як і Т. Шевченко, він відчував «особистий, громадянський обов’язок впливати на свідомість народу, будити його зі стану байдужості до долі своєї Вітчизни» (Корній 2014, 17–18).

Про М. Лисенка як видатного громадського, музично-просвітницького діяча та яскраво виражену універсальну особистість, замовлену «величезним обсягом політичних і культурних завдань», писав Іван Дзюба, порівнюючи роль митця з роллю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова та, особливо, І. Франка, «універсалізм якого був зобов’язливим прикладом і для покоління Миколи Лисенка, і для покоління Лесі Українки» (Дзюба 2012, 3). На його думку І. Дзюби, властива для усіх них колізія — між творчим покликанням і громадянським обов’язком — містила і взаємостимулювальні моменти, а внутрішня потреба працювати для України великою мірою визначала характер і спрямування їхньої творчості. Крім того, оскільки «ефективність громадянської місії культурного діяча прямо залежить від його мистецького престижу і ваги його творчих досягнень», то власне тільки реальні творчі здобутки забезпечували Миколі Лисенку «той авторитет і магнетичну привабливість» (Дзюба 2012, 4), завдяки яким він зміг стати потужним організатором національного культурного життя і мати вплив на суспільство.

Вагомість громадської діяльності М. Лисенка для націєтворчих процесів відзначали багато українських музикознавців, серед яких Олена Таранченко, за словами якої, головною спонукою діяльності М. Лисенка «було не так бажання власного самоусвідомлення і самореалізації, як ідея будительства, енергія усвідомленої відповідальності, прагнення пізнання сутнісних ознак народно-національного характеру, історії, а ширше — необхідність в умовах колоніального статусу „пояснити народу самого себе” (за Л. Костенко)» (Таранченко 2012, 54).

Література

1. Булат Т. Микола Лисенко. Київ : Музична Україна, 1973. 105 с.
2. Булат Т., Філенко Т. Світ Миколи Лисенка. Національна ідентичність, музика і політика України ХІХ — початку ХХ століття. Нью-Йорк : Українська Вільна Академія Наук у США ; Київ : Майстерня книги, 2009. 408 с.
3. Василенко З. І. Фольклористична діяльність М. В. Лисенка. Київ : Наукова думка, 1972. 185 с.
4. Грінченко М. О. Вибране / упоряд. і ред. М. Гордійчука. Київ : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1959. 529 с.
5. Дзюба І. М. Місце Миколи Лисенка в українській культурі. Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2012. №2 (15). C. 3–10.
6. Кобилянський Л. Спомини про М. В. Лисенка (з приводу перших роковин смерти батька української музики). Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2-х тт. / упоряд. текстів, ілюстр. мат., перед., комент. Р. Я. Пилипчук. Т. 1. Київ : Музична Україна. 2003. С. 185–195.
7. Коренюк О. Педагогічні принципи М. В. Лисенка. Українське музикознавство. 1969. Вип. 4. С. 111–121.
8. Корній Л. П. Тарас Шевченко і Микола Лисенко: націокультурні та музично-стильові рефлексії. Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2014. №1 (22). C. 15–25.
9. Курковський Г. Микола Віталійович Лисенко — піаніст-виконавець. Київ : Музична Україна. 1973. 150 с.
10. Лисенко М. В. Листи / упоряд., прим. та комент. О. Лисенка. Київ, 1964. 533 с.
11. Лисенко М. Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні кобзаря Вересая / ред., передмова та прим. М. Гордійчука. Київ : Музична Україна. 1978. 94 с.
12. Лисенко О. М. В. Лисенко. Спогади сина / вид. 4-те, пер., доп. Київ : Мистецтво. 1966. 361 с.
13. Лист І. Я. Франка до М. В. Лисенка №206 від 6–7 грудня 1903 р. Франко І. Зібрання творів : у 50 тт. Т. 50 : Листи (1895–1916). Київ : Наукова думка. 1986. С. 235.
14. Микола Лисенко. Бібліографія / упоряд. І. О. Негрейчук, Р. М. Скорульська, М. В. Чуєва ; наук. ред. В. О. Кононенко. Харків : Фоліо, 2009. 221 с.
15. Пчілка О. Микола Лисенко: життя і праця (спогади і думки). Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текст., ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003 (А). С. 64–140.
16. Пчілка О. Микола Лисенко (спогади і думки). Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текст., ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003 (Б). С. 40–63.
17. Пухальский В. Николай Витальевич Лысенко. Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текст., ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003. С. 225–227.
18. Ревуцький Д. М. В. Лисенко — хоровий диригент. М. В. Лисенко у спогадах сучасників / упоряд. О. Лисенко; ред., комент. Р. Пилипчука. Київ : Музична Україна, 1968. С. 528–532.
19. Русова С. Мої спомини. Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2 тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текстів, ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003 А. С. 153‒165.
20. Русова С. Спомини (М. В. Лисенко). Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текстів, ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003 Б. С. 166‒169.
21. Старицкий М. К биографии Н. В. Лысенка (воспоминания). Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2-х тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текстів, ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003. С. 11‒39.
22. Старицька-Черняхівська Л. Спогади про М. В. Лисенка. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2-х тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текстів, ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003. С. 231‒245.
23. Таранченко О. Г. Микола Лисенко у роботі над оперним лібрето: особливості творчого процесу. Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2012. № 2 (15). C. 54‒61.
24. Тутковский Н. Мои воспоминания о Н. В. Лысенко. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2-х тт. / Р. Я. Пилипчук, упоряд. текст., ілюстр. мат., передмова, комент. Т. 1. Київ : Музична Україна, 2003. С. 229‒230.

Автор ВУЕ

О. І. Коменда

Покликання на цю статтю: Коменда О. І. Лисенко, Микола Віталійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Лисенко, Микола Віталійович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.02.2023